Раді Вас бачити!

Через два дні після тесту психологиню запросили на розширену нараду.

Вона бувала в адміністративному корпусі й раніше, але не на цьому поверсі. Ліфт підняв її вище звичного, двері відчинилися в короткий коридор без вікон. Наприкінці чекала переговорна.

Коли вона зайшла, кілька людей уже сиділи за довгим столом. На стіні світився великий екран із п’ятьма вікнами відеозв’язку. Чоловік у темній сорочці був тут. Той самий, що спостерігав за тестом з-за скла. Поряд сидів чоловік із планшетом.

Психологиня поклала папку перед собою.

— Усі?

— Майже, — відповів чоловік у темній сорочці.

На екрані з’явилося ще одне обличчя.

— Тепер усі.

— Починаємо?

— Почали ще позавчора, — сказав чоловік із машини. — Я хочу зрозуміти, чому отримав два висновки про один тест.

Чоловік у темній сорочці відсунув до себе мікрофон.

— Бо вони не суперечать одне одному.

— В одному написано: «цільовий показник підтверджено». В другому: «потрібен перегляд моделі морального рішення».

— Так.

— Це не суперечність?

Психологиня відкрила папку.

— Ні.

— Поясніть без термінів.

Вона подивилася на екран.

— Він не надає власному життю додаткової ваги. Це те, чого від нього очікували. І він не надає додаткової ваги життю іншої людини. Цього в завданні не було.

Чоловік у машині примружився.

— Не було чи ми просто не прописали?

Ніхто не відповів.

На екрані озвався сивий чоловік у білій сорочці:

— От для цього ми й зібралися. Відкрийте початкову версію.

Чоловік із планшетом торкнувся екрана перед собою.

На стіні з’явився документ.

Не презентація. Звичайний старий файл: білий аркуш, чорний шрифт, кілька десятків рядків. Угорі — дата, майже стерта під шарами пізніших правок.

Чоловік у темній сорочці глянув на психологиню.

— Ви його бачили?

— Не цю версію.

— Я теж давно не бачив, — сказала старша жінка.

Сивий чоловік на екрані всміхнувся.

— Тоді освіжимо пам’ять.

Чоловік із планшетом прокрутив документ.

«Мета: отримання людського суб’єкта з мінімальною залежністю морального рішення від егоцентричного інтересу».

Нижче:

«Знизити вплив агресивної реактивності».

«Знизити потребу в домінуванні».

«Знизити страх особистої втрати».

«Знизити потребу в зовнішньому схваленні».

«Знизити пріоритет “свій — чужий”».

«Знизити схильність до володіння як джерела статусу».

Психологиня підняла руку.

— Зупиніть.

Рядки завмерли.

— Тут немає співчуття.

— Бо ми його не збиралися прибирати, — сказав чоловік із планшетом.

— І не збиралися додавати.

— Емпатія — це не параметр, який можна додати.

— Саме.

Сивий чоловік зітхнув.

— Ми це вже проходили десять років тому.

— Тоді, можливо, варто пройти ще раз.

Чоловік у машині глянув кудись убік. Машина, схоже, зупинилася.

— Добре. Що ми взагалі робимо?

Старша жінка нарешті взяла стаканчик.

— Намагаємося виростити людину, якій не треба пояснювати, чому вона має бути доброю.

Чоловік із планшетом додав:

— І перевіряємо, наскільки далеко можна змінити моральну поведінку стартовими біологічними умовами й середовищем.

Чоловік у машині відмахнувся.

— Добре. Скажіть слово, якого тут усі уникають.

Чоловік у темній сорочці відкинувся на спинку крісла.

— Не починайте.

— Чому? Ми ж не на пресконференції.

Старша жінка потерла великим пальцем край стаканчика.

— Він не клон, — сказала старша жінка. — У нас немає його ДНК. Ми не відтворюємо історичну особу.

— Я цього й не сказав.

Чоловік у машині дивився на них із екрана.

— Тоді скажіть.

Сивий чоловік сказав сам:

— Ісус.

Слово прозвучало буденно. Саме тому ніхто не засміявся.

Психологиня опустила очі на папку.

Чоловік із планшетом вимкнув курсор, що миготів на документі.

— Ні, — сказав він. — Це треба одразу уточнити. Ми не створюємо Ісуса.

— Звичайно. Це було б погано сформульоване технічне завдання.

— Я серйозно.

— Я теж.

Сивий чоловік зняв окуляри.

— Ми не знаємо, ким був би Ісус, якби народився зараз. Не знаємо, що в ньому було культурою, що вихованням, що особистістю, а що тим, у що вірять мільярди людей. Ми навіть не можемо перевірити половину тверджень про нього. Але ми знаємо образ.

— Образ — не наука.

— Ні. Це замовлення.

На іншому вікні екрана жінка з коротким сивим волоссям, яка досі мовчала, сказала:

— Я не вкладала гроші в релігійний проєкт.

Сивий чоловік повернувся до неї.

— Ніхто не просив вас вірити.

— Коли мені це показували, йшлося про людину, яка не розвалиться від влади. Ми побудували системи, де одна людина за хвилини може вплинути на мільйони. Проблема щоразу одна: у кріслі сидить людина.

Чоловік у темній сорочці кивнув.

— Яка хоче лишитися в кріслі.

— Або боїться. Або мститься. Або купує любов.

Чоловік у машині сказав:

— Саме тому ви погодилися.

— На зменшення залежності від цих речей. Не на спробу зробити святого.

Сивий чоловік знизав плечима.

— Різні люди зайшли сюди з різними словами.

— І з різними цілями, — сказала психологиня.

— Звичайно.

— Тоді що є спільною?

Він подивився кудись униз, ніби читав старі нотатки.

— Людина, якій можна дати більше, ніж ми наважуємося дати будь-кому з нас.

Психологиня відчула, як чоловік у темній сорочці поруч ледь змінив позу.

— Владу? — спитала вона.

— Можливо.

— Над ким?

— Не поспішайте.

Жінка з сивим волоссям втрутилася:

— Ось цього якраз у початковому документі не було.

— Бо тоді ми не знали, чи дійдемо навіть до семирічного віку з потрібними показниками.

— А тепер уже думаєте, що йому дати.

— Я думаю на десять років уперед. Це моя робота.

Психологиня подивилася на стару картку, якої сьогодні на столі не було.

— Тоді спочатку з’ясуйте, чи він не віддасть мільйон людей за мільйон один.

Чоловік у темній сорочці тихо сказав:

— Якщо різниця одна людина, хіба це неправильна відповідь?

Кілька облич на екрані повернулися до нього.

Він не відвів погляду.

Сивий чоловік повільно всміхнувся.

— Ось тепер ми нарешті говоримо про той самий проєкт.

У кімнаті стало тихо.

Сивий чоловік продовжив:

— Людина, яку не можна купити. Яка не тримається за владу, не мститься, не ставить себе вище за інших і здатна віддати власне життя, якщо це потрібно іншим. Називайте як завгодно. Я називаю так, як це назвали ті, хто приніс перші гроші.

Психологиня підняла голову.

— А стара жінка біля дороги?

Сивий чоловік не відповів.

— Вона теж у цьому образі?

— Саме це ми зараз і з’ясовуємо.

— Ні. Ми з’ясовуємо, що написали в технічному завданні.

Чоловік у темній сорочці нахилився вперед.

— Ви дуже хочете довести, що завдання було помилковим.

— Я хочу зрозуміти, чому хлопчик, який формально відповідає вимогам, бачить убивство як нормальний інструмент.

— Він не сказав «нормальний».

— Добре. Доступний.

— Це точніше.

Старша жінка поставила стаканчик.

— Може, проблема не в ньому. Може, ми самі весь час підміняли одне слово іншим.

— Яке?

— «Добрий» і «неегоїстичний».

Ніхто не заперечив.

На екрані чоловік у машині сказав:

— Поверніться до початку. До справжнього початку.

Сивий чоловік знову вдягнув окуляри.

— Це довга історія.

— Скоротіть.

Він помовчав.

— Все почалося не з релігії.

— А з чого?

— З безпліддя.

Чоловік у темній сорочці усміхнувся, але одразу перестав.

— Серйозно?

— Абсолютно. На одному закритому форумі сперечалися про межі втручання. Ще недавно безпліддя в багатьох випадках означало просто відсутність дітей. Тепер ми втручаємося. Вроджені хвороби — втручаємося. Генетичні ризики — теж. Те, що раніше називали долею, дедалі частіше стає задачею.

— І хтось вирішив, що моральність теж задача.

— Так.

— Хто?

Сивий чоловік усміхнувся.

— Його немає в проєкті дев’ять років.

— Науковці тоді відмовилися. І мали рацію: немає гена жадібності, брехні чи заздрості, який можна просто вимкнути.

— Тому проєкт змінився, — сказала старша жінка.

— Так. Визначити схильності. Знизити одні, посилити інші. Решту зробити середовищем.

Психологиня глянула на документ.

— Островом.

Чоловік у машині вперше усміхнувся.

— Нарешті ще одне слово.

Сивий чоловік кивнув.

— Генетика могла дати тільки старт. Далі потрібен був світ, у якому ми контролюємо достатньо змінних, але не перетворюємо життя на лабораторну клітку.

— Тому острів.

— І люди там?

— Люди.

— Не всі.

Чоловік у темній сорочці глянув на психологиню.

— До чого ви ведете?

— Нікуди. Пояснюємо, що ми робимо.

Сивий чоловік відповів замість нього:

— Більшість живе там справжнє життя. Персонал, родини, діти. Для окремих ситуацій вводяться підготовлені люди. Деколи актори. Деколи фахівці. Деколи ніхто не втручається роками.

— А він знає?

— Що острів ізольований — так. Що його розвиток спостерігають — частково. Навіщо — ні.

— І не повинен?

Сивий чоловік подивився просто в камеру.

— Поки що.

Психологиня відчула, що це «поки що» сказане не для неї.

Чоловік у машині повернув розмову:

— Отже, відібрані стартові параметри, контрольоване середовище, без прямої інструкції й без релігійного виховання.

Старша жінка кивнула.

— Навмисно.

Психологиня подивилася на неї.

— Щоб, якщо він колись скаже те, що ми хочемо почути, ми могли переконувати себе, що він дійшов до цього сам.

Чоловік у темній сорочці різко повернувся до неї.

— Ви сьогодні вирішили бути особливо корисною?

— Я сьогодні вирішила не підміняти результат очікуванням.

Сивий чоловік на екрані тихо засміявся.

— Оце, до речі, і є причина, чому вона тут.

Чоловік у темній сорочці промовчав.

На стіні все ще висів старий документ.

Чоловік із планшетом прокрутив його нижче.

Рядки ставали коротшими.

«Не формувати моральність через страх покарання».

«Не використовувати обіцянку винагороди як основний мотив».

«Мінімізувати залежність рішення від авторитету дорослого».

«Не закріплювати абсолютні правила без можливості самостійного аналізу».

Психологиня прочитала останній рядок двічі.

— Ось.

— Що?

Вона показала на екран.

— Ми самі заборонили дати йому правило «не вбивай» як абсолютне.

Старша жінка повільно видихнула.

— Бо хотіли, щоб він сам зрозумів, чому не треба.

— А він поки зрозумів, коли це може бути корисно.

Чоловік у машині закрив очі долонею.

— Чудово.

— Це не привід для сарказму, — сказав чоловік у темній сорочці.

— Я не жартую. Уперше за одинадцять років я розумію, що ми насправді перевіряємо.

— І що?

Він прибрав руку.

— Чи існує добро, якщо не дати людині жодної готової причини вважати щось добром.

Ніхто не відповів.

Чоловік із планшетом прокрутив документ до самого низу.

Там залишилося три рядки.

Перший був технічним.

Другий — про довготривале спостереження.

Третій стояв окремо.

«Цільовий результат: людина, здатна ставити благо інших вище за власне».

Чоловік у темній сорочці прочитав уголос:

— Ось. І він це робить.

Психологиня дивилася на рядок.

— Так.

— Тоді?

Вона не відповіла.

Сивий чоловік на екрані спитав:

— Що вас зупиняє?

Психологиня підняла очі.

— Слово «благо».

На мить ніхто не ворухнувся.

Потім чоловік у темній сорочці сказав:

— Це філософія.

— Ні. Це технічне завдання.

Вона закрила папку.

— Коли він повертається?

— Завтра вранці, — відповіла старша жінка.

— На острів?

— Так.

Психологиня кивнула.

На екрані чоловік із машини вже комусь показував рукою, що можна їхати.

— Нічого не міняємо до наступної сесії, — сказав він. — Ні середовище, ні правила.

— Згоден, — сказав сивий.

Чоловік у темній сорочці мовчав.

— А рада? — спитав чоловік із планшетом.

— Рада отримає те, що є.

— Який висновок?

Чоловік у машині глянув у камеру.

— Формально проєкт іде за планом.

Психологиня перевела погляд на старий рядок унизу документа.

«Благо інших».

Курсор мигав після крапки, хоча ніхто нічого не редагував.

Вона простягнула руку до тачпада й закрила файл.