Спочатку:
На сторінку книги
Ворон сидів на даху й рахував людей.
Не всіх, звісно. Тільки тих, хто бігав.
Один — у телефон, по колу через парк, без шапки.
Друга — за дитиною, яка теж бігла, але в протилежний бік.
Третій — просто біг. Куди — невідомо. Мабуть, він і сам не знав, але біг серйозно, наче десь його чекав приз, а не просто маршрутка.
Поруч, на парапеті, сиділа Вона. Не людина. Навіть не птах. Просто — Вона. Ворон її не боявся. Бо боятися того, хто приходить до всіх, — це як боятися вівторка. Він теж буває. І що?
— Багато бігають сьогодні, — сказав Ворон.
— Завжди багато, — відповіла Вона. — Ти б подумав, що вони кудись поспішають. А ні. Просто не вміють стояти.
Ворон кивнув. Він знав. Він жив на цьому даху достатньо довго, щоб бачити: люди тікають не від чогось — вони тікають «до». До роботи, до дому, до ілюзії, що завтра буде краще. А завтра теж буде понеділок.
— Ось той, — Ворон показав крилом на чоловіка, який стояв на світлофорі й нервово дивився на годинник. — Він запізнюється. Але не туди. Він взагалі не туди йде. Просто ще не знає.
Вона подивилася й промовчала. Вона завжди мовчала, коли Ворон був правий. Це була їхня гра: Ворон помічав абсурд, а Вона просто чекала, поки абсурд сам себе помітить.
— Знаєш, що найсмішніше? — Ворон перехилив голову. — Вони бояться тебе. Малюють черепи, ставлять свічки, пишуть заповіти. Але при цьому — жодного разу не сіли просто так. На дах. Подивитися, як сонце сідає за хмари. Без причини. Без мети. Просто — сісти.
— І що? — запитала Вона.
— І нічого. Це б усе змінило.
Світлофор перемкнувся. Чоловік побіг далі. Дівчина з коляскою повернула за ріг. Дитина, яка тікала від мами, раптом зупинилась, підняла голову й побачила на даху двох чорних постатей.
— Мамо! Глянь! Ворон!
Але мама вже дзвонила по роботі. Маленька постать побачила Великого Ворона й Жінку, яку не було видно. І може, вперше за весь день, хтось зупинився.
Ворон змовк. Вона теж.
Сонце сіло за будинок, й місто вмить стало помаранчевим, а потім — синім, а потім — просто темним. Люди бігли далі. А дах залишився.
— Завтра прийдеш? — запитав Ворон.
— Завтра завжди приходжу, — сказала Вона. — Але не за тобою. Ти ж птах. Ти й так знаєш, що летіти — це краще, ніж бігти.
Ворон розправив крила й зник у темряві. А місто ввімкнуло ліхтарі й прикинулося, що нічого не було.
Далі буде...
