Спочатку:
На сторінку книги
Ця книга не мала бути книгою.
Вона почалася з одного випадкового спостереження. Я сидів на лавці в парку й побачив ворона. Звичайного, чорного, байдужого. Він сидів на гілці й дивився на людей. Не як птах, який шукає їжу. А як хтось, хто шукає відповідь.
Я подумав: а що, якщо він справді бачить нас краще, ніж ми самі себе?
З того дня я почав писати. Не про птаха — про нас. Про те, що ми ховаємо за ранковою кавою, за зачиненими дверима, за дзеркалом, яке показує не те, що ми є, а те, що ми хочемо бачити. Про речі, які ми не викидаємо, бо в них живе наше минуле. Про слова, які кричимо, коли найважливіше — мовчати. Про знаки, які шукаємо на сірих вулицях, бо боїмося зробити крок без дозволу.
Я не філософ. Я не психолог. Я просто людина, яка спробувала частіше дивитися вгору. І коли ти дивишся вгору достатньо довго, ти починаєш помічати речі, які інші пропускають. Не тому, що ти розумніши. А тому, що ти зупинився.
Ворон у цих історіях — це не просто персонаж. Він — наш спільний погляд. Той самий погляд, який ми часто приховуємо, бо боїмося побачити правду. Він — той, хто мовчить, коли всі говорять, і хто бачить суть там, де інші бачать лише хаос.
Я писав ці історії не для того, щоб навчити вас чогось. У мене немає уроків. У мене є лише питання. Ті самі питання, що й у хлопчика, який малював у піску: чому ми перестаємо запитувати, коли стаємо дорослими?
Якщо після прочитання хоча б однієї історії ви замовкнете на хвилину й просто подивитесь у вікно — я вже виконав свою роботу. Не як письменник. А як людина, яка нагадала вам: підняти голову — це теж дія.
Михайло Заїка
