Спочатку:
На сторінку книги
На третій день після його повернення на острові порізали руку.
Не він.
Хлопець років десяти допомагав біля майстерні. Дорослі міняли поламану після вітру секцію огорожі, діти крутилися поруч, носили короткі дошки й подавали те, що їм дозволяли подавати. Ніхто не помітив, коли старший хлопець узяв зі столу складаний ніж.
Він хотів перерізати пластикову стяжку.
Лезо зісковзнуло.
Спершу хлопець просто завмер і дивився на долоню. Потім кров пішла між пальцями й почала капати на бетон.
— Ой.
Це було все, що він встиг сказати.
Хлопчик стояв за кілька метрів. Він поклав дошку, яку ніс, і підійшов.
— Стисни руку.
Той не зрозумів.
— Що?
Хлопчик узяв зі столу чисту ганчірку, склав удвоє й притиснув до порізу.
— Тримай тут. Сильно.
Хлопець зблід.
— Болить.
— Я знаю.
— Там багато крові.
— Не дивись.
Один із чоловіків уже біг до них.
— Що сталося?
— Порізався. Треба в медичний.
Чоловік побачив кров і на секунду зупинився.
— Глибоко?
— Не знаю. Кров іде сильно.
Хлопчик не забирав руки.
— Візьміть його під лікоть. Він може впасти.
— Я не впаду, — сказав поранений.
За мить його хитнуло.
Чоловік підхопив.
— Добре. Пішли.
— Ганчірку не прибирайте, — сказав хлопчик.
Вони рушили до медичного корпусу.
Хлопчик розтиснув пальці. Вони затерпли від того, як сильно він тримав ганчірку.
Лише тоді він помітив, що поруч стоїть пастор.
Пастор жив на острові давно. У будівлі за старим садом щонеділі збиралися кілька десятків людей.
Іноді він приходив до бабусі на чай. З хлопчиком говорив про рибу, дерева, погоду, книжки.
Ніколи — про те, про що говорив у неділю.
— Ти добре зробив, — сказав пастор.
Хлопчик подивився на криваві плями на бетоні.
— Треба змити.
— Я не про бетон.
— А про що?
Пастор кивнув у бік медичного корпусу.
— Про нього.
Хлопчик теж подивився туди.
— Він втрачав кров.
— Я бачив.
— Тоді треба було зупинити.
Пастор мовчав.
Хлопчик узяв відро, яке стояло біля майстерні.
— Де вода?
— Залиш. Я зроблю.
— Навіщо?
— Ти вже зробив достатньо.
Хлопчик не зрозумів, як одна дія стосується іншої, але відро поставив.
* * *
Пораненого повернули за кілька годин.
На долоні була товста пов’язка. Він демонстрував її всім, хто питав, і кожного разу розповідав трохи іншу версію того, скільки там було крові.
Хлопчик сидів на лавці біля їдальні й розбирав маленький ліхтарик. Поранений підійшов сам.
— Дивись.
Показав руку.
— Бачу.
— Сім швів.
— Це багато?
— Лікарка сказала, що нормально.
Хлопчик кивнув і повернувся до ліхтарика.
Той не йшов.
— Слухай.
— Що?
— Дякую.
— За що?
Поранений засміявся.
— Ну ти дивний. За руку.
— Її зашила лікарка.
— Якби ти не притиснув, крові було б більше.
— Так.
— От за це.
Хлопчик почекав.
— Добре.
— Ти злякався?
— Ні.
Хлопець перестав усміхатися.
— Взагалі?
— Ні.
— А за мене?
Хлопчик відклав викрутку.
— Що значить «за тебе»?
— Ну... що зі мною щось станеться.
— Я бачив, що може стати гірше.
— Це не те.
— А що?
Хлопець помовчав, шукаючи слова.
— Не знаю. Коли комусь не все одно.
— Мені було не все одно.
— Але ти сказав, що не злякався.
— Це різні речі.
Хлопець подивився на нього так, ніби хотів сперечатися, але передумав.
— Все одно дякую.
Він пішов.
Хлопчик знову взяв викрутку.
Через хвилину відклав.
Фраза була неточною.
«Не все одно» могло означати багато різного.
Йому справді було не все одно. Якби він нічого не зробив, кров ішла б далі. Наслідок був би гірший. Це мало значення.
Але хлопець питав не про це.
* * *
Увечері пастор сидів на сходах біля будівлі за садом.
Двері були відчинені. Усередині нікого не було.
Хлопчик проходив повз і зупинився.
— Можна запитати?
Пастор підняв голову.
— Можна.
— Що означає, коли людині «не все одно»?
Пастор не відповів одразу.
— Хто тобі це сказав?
— Той, хто порізався.
— А в якому сенсі?
— Він спитав, чи я злякався за нього. Я не злякався. Потім сказав, що коли людині не все одно, це щось інше.
Пастор посунувся, звільняючи місце на сходах.
Хлопчик сів.
— А тобі було не все одно?
— Так.
— Чому?
— Якщо я нічого не зроблю, йому стане гірше.
— Тільки тому?
Хлопчик подивився на нього.
— Цього недостатньо?
Пастор опустив руки між колінами.
— Для того, щоб допомогти, — достатньо.
— А для чого недостатньо?
Пастор усміхнувся, але майже одразу перестав.
— Гарне питання.
— Це не відповідь.
— Знаю.
За садом хтось завів маленький електрокар. Він тихо проїхав дорогою й зник між будинками.
Пастор спитав:
— Ти знаєш, що таке милосердя?
— Знаю слово.
— А що воно означає?
— Коли допомагають тому, кому погано.
— Не зовсім.
— Тоді що?
Пастор подивився у відчинені двері.
— Мені не можна з тобою про це говорити.
Хлопчик повернув голову.
— Чому?
— Такі правила.
— Чиї?
— Людей, які відповідають за твоє навчання.
— Вони пояснили причину?
Пастор мовчав.
— Ні.
— Тоді це правило без причини.
— Причина в них є. Просто мені її не сказали.
— Це не те саме.
Пастор тихо засміявся.
— Ні. Не те саме.
Хлопчик чекав.
— Ти завжди через це не говориш зі мною про те, що говориш тут?
Пастор знову подивився всередину.
— Так.
— Про що ви говорите?
— Про Бога. Про віру. Про те, як люди розуміють добро і зло. Про те, навіщо живуть. По-різному.
— Чому мені цього не можна знати?
На це пастор відповіді не мав.
Він підвівся.
— Ходімо.
Хлопчик теж встав.
Усередині було прохолодніше. Два ряди простих стільців, невисокий стіл, полиця біля стіни. Ніяких образів. Лише невеликий дерев’яний хрест над дверима, на який хлопчик раніше звертав увагу, але не питав.
Пастор підійшов до полиці.
Кілька секунд стояв нерухомо.
Потім дістав книгу.
Хлопчик подивився на обкладинку.
— Біблія.
— Ти знаєш, що це?
— Знаю назву.
— Читав?
— Ні.
— Тобі давали її в школі?
— Ні.
Пастор провів великим пальцем по краю сторінок.
— Мені окремо сказали не давати.
— Тоді чому даєте зараз?
Пастор провів великим пальцем по корінцю.
— Бо досі правило забороняло мені починати цю розмову. Сьогодні ти прийшов із питанням сам.
— І це щось змінює?
— Для мене — так.
— Чому?
Пастор подивився на книгу.
— Бо я не певен, що маю право приховувати від тебе одну з відповідей тільки тому, що комусь потрібен чистий експеримент.
Хлопчик затримав погляд на ньому.
— Який експеримент?
Пастор завмер.
Цього слова він не планував.
— Не знаю, — сказав після паузи. — Не настільки, щоб пояснювати.
Хлопчик не відвів очей.
— Але ви сказали «експеримент».
— Сказав.
— Це про мене?
Пастор міг збрехати.
Не став.
— Так.
Хлопчик подивився на книгу.
— Я знаю, що за мною спостерігають.
— Знаю.
— І що мене перевіряють.
— Так.
— Але не знаю навіщо.
— Я теж не знаю всього.
Цього разу хлопчик не став уточнювати.
Пастор відкрив Біблію ближче до середини.
— Є одна історія.
— Справжня?
— Притча.
— Тобто вигадана?
— Так.
— Тоді чому вона важлива?
Пастор подивився на нього й усміхнувся.
— Оце вже точно краще прочитати самому.
Він знайшов потрібне місце й повернув книгу до хлопчика.
— Тут.
Хлопчик прочитав кілька рядків мовчки.
Чоловік ішов дорогою. На нього напали. Побили. Забрали речі. Залишили лежати.
Перший пройшов повз.
Другий теж.
Третій зупинився.
Хлопчик дочитав до кінця.
— Чому перші двоє не допомогли?
— Не сказано.
— Вони поспішали?
— Можливо.
— Боялися?
— Можливо.
— Знали, що він небезпечний?
— Не сказано.
Хлопчик провів пальцем по рядку.
— Тоді їх не можна нормально оцінити.
— Можливо, справа не в них.
— А в кому?
— У тому, хто зупинився.
— Він оцінив стан правильно.
Пастор видихнув через ніс.
— Можна й так сказати.
— Перев’язав рани. Перевіз. Заплатив за догляд.
— Так.
— Це логічно.
— Для тебе.
Хлопчик підняв очі.
— А для вас?
— Для мене теж. Але не тільки.
— Що ще?
Пастор показав на рядок трохи вище.
Там було слово, яке хлопчик уже знав.
Любити.
Він прочитав речення ще раз.
— «Як самого себе».
— Так.
— Це означає однаково?
Пастор подумав.
— Частково.
— Тобто іншій людині треба давати таку саму вагу, як собі?
Пастор дивився на нього вже інакше.
— Не думаю, що це можна звести до ваги.
— Чому?
— Бо любов не рахують.
— Тоді як визначають, що вона є?
Пастор не відповів.
Хлопчик подивився на сторінку.
— Бабуся каже, що любить мене.
— Я не сумніваюся.
— Я знаю, що вона робить.
— Що саме?
— Багато речей.
— А ти?
Хлопчик не відразу зрозумів питання.
— Що я?
— Любиш її?
Він подивився на пастора.
— Я кажу їй, що люблю.
Пастор мовчав.
— Але ти не знаєш?
— Не знаю, що саме треба знайти, щоб відповісти.
Пастор опустив очі на Біблію.
Тепер він нарешті зрозумів, чому йому забороняли її відкривати.
Не тому, що хлопчик міг щось дізнатися.
Тому що після цього вже ніхто не зможе напевно сказати, звідки в ньому взялася наступна відповідь.
— Можна прочитати далі? — спитав хлопчик.
Пастор підняв голову.
— Можна.
— Тут?
— Можеш забрати книгу.
— Надовго?
— Скільки буде потрібно.
Хлопчик закрив Біблію й подивився на товщину корінця.
— Там усе про це?
— Ні.
— А про що?
Пастор усміхнувся.
— Це довго пояснювати.
— Я можу прочитати.
— Можеш.
Хлопчик повернув книгу обкладинкою догори.
— З чого почати?
Пастор торкнувся сторінок, які щойно закрив.
— Я б почав звідси.
Хлопчик подивився на нього.
— А чому не з першої сторінки?
Продовження читайте на авторському сайті: mavik.name
Далі буде...
