Раді Вас бачити!

Літо прийшло на схід пізніше, ніж на захід. Вейл казала, що так буває завжди: сірі скелі віддають сонце останніми, бо першими прийняли тінь. Але того літа ніхто не скаржився на запізніле тепло. Того літа на сході будували.

Я не думав, що колись це скажу, але найважчою роботою того літа була не війна. Найважчою виявилася бухгалтерія.

Тридцять шість ритуалів, які залишалися в списку, треба було організувати чітко й беззбройно. Квест очолив комісію з повернень при новій раді родів (він погодився на це з однією непохитною умовою: «Я очолю комісію, але протокол вестиму власний, а не їхній. Це моя єдина вимога, і вона не обговорюється»). Белларміни, які тепер тримали скарбницю, беззаперечно погодилися — бо протоколи Квеста вже стали міською легендою, а легенда, як чудово знали Белларміни, коштує дорожче за будь-які офіційні герби. Двічі на тиждень на білому вівтарі зникала людина, повертаючись додому, і двічі на тиждень до скарбниці поважно заходив Квест із накладними.

Старий же робив зовсім інше. Пан Двір — як його тепер називали геть усі (ім'я дала бабуся Мітра: «Ти чотириста років тут усе вимітав. Отже, ти двірник. Пізніше придумаємо щось гучніше, а поки хай буде так» — і старому сподобалося, бо, за його словами, «ім'я за роботою — це найчесніше ім'я») — ходив каньйоном і робив те, чого не робив ніхто раніше: розпитував своїх трьохсот вигнанців. Тихо, по одному, на лавах, за чаєм: «Хто хоче додому — скажіть. Я не ображуся. Я лише зрадію».

І до середини літа з трьохсот зібраних ним за чотири століття людей бажаючих повернутися виявилося... чотирнадцять.

Чотирнадцять. Я гадав, їх буде щонайменше половина.

— Чому так мало? — запитав я.

— Бо, юначе, — мовив старий, — людина, яку вихопили силою, проживає два життя: одне там, друге тут. І друге життя вона не віддає легко. Вона його збудувала сама, камінь за каменем, і воно належить їй. А перше життя, — він подивився на мене, — перше їй просто дали. А те, що тобі дали, можна й подарувати. Багатьом із моїх людей простіше подарувати перше життя, ніж віддати друге. Отже — чотирнадцять. І я поважаю кожне їхнє рішення. Це, здається, найважче, чого я навчився за чотириста років: поважати вибір іншої людини.

Тих, хто прагнув додому, чекали ритуали. Тих, хто залишався, чекало дещо більше — власні імена.

Бо виявилося, що в печері старого мешкали не лише викрадені діти в сірих плащах. Там жили й ті, кого в різні часи вихопило зі «світів за межею». І серед них на шостий день літа старий привів до мене чоловіка, якого я раніше не бачив: років сорока, високого, з очима людини, яка для себе вже все вирішила.

— Це Мартин, — представив старий. — Він прийшов у мій двір шістдесят років тому. Він не пам'ятає свого прізвища. Але він, — старий усміхнувся своєю сухою посмішкою, — пам'ятає млинці.

Мартин роздивлявся мене довго, а потім мовив:

— Ти дракон... Казали, ти з нашого світу. Я свого майже не пам'ятаю. Але я пам'ятаю, що колись, задовго до цієї печери, я мешкав у місті біля річки. У моєї матері була подруга, яка приходила щосуботи й смажила млинці. З яблуками! І я хотів бути... — він зупинився. — Я хотів бути тим, хто приносить для них яблука. Це все, що я пам'ятаю. I я шістдесят років вважаю, що це найкраще, що від мене залишилося — бути тим, хто приносить яблука.

І тут я збагнув, чому старий привів його саме до мене.

— Мартине, — мовив я. — Я збираюся смажити млинці. Мені потрібні яблука. Багато! Гобліни не знають, що таке млинці, орки печуть сухий хліб, а демони готують гриби. У каньйоні немає жодної людини, яка б знала, як робляться млинці. Крім мене. Але я, здається, забув половину рецепта... Ти пам'ятаєш другу половину?

Він глянув на мене, і в його очах, які шість десятиліть були очима людини без ім'я, уперше спалахнуло щось живе:

— Тісто на кефірі, — мовив він повільно, наче відчиняв двері, закладені каменем багато років. — Або на кисляку, якщо кефіру немає. Сода. Обов'язково погасити! Яблука різати тоненькими скибочками — не кубиками! Скибочками, бо кубики тонуть у тісті, а скибочки тримаються на поверхні. I сковорода має бути чавунною. А перший млинець... — він зупинився. — Перший млинець завжди комом. Це закон.

— Це закон, — посміхнувся я.

Ми з Мартином смажили млинці на дев'ятий день літа. Це перетворилося на справжнє свято, про яке знав увесь каньйон. Довмонт привіз із гоблінської долини важку чавунну сковороду (у гоблінів був чавун, у них було геть усе — треба було лише грамотно попросити). Марла з оркської долини привезла борошно та глечик того, що я назвав кисляком, а вона — «тим, від чого лиця зводяться». Вейл дала запашний мед із лишайникових полів каньйону (мед у них мав нотку сірки, і це був найкращий мед, який я куштував у двох світах!). А яблука принесли діти. Звідусіль — бо діти завжди приносять яблука, коли чують слово «млинці». Це, здається, універсальний закон усіх світів.

Готували на нижній терасі на великому вогнищі. I перший млинець, як і належить за законом, вийшов комом. Другий — теж. Третій вийшов ідеальним. Мартин, тримаючи дерев'яну лопатку, плакав. Не ховаючись — просто смажив і плакав. I жодна людина не мовила йому ні слова, бо всі зрозуміли: чоловік шістдесят років не знав, хто він є, а тепер згадав, що він — той, хто смажить яблучні млинці. I цього виявилося цілком достатньо, аби бути особистістю.

З'їли ті млинці триста чоловік. Демони смакували їх із грибним медом і запевняли, що це їжа богів. Я не сперечався — істина не потребує суперечок. Гобліни ретельно занотували рецепт у свою книгу: «Млинці. Склад: борошно, кисляк, сода, яблука скибочками. Авторство: Мартин без прізвища та Дракон. Собівартість: нуль мідяків. Цінність: обліку не підлягає». Квест випросив у них цю сторінку й переписав її собі, бо гоблінська бухгалтерія, як він казав, — «єдина у світі бухгалтерія, яка вміє фіксувати речі, що не мають грошової ціни».

А пізно ввечері, коли майдан розійшовся, коли діти вгамувалися, а Мартин (який того дня здобув ім'я — діти охрестили його «Мартин-Млинець», і він радісно прийняв це, мовивши: «Я шістдесят років чекав на ім'я за роботою!») сидів біля багаття й захоплено розповідав Вейл про кефір — тоді Ася мовила мені те, що тримала в собі весь тиждень:

— Славку... Я отримала лист.

— Звідки?

— Звідти, — вона показала рукою на вечірнє небо, і я збагнув, що йдеться про наш колишній світ. — Орден розпущено, Белларміни займаються ритуалами, і серед тих, кого вже повернули, була жінка з нашого часу. Її відправили минулого тижня. I вона розшукала мою маму... Моя мама, — Ася подивилася на мене, і в її очах було те саме відчуття, яке пережив я в першу ніч у тілі дракона, — моя мама тепер знає, що я жива! Десь там, в іншому світі. I вона передала мені лист через ритуал. Тут дозволили: якщо ритуал працює в один бік, він працює і в зворотний — тільки це дуже дорого. Хтось із родів заплатив за це послання.

— І що в листі?

Ася дістала з-за пазухи простий аркуш, зігнутий удвоє. Вона не віддала його мені, а прочитала вголос. Її голос затремтів лише на двох словах:

«Донечко. Я не знаю, де ти, і не ставитиму запитань. Мені сказали, що ти жива і що ти там стала важливою людиною. Я вірю в це, бо знаю тебе. Я лише прошу про одне: будь там щасливою! Не "правильною", не "корисною", не "героїнею"... Просто щасливою! Це все, що я мушу тобі сказати — я казала це тобі щоранку, коли ти бігла до школи, просто ти тоді не слухала. Твоя мама».

Я мовчав. Дракони вміють мовчати. I це був той випадок, коли мовчання було єдино правильної відповіддю.

A потім Ася мовила:

— Славку... Я мушу сказати тобі ще одну річ. I вона складніша за цей лист. Мені запропонували персональний ритуал. Мій власний! Белларміни платять. Усі умови виконані: список майже вичерпано, орден розпущено, люди рахують цифри. Немає жодної причини, чому б мені не повернутися... I я, — вона глянула на догасаючий вогонь, — я, здається, не хочу йти.

— Чому?

— Бо там, — мовила вона, — у мене є мама. А тут у мене є життя, яке я побудувала сама! I я не знаю, як обрати між ними. Ніхто у світі не підкаже мені, як зробити цей вибір. I це, здається, і є дорослішання — обирати між тими, кого ти любиш, і тим, ким ти став.

Вона розплакалася. Уперше за все своє нове життя. Тихо, без істерики — так, як плачуть дорослі люди: без звуку, лише сльози на щоках. А я просто сидів поруч, і це було єдине, чим я міг їй допомогти.

A потім я мовив те, про що думав уже давно — ще від тієї розмови на дзвіниці з Юлею:

— Асю... Знаєш, чому я не повернувся у свій світ? Не тому, що не мав такої змоги. Я, мабуть, міг би, якби дуже захотів. Я не повернувся тому, що там, у тому колишньому житті, я був сумою своїх незакінчених справ. Три виші, покинута гітара, дівчина, якій я так і не наважився сказати головного... Там я був сумою того, чого не зробив! А тут, — я кивнув у бік тераси, де Мартин доїдав свій млинець, — тут я той, хто носив бочки, провалив атаку, написав записку гоблінам і піднявся на вівтар, коли треба було мовчати. Тут я існую насправді! А там я просто не встиг. Твоя ж історія тут, Асю, ще не закінчена. Вона лише розгортається. I я гадаю, твоя мама це відчуває. Вона ж написала: «Будь щасливою». Вона не написала: «Мерщій повертайся». Матері завжди пишуть те, що мають на увазі, а ми читаємо те, чого найбільше боїмося.

Вона довго мовчала, а потім мовила:

— А знаєш, що найдивовижніше? Я так довго боялася цього вибору! Дві ночі репетирувала промову. А тепер, коли ти сказав «там я був сумою того, чого не зробив», я збагнула: вибір стоїть не між мамою і цим світом. Вибір стоїть між тим, щоб піти безвісною, і тим, щоб піти людиною, яка завершила свою справу. I я повернуся! Але не зараз. Я повернуся тоді, коли допишу цю історію. Коли оркські діти ходитимуть до гоблінської школи. Коли села сплачуватимуть податки на будівництво доріг, а не на війну. Коли Мартин згадає своє прізвище! Оце тоді я повернуся до мами. I прийду не з порожніми руками, а як людина, яка реалізувала себе.

— А поки що? — запитав я.

— А поки що, — усміхнулася вона крізь сльози, — у мене є ще одна справа. Юля! Вона ж досі в столиці. Вона ще навіть не куштувала наших млинців! I мені здається, що наша команда з того світу нарешті мусить зібратися в повному складі. За одним столом. За млинцями! Бо там ми не встигли навіть як слід познайомитися. А тут час нарешті нас наздогнав.

Юля прибула до Кайріту за тиждень. Не сама — із нею приїхав гінець від Беллармінів та купа офіційних паперів (вона відтоді, як розпустили орден, працювала в комісії Квеста — «Третя Обрана з науковим підходом», як зазначалося в указі, і це була єдина посада, яку вона погодилася прийняти).

Ми всі сиділи за великим столом на нижній терасі: Ася, Юля, я (у людській подобі юнака, яку я більше не змінював — звик до неї), Мартин, Вейл, Мітра, Довмонт, Квест і старий Повелитель. За одним спільним столом! З млинцями, грибним медом, яблуками й чаєм із лишайників. Це був вечір, який нічим не відрізнявся від затишних вечорів мого першого життя — хіба що тут не було нудьги.

A потім Юля мовила річ, яка стала красивим фіналом цієї історії:

— Знаєте, що я зрозуміла, працюючи в комісії? Я три місяці опрацьовую список із тридцяти семи імен. I знайшла в ньому одне ім'я, про яке всі забули. Останнє. Тридцять восьме! Його немає в архівах ордену, бо орден його не прикликав. Його прикликав самий цей світ — бездоганно, без жодного ритуалу, пачкою чіпсів та викликом долі. I це — ми троє! Нас не вихоплювали як інструмент — нас просто привели сюди. I тому ми маємо те, чого немає в інших: ми пам'ятаємо свій колишній світ, але свідомо обрали цей. Тож питання лише одне, і я ставою його офіційно, як Третя Обрана за цим вечірнім столом: що ми, троє людей з одного світу, робитимемо далі?

За столом запанувала тиша. A потім озивався старий — Пан Двір. Він мовив це, не відриваючись від млинців, так, як кажуть про найпростіші й найважливіші речі у світі:

— Далі, юнаки й дівчата... ми будемо просто жити. Бо це, здається, єдина робота, яка ніколи не закінчується, і єдина, яку неможливо на когось перекласти.

І це була остання філософська думка того вечора. A потім Ася розлила запашний чай, Мартин пішов смажити другу порцію млинців, а діти у дворі вигадали нову гру в «прикликання» (хтось стає в коло, усі вигукують «Обрана!», а той, що всередині, має поважно ходити й виголошувати «про промову» — це було надзвичайно кумедно, поки діти не вирішили обрати «Героєм» табірного кота, і той видав промову, яку зрозуміли всі без винятку).

I я сидів за цим столом — дракон, який колись мріяв про спокій та млинці й нарешті здобув їх на другий рік свого нового життя — і думав про те, що сенс буття, про який я так багато розмірковував, вдавившись пачкою чіпсів, полягає зовсім не в тому, аби здійснити щось величне.

Сенс життя полягає в тому, аби вранці на тебе хтось чекав до чаю. У тому, щоб мати улюблену справу, обрану власноруч. I в тому, що перший млинець завжди виходить комом — і це залізобетонний закон, який справедливо й безвідмовно працює в усіх куточках Всесвіту.

A на сході, за високим хребтом у сірих скелях, залишалася порожня печера старого. Виметена дочиста. I на камені, де він сидів чотириста років, лежала плита, яку я так і не став забирати.

«Плиту залиш собі», — казав він колись. Але я залишив її там. На камені. Для того, хто прийде пізніше.

Бо в прадавніх печерах, як я встиг зрозуміти, завжди має залишатися хтось, хто збереже світло для наступних мандрівників.