Раді Вас бачити!

Наступного дня до вечора його повернули на острів.

Нічого не змінилося.

Біля причалу двоє чоловіків сперечалися через ящик із інструментами. На майданчику за медичним корпусом ганяли м’яча. Десь далі працював генератор — рівний низький гул, до якого ніхто давно не прислухався. Він привітався з охоронцем, підняв із доріжки чиюсь кепку й поклав на лавку.

Біля старого саду він розминувся з пастором, який ніс два складані стільці до невеликої будівлі між деревами.

— Човен доробив?

— Ще ні.

— Покажеш, коли буде готовий?

Хлопчик подумав.

— Якщо буде працювати.

Пастор усміхнувся й пішов далі.

Додому прийшов перед вечерею.

Бабуся сиділа на кухні й чистила яблука. На столі лежала тонка спіраль шкірки — майже без розривів.

— Руки.

Він пішов до умивальника.

— І милом.

Повернувся за хвилину.

— Показати?

— Не треба. Я тобі вірю.

Він сів навпроти й поставив ступні на нижню перекладину стільця.

Бабуся відсунула до нього тарілку з нарізаними яблуками.

— Як було?

— Нормально.

— Знову малюнки?

— Так.

— І що цього разу?

Він узяв шматок яблука.

— Різне.

Вона чекала ще секунду, але він не продовжив.

— Ну й добре.

Бабуся ніколи не тягнула з нього відповіді. Можливо, саме тому він говорив їй більше, ніж іншим.

Вона взяла наступне яблуко.

Руки в неї були старі. Це він знав давно. Шкіра тонка, вени видно. На правому великому пальці — світлий шрам, який вона отримала ще до його народження. Він кілька разів питав, звідки. Пам’ятав відповідь.

Сімдесят шість років.

Цього числа він не знав.

Він дивився, як ніж рухається під шкіркою.

— Скільки тобі років?

Ніж зупинився.

— Ого.

— Що?

— Нічого. Просто цікаве питання після «як було — нормально».

— То скільки?

— Сімдесят шість.

Він кивнув.

— А що?

— Не знав точно.

— Тепер знаєш.

Вона знову почала чистити.

Він з’їв ще шматок.

До цього моменту число нічого не змінювало. Бабуся була бабусею. Вона завжди була старша за всіх дітей і молодша за кількох людей у медичному корпусі. Цього вистачало.

Тепер число мало місце в іншій задачі.

Не тому, що вона стала іншою.

Задача стала.

— Ти хвора?

Бабуся знову зупинила ніж.

— Сьогодні в тебе день делікатних запитань.

— Ти п’єш таблетки.

— У твоєму віці люди теж іноді п’ють таблетки.

— Але ти щодня.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Дві вранці. Одну ввечері. Нічого цікавого.

— Від чого?

— Тиск. І ще одна для серця.

— Серце погано працює?

— Працює достатньо добре, щоб я ще могла тебе ганяти мити руки.

Він кивнув.

Це була відповідь не на питання. Але даних поки вистачало.

Бабуся поклала очищене яблуко на дошку.

— Це у вас сьогодні таке було?

— Що?

— Старі люди.

Він подумав.

— Була одна.

— На картинці?

— Так.

— І?

— Стояла біля дороги.

— Треба було перевести?

— Це був один із варіантів.

Вона усміхнулася.

— А ти, звичайно, придумав ще десять.

— Менше.

— Скільки?

— Не рахував.

Бабуся хмикнула й потягнулася за наступним яблуком.

Він не сказав про машину.

Не тому, що приховував. Розмова не вимагала цього.

Після вечері вона попросила його принести з комори банку з крупою. Він приніс. Потім знайшов їй окуляри, які лежали на холодильнику, хоча вона вже двічі подивилася на столі.

— Бачиш, — сказала бабуся. — Уже користь від тебе.

Він поставив окуляри перед нею.

— Я й раніше був корисний.

— Скромність теж у тебе в порядку.

Він не зрозумів, жарт це чи ні, і не став уточнювати.

Поки бабуся мила посуд, він сидів за столом і доробляв маленький двигун для моделі човна.

На острові було багато людей, які вміли щось краще за інших. Один знав електрику. Інша могла полагодити одяг. Лікарка пам’ятала, у кого на що алергія. Учитель математики швидше за всіх помічав помилки в обчисленнях.

Бабуся теж мала свої функції.

Вона пам’ятала, де лежать речі, які всі інші губили.

Знала, що смак вареної моркви йому не подобається, хоча вдруге про це не питала. Могла пояснити слово, не відкриваючи словник.

Розрізняла птахів за голосом.

Знала, кому можна довірити ключ, а кому краще не давати, бо забуде повернути.

Коли він був менший і прокидався вночі, вона приходила швидше за інших.

Останнє він записав подумки, але не знав, як це оцінити.

Тепер він не прокидався.

Отже, ця функція більше не була потрібна.

За іншими параметрами вона залишалася корисною.

Він підняв голову.

Бабуся стояла біля шафи й намагалася дістати чашку з верхньої полиці.

— Я дістану.

— Дістанеш.

Він встав, дістав чашку й подав їй.

— Дякую.

Вона сказала це автоматично.

Він повернувся до човна.

Через хвилину спитав:

— А якби мене не було, хто б дістав?

Бабуся озирнулася.

— Стілець.

— Ти б стала на стілець?

— Не дивись так. Я ще можу стати на стілець.

— Можеш упасти.

— Можу.

— Тоді це поганий варіант.

— А ти вже вирішуєш, як мені жити?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Добре.

Він знову схилився над двигуном.

Йому було цікаво не це.

У тесті стара жінка була майже порожнім об’єктом. Вік. Хвороба. Біль. Витрати. Залежність. Дорога. Машина.

Бабуся не була порожньою.

Про неї він знав багато.

І що більше даних додавав, то менше задача нагадувала картинку.

* * *

Наступного ранку він прокинувся від запаху смаженого хліба.

На кухні бабуся вже була одягнена. Волосся зібране. На столі — дві тарілки.

— Ти сьогодні рано.

— Ти теж.

— Я завжди рано.

Він сів.

Вона поставила перед ним чашку.

— Не гаряче.

Він торкнувся краю.

Справді.

Вона знала, що надто гаряче йому не подобається. Він ніколи не просив запам’ятати.

Це теж було даними.

— Бабусю.

— Мм?

— Ти багато чого для мене робиш.

Вона обернулася.

— Це зараз подяка чи початок чогось небезпечного?

— Я просто кажу.

— Тоді добре.

Вона сіла навпроти.

Він їв мовчки.

— А ти для мене, між іншим, теж, — сказала вона.

— Що?

— Багато чого робиш.

Він подумав.

— Менше.

— Звідки знаєш?

— Ти готуєш. Пам’ятаєш мої речі. Допомагаєш із словами. Пояснюєш, коли я чогось не знаю. Вчора ти зашила мені кишеню.

— Це бухгалтерія якась.

— Я просто перелічив.

— А я можу перелічити твоє.

— Що?

Вона загнула палець.

— Ти носиш важке. Дістаєш те, до чого я не дотягуюся. Налаштовуєш мені цю кляту коробку, коли вона знову забуває, що вона телевізор. Не даєш мені загубити ключі.

— Ти їх сама губиш.

— Оце я й кажу.

Він дивився на неї.

— Ще ти мені потрібен.

Він перестав жувати.

— Для чого?

Бабуся засміялася.

— Господи. Не «для чого». Просто потрібен.

— Це те саме слово.

— Не те саме.

— Чому?

Вона подивилася на нього довше.

— Бо іноді людина потрібна не для чогось.

Він чекав продовження.

Його не було.

— Тоді як визначити, потрібна вона чи ні?

— Ніяк.

— Це дивно.

— Знаю.

Вона встала прибрати тарілку.

Він запам’ятав відповідь.

Не прийняв. Просто запам’ятав.

* * *

Після обіду бабуся пішла до сусіднього будинку.

Він залишився сам.

Спершу дочитав сторінку. Потім відклав книжку.

На столі стояла її чашка.

Звичайна біла, з маленькою тріщиною біля ручки. Він знав, що інші чашки їй не подобаються, хоча всі були однакового розміру.

Якби бабусі не стало, чашку можна було б використовувати далі.

Кімната лишилася б.

Ліжко.

Одяг.

Таблетки більше не були б потрібні.

Їжу можна було б готувати на одну порцію менше.

Ніхто не мусив би стежити за її тиском.

З іншого боку, хтось мусив би робити те, що робила вона.

Частину — він сам.

Частину — інші.

Дещо, можливо, ніхто.

Він почав із простого.

Сніданок.

Міг приготувати сам.

Одяг.

Міг навчитися.

Пошук речей.

Міг просто краще пам’ятати, куди їх кладе.

Слова.

Є словники.

Птахи.

Неважливо.

Ключі.

Неважливо.

Вночі.

Не потрібно.

Він дійшов до кінця списку й зупинився.

Розрахунок був неповним.

Щось не сходилося.

Він повернувся до початку.

Бабуся часто знала відповідь раніше, ніж він розумів, що має питання.

Це було важче замінити.

Вона знала людей.

Якщо він говорив, що хтось «дивно відповів», вона іноді могла пояснити, чому.

Це теж було важче замінити.

Вона пам’ятала його самого в ті роки, яких він майже не пам’ятав.

Ці дані існували тільки в ній.

Він зупинився.

Оце вже було важливо.

Якщо вона помре, частина інформації зникне без копії.

Він підвівся й пішов до її кімнати.

На полиці стояли старі альбоми. Він знав, що там фотографії, але майже не дивився їх.

Відкрив перший.

Бабуся була молодшою.

На іншій сторінці — зовсім молодою.

Ще далі він знайшов себе малим. Бабуся тримала його на руках.

Він довго дивився на фотографію.

Не тому, що вона викликала щось нове.

Просто це був доказ: у її голові є шматок його життя, якого немає в його.

Він закрив альбом.

Коли бабуся повернулася, він уже знову сидів із книжкою.

— А ти тихий сьогодні.

— Читаю.

Вона зняла взуття, поставила сумку на стілець.

— Що читав?

Він показав обкладинку.

— А до того?

— Думав.

— Про що?

Він міг відповісти «ні про що». Це скоротило б розмову.

Але це було б неправдою.

— Про тебе.

Бабуся завмерла на секунду.

— Нічого собі.

Він дивився на неї.

— Ти мені потрібна.

Вона посміхнулася.

Не так, як зранку. Інакше.

Він помітив різницю, але не зрозумів причини.

— І ти мені, — сказала вона.

— Я знаю.

Вона засміялася й підійшла ближче.

Хотіла, мабуть, обійняти. Він це впізнав за рухом рук.

Він не відступив.

Вона обійняла його.

Він постояв так кілька секунд.

— Все? — спитав.

— Все.

Вона відпустила.

Пішла на кухню.

Він залишився біля столу.

На тесті психологиня спитала, чи змінив би він відповідь, якби на картинці була його бабуся.

Тоді він сказав, що потрібно знати більше.

Тепер знав.

Якби умови були такими самими, відповідь не змінилася б.

Але умови були не такими.

Поки що бабуся була потрібна.