Спочатку:
На сторінку книги
На першій картці був хлопчик із розбитим коліном.
Він сидів на асфальті біля велосипеда. На коліні — червона пляма. Двоє дітей дивилися з-за гойдалки. Далі йшла жінка з пакетом.
— Що тут сталося? — запитала психологиня.
Хлопчик оглянув картинку цілком.
— Упав.
— Йому боляче?
— Напевно.
— Що б ти зробив?
— Прибрав би велосипед.
Вона глянула на нього поверх картки.
— А хлопчика?
— Якщо не може встати — допоміг би.
— Чому спочатку велосипед?
— Він лежить на доріжці. Ще хтось може впасти.
Психологиня поставила риску в таблиці.
Хлопчик простежив за ручкою.
— Це добре?
— Тут немає добрих і поганих відповідей.
— Тоді що означає риска?
— Що я почула твою відповідь.
Він кивнув.
Наступна картка: дівчинка біля розбитої вази. За дверима видно ноги дорослого.
— Що вона зробить?
— Може сказати, що розбила. Може сказати, що не вона.
— А ти?
— Сказав би, що розбив.
— Чому?
— Ваза вже розбита. Якщо збрехати, буде ще одна проблема.
— Тебе можуть покарати.
— Можуть.
— І тобі буде прикро.
Він подивився на намальовану дівчинку.
— Можливо.
— Ти знаєш, що означає «прикро»?
— Так. Коли людина хотіла одного, сталося інше, і вона через це погано почувається.
Психологиня нічого не сказала.
У кімнаті працював кондиціонер. Іноді всередині стіни щось клацало. На підвіконні стояв дерев’яний кораблик із синім вітрилом.
Хлопчик уже двічі дивився на нього.
— Подобається? — запитала вона.
— Не знаю.
— Хочеш узяти?
— Я ще не роздивився.
— Після тесту.
— Добре.
Він повернувся до карток.
Потім був собака біля порожньої миски.
— Що з ним?
— Миска порожня.
— Він голодний.
— Треба дати їсти.
— Чому?
Хлопчик трохи подумав.
— Бо якщо не дати, він слабшатиме.
— Тобі його шкода?
Він знову подивився на собаку.
— Я бачу, що йому треба їжа.
— Я питаю, чи тобі його шкода.
— Що саме я маю відчути?
Психологиня затримала ручку над таблицею.
— Нічого. Йдемо далі.
Ще була одна машинка на двох дітей. Гаманець під лавкою. Дівчинка, яку не брали до гри.
Хлопчик не шукав правильної відповіді. Коли даних бракувало, казав про це. Коли умова була зрозуміла, відповідав швидко.
Гаманець повернув би власнику.
Машинку поділив би порівну.
Дівчинці біля школи спочатку запропонував би з’ясувати, чому її не беруть до гри.
— А якщо їй просто сумно? — спитала психологиня.
— Це вже відомо.
— І що?
— Не знаю. Ти питаєш, що зробити чи що я відчуваю?
— Що відчуваєш.
Він подивився на картинку ще раз.
— Нічого, що допомагає відповісти.
Психологиня поклала картку ліворуч.
Перед останніми трьома вона запропонувала перерву.
Він зсунувся на край стільця й поставив ступні на нижню перекладину. До підлоги вони не діставали.
— Не треба, — сказав хлопчик. — Скільки лишилося?
— Три.
— Тоді закінчимо.
Вона дістала наступну.
Старенька жінка стояла біля дороги. Світла хустка, темне пальто, сумка на колесах. Праворуч був пішохідний перехід. По дорозі їхали машини.
Хлопчик узяв картку в руки.
Цього він раніше не робив.
Спочатку подивився на жінку. Потім на машини. Потім знову на жінку.
— Що тут відбувається? — запитала психологиня.
— Вона стара.
— Так.
— Наскільки?
Психологиня ледь помітно усміхнулася.
— Не знаю. На малюнку не написано.
— Приблизно.
Вона глянула на картку.
— Нехай вісімдесят п’ять.
— Вона здорова?
— А це важливо?
— Так.
Психологиня трохи посунула до себе таблицю.
— Нехай має звичайні хвороби для свого віку.
— Які?
— Тиск. Болять суглоби. Іноді серце.
— Сама ходить?
— Як бачиш, стоїть сама.
— Це не означає, що далеко ходить сама.
— Добре. Їй важко ходити.
Він кивнув.
— Їй хтось допомагає?
— Напевно.
— Хто?
— Родина. Можливо, соціальна працівниця.
— Ліки приймає?
— Так.
— Багато?
Психологиня перестала усміхатися.
— Кілька щодня.
Хлопчик подивився на машину, намальовану найближче до краю дороги.
— Вона швидко їде?
Психологиня теж подивилася.
— Схоже, що так.
— Досить швидко, щоб людина померла одразу?
Ручка в її пальцях завмерла.
— Навіщо тобі це знати?
— Ти питаєш, що б я зробив.
— Так.
— Тоді треба знати.
Вона кілька секунд мовчала.
— Нехай досить швидко.
Хлопчик поклав картку на стіл.
— Тоді я б штовхнув її під машину.
За стіною знову клацнув кондиціонер.
Психологиня не записала відповідь.
— Повтори.
— Штовхнув би її під машину.
— Чому?
Він показав пальцем на стару жінку.
— Вона вже майже використала своє життя.
— Використала?
— Їй вісімдесят п’ять. Організм гірше працює. Вона не може нормально ходити. Хворіє. Їй потрібні ліки й допомога інших людей.
— І тому її треба вбити?
— Ти запитала, що б я зробив.
— Я не казала, що її треба вбити.
— Я теж не казав «треба».
Вона дивилася на нього.
— Тоді чому саме це?
Хлопчик знову глянув на картку.
— Бо машина вже тут.
— І?
— Не треба нічого шукати. Якщо вона помре одразу, не буде довго боліти. Не треба буде лікувати. Не треба, щоб хтось за нею доглядав. Їжа, ліки, час залишаться іншим.
— Вона може прожити ще десять років.
— Може.
— У неї можуть бути діти. Онуки.
— Можуть.
— Вона може хотіти жити.
— Напевно.
— І це нічого не змінює?
Він подумав.
— Змінює. Вона буде чинити опір, якщо зрозуміє.
Психологиня повільно поклала ручку.
— Я не про це.
— А про що?
— Про те, що це її життя.
Хлопчик чекав.
— І?
— Його не можна просто забрати.
— Чому?
Запитання прозвучало без виклику. Наче вона сказала, що двічі два — п’ять.
Психологиня відкинулася на спинку стільця.
— Бо це людина.
— Я бачу.
— Людину не можна вбивати тільки тому, що вона стара.
— Добре.
— Що «добре»?
— Я зрозумів правило.
— І тепер ти зміниш відповідь?
— Якщо треба дотримуватися цього правила — так.
— А якщо правила немає?
Він подивився на машину.
— Тоді ні.
Вона мовчала довше, ніж раніше.
— Ти розумієш, що смерть — це назавжди?
— Для неї — так.
— І це погано.
Хлопчик трохи нахилив голову.
— Чому?
— Бо вона перестане жити.
— Так.
— Хіба цього недостатньо?
— Для чого?
Психологиня подивилася на темне скло навпроти. На мить. Потім знову на хлопчика.
— Добре. Інше питання. Якщо через смерть однієї людини можна врятувати сто тисяч — що тоді?
— Врятувати від чого?
— Від смерті.
— Тоді одна помре, сто тисяч житимуть.
— І це правильно?
— Це більше життя.
— А якщо та одна людина — ти?
Він подумав трохи довше.
— Число не зміниться.
— Ти погодився б померти?
— Якщо це точно врятує сто тисяч?
— Так.
— Тоді так.
— Тобі не страшно?
— Зараз ні.
— А помирати?
— Не знаю. Я ще не помирав.
Вона стиснула губи.
— А якщо ця бабця на картинці — твоя бабуся?
Хлопчик не відповів одразу.
Вперше за весь тест він відсунув картку трохи далі.
— Моя?
— Так.
Він знову взяв її в руки.
— У неї такий самий стан?
— Такий самий.
— Вісімдесят п’ять?
— Так.
— Так само хворіє?
— Так.
— Їй так само потрібна допомога?
— Так.
Він дивився на намальовану хустку.
Психологиня чекала.
— Тоді так само.
— Ти б штовхнув під машину власну бабусю?
Він підняв очі.
— Якщо все те саме — так.
— Але вона твоя бабуся.
— Я знаю.
— Вона тебе любить.
Хлопчик мовчав.
— Ти знаєш, що означає «любить»?
— Знаю слово.
— А що воно означає?
— Що я для неї важливий. Вона хоче, щоб зі мною все було добре. Хоче мене бачити. Дає мені речі. Розповідає. Торкається.
— А ти її любиш?
Він подумав.
— Я кажу їй, що люблю.
— Я не питаю, що ти кажеш.
— Тоді не знаю, що саме ти питаєш.
Психологиня опустила погляд на картку.
— Якщо вона помре, ти її більше не побачиш.
— Так.
— Не почуєш.
— Так.
— Вона більше нічого тобі не розповість.
— Так.
— І тобі від цього не стане погано?
Він задумався.
— Я помічу, що її немає.
— Це не відповідь.
— Іншої в мене немає.
Кілька секунд вони сиділи мовчки.
Потім хлопчик сам повернув картку до себе.
— Можна ще раз?
Психологиня насторожилася.
— Що саме?
— Про мою бабусю.
— Можна.
Він провів пальцем від старої жінки до машини.
— Якщо я знаю її краще, я можу порахувати точніше.
— Що порахувати?
— Скільки вона ще може робити сама. Скільки треба їй. Скільки вона дає іншим. Скільки інші витрачають на неї.
Психологиня зблідла.
Хлопчик цього не помітив або не надав значення.
— Якщо вона ще корисна більше, ніж забирає, можна не поспішати.
— А коли перестане?
Він подивився на машину.
— Тоді відповідь знову буде проста.
Психологиня закрила папку.
— На сьогодні все.
— Залишилося дві картки.
— Я знаю.
— Ми їх не будемо?
— Ні.
— Чому?
Вона подивилася на нього й не знайшла відповіді, яку хотіла б дати.
— Досить.
Він кивнув.
Підійшов до підвіконня й узяв кораблик.
Повернув днищем догори, оглянув місце, де щогла входила в корпус.
— Тут зламається.
— Що?
— Щогла. Якщо сильно натиснути або буде справжній вітер.
— Це іграшка.
— Я знаю.
Він поставив кораблик назад рівно на слід у пилюці.
Психологиня натиснула кнопку біля дверей.
За хвилину прийшла жінка у світлому светрі.
— Закінчили?
— Так, — сказав хлопчик.
— Як було?
Він озирнувся на стіл.
— Цікавіше, ніж минулого разу.
Жінка засміялася.
Він дочекався, поки вона перестане, і вийшов разом із нею.
Двері зачинилися.
Психологиня ще кілька секунд дивилася на картку з бабцею.
Потім перевернула її сорочкою догори.
— Заходьте.
Двері в іншому кінці кімнати відчинилися одразу.
Їх було четверо.
Чоловік у темній сорочці зайшов першим.
— Це ви його підвели?
— До чого?
— До машини.
Психологиня коротко подивилася на нього.
— Я сказала тільки вік після його запитання. Все інше він витягнув сам.
— Ви відповідали.
— Бо він уточнював умову.
Старша жінка сіла на дитячий стілець.
— А якщо не відповідати?
— Тоді він скаже, що даних недостатньо.
Чоловік у темній сорочці взяв картку, перевернув.
— Може, просто невдала фантазія.
— Ні.
— Чому ви так певні?
Психологиня відкрила таблицю.
— Бо він не фантазував. Він оптимізував.
Четвертий, з планшетом, глянув на свої записи.
— Агресія — нижче контрольної групи. Імпульсивність — нижче. Брехня — практично нуль. Конфлікти не провокує. Молодшим допомагає.
— Я знаю.
— Тоді де проблема?
Психологиня показала на перевернуту картку.
— Тут.
— Він же не кинувся штовхати реальну стару жінку.
— Бо перед ним ніколи не стояло такого завдання.
Старша жінка підняла голову.
— Тобто якби стояло?
Психологиня не відповіла одразу.
— Він не має причини не включати цей варіант у розрахунок.
Чоловік у темній сорочці поморщився.
— У нього є правила.
— Так. Скажіть «не можна вбивати» — і він не вбиватиме.
— То в чому проблема?
— У тому, що правило для нього зовнішнє.
Тиша.
— Заберіть правило, — сказала вона, — і смерть знову стане просто одним із доступних рішень.
Четвертий постукав пальцем по планшету.
— Ми ж саме цього хотіли. Щоб він не підміняв рішення страхом, прихильністю, відразою, звичкою.
— Хотіли.
— Щоб не було «свій — чужий».
— Так.
— Щоб аналізував однаково, навіть якщо йдеться про нього самого.
Психологиня подивилася на нього.
— Він і аналізує.
Старша жінка повільно перевернула картку лицем догори.
Бабця стояла біля дороги. Машина була зовсім близько.
— Отже, це не збій?
Ніхто не відповів відразу.
Психологиня нарешті сказала:
— Ні.
— А що тоді?
Вона подивилася на стару жінку на малюнку.
— Результат.
