Раді Вас бачити!

Я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ, перш ніж я розповім, ким виявилася Третя. У моєму минулому житті був один хлопець, якого я ненавидів щиро, по-справжньому, без жодної філософії. Це був музикант із паралельного класу. Високий, із гітарою, з тим самим типом усмішки, який у шістнадцять років здається талантом, а в двадцять п'ять виявляється просто відсутністю страху перед публікою. Він нічого поганого мені не зробив. Він просто існував — і цього було цілком достатньо.

А ще була дівчина. Її звали Юля. Я згадував про неї в першій главі: невзаємне почуття, яке я не встиг як слід навіть збагнути. Вона вчилася в паралельному класі, сиділа через ряд від мене на історії, і одного разу у квітні я три тижні збирався сказати їй одну-єдину фразу. Три тижні! Я репетирував її перед дзеркалом, писав у чернетках, міняв слова місцями — як міняють місцями каміння в кладці, яка все одно виходить кривою. А потім на шкільному вечорі цей музикант сказав їй ту саму фразу першим — тільки краще, з гітарою. І вона відповіла: «Так».

Я не підійшов. Пішов додому пішки під квітневим дощем і увесь шлях переконував себе: Нічого, ще буде час. Ще буде весна...

Весна так і не прийшла. Пачка чіпсів прийшла раніше.

І тому, коли гоблінський торговець приніс до Кайріту звістку про Третю, він приніс, крім самої новини, ще й її опис. Торговець бачив її на площі під час церемонії з близької відстані, бо торгував там водою. Він описував: молода, років вісімнадцяти, темне волосся в хвості, у куртці, яку в нашому світі носять навесні.

Я слухав, і всередині в мене все хололо. Не від здогадки — здогадка прийшла пізніше. Спочатку виникло просто старе відчуття з минулого життя — відчуття людини, яку ти бачив щодня пів року через ряд.

— Охорона була здивована, — мовив торговець. — Вона не плакала й не кричала. Вона запитала: «Це ж не розіграш? Скажіть чесно». А коли їй відповіли, що ні, вона мовила: «Тоді я хочу бачити того, хто тут за головного. І я не зрушу з місця, поки не переконаюся, що мої батьки знатимуть, що зі мною сталося». І орден, — торговець хихикнув, — орден пообіцяв. Орден завжди дає обіцянки.

— Її звати... — почав я і запнувся, не впевнений, чи справді хочу це чути.

— Юля, — сказав торговець. — Вона сама назвалася. Гучно, на всю площу. Казали, вона так зробила навмисно, щоб її запам'ятали люди, а не лише орден.

Я сидів у Кайріті над цією звісткою три дні. Не летів, не радився, не складав протоколів. Просто сидів. Ася розуміла, що коїться щось недобре, і не розпитувала. Квест занотовував у свою п'яту графу «Не піддається опису» щодня по одному рядку. А на четвертий день я розповів усе.

Ми сиділи з Асею в її маленькій кімнаті, у печі горів вогонь, пахло свіжим хлібом, і я сказав просто, бо інакше не вмів:

— Асю... Я знав Третю. У своєму колишньому світі. Вона була першою дівчиною, яка мені відмовила.

Ася відклала хліб, подивилася на мене й мовила річ, за яку я її, здається, поважаю найбільше за все своє нове життя:

— Славку... У своєму світі я три роки працювала офіціанткою. Знаєш, скільки людей я зустріла з тих, кого знала раніше? Жодного! А ти помер і прилетів у світ меча та магії, де орден прикликав усе ту саму школу! Це або дивовижна випадковість, або найдурніша орденська помилка, яку я чула. Поясни.

Я пояснював довго й плутано. Про те, що ритуал прикликання не вибирає довільно — він висмикує того, хто перебуває на іншому кінці долі. Про те, що я не знаю, чому на цьому кінці опинилися саме ми троє, що це означає і чи означає взагалі бодай щось. А наприкінці висловив головне — те, що мучило мене всі ці три дні:

— Асю, орден шукав злісну. Старий казав: вони шукатимуть злісних, бо ті вірять до самого кінця. І я боюся не того, що Юля стане їхньою зброєю. Юля нічиєю зброєю не стане, я її знаю. Я боюся іншого. Я боюся, що вони розкажуть їй про дракона. Про люту потвору, яка «викрала» Першу Героїню. І що вона піде на схід, аби мене вбити, і зробить це тоді, коли я не зможу цьому завадити. Бо знаєш, у чому річ? Вона, здається, й досі вважає мене тим хлопцем, який так і не наважився підійти. А я той, хто підійде. Тільки не так, як вона думає, і зовсім не туди, куди планує орден.

Ася довго мовчала, а потім мовила слова, які стали планом дій:

— Тоді тобі треба прилетіти до неї першим. Раніше, ніж орден встигне нав'язати їй свою версію. Бо, Славку, ти сам казав: той, хто першим пропонує історію, здобуває прихильність. Орден розкаже їй казку про дракона-монстра. Ти мусиш розказати про хлопця з паралельного «Б». І, — вона посміхнулася, — у цій боротьбі історій ти вперше маєш незаперечну перевагу. Орден знає тебе два місяці. Вона знала тебе три роки.

Я летів на захід п'ять днів. Не поспішав. Мені треба було придумати близько чотирьох тисяч слів, і жодне з них не складалося у фрази. Знаєте, що я збагнув у дорозі? Що я — дракон, який може набувати будь-якої подоби, що я — найстрашніша сила цього світу, що Повелитель Демонів називає мене юнаком із повагою... а сам усе одно репетирую перед хмарами ту саму фразу, яку репетирував у шістнадцять років перед дзеркалом!

Деякі речі не змінюються, навіть коли ти стаєш драконом.

У столиці підібратися до неї виявилося складно: орден тримав Героїню у високій вежі під суворою охороною. Але в ордену існувала одна традиція, якої вони не могли зрадити: Героїня щотижня мала з'являтися перед натовпом. Як виводять прапор. Нова Обрана, нова балада, новий вихід. Натовп мусив бачити свою «надію».

Я знав розклад. Субота, полудень, площа.

Я прийшов на майдан у подобі, якої не приймав жодного разу за все нове життя: вісімнадцятирічного хлопця. З чорним волоссям, у куртці, схожій на ту, що носив тоді. Я став не чоловіком із жовтими очима — я став тим, ким був тоді, два роки тому. Гадав, що це хитрість, а виявилося — чи то покаяння, чи то спокуса. Але це була найчесніша річ, яку я міг їй запропонувати: самого себе.

Люди зібралися до полудня. Вивели й її. Вона стояла на помості біля вівтаря у світлому вбранні, і я дивився на неї з юрби — дивився не на Героїню, а на дівчину зі своєї юності. Вона подорослішала за ці два роки. Вона стояла й дивилася на натовп тим самим поглядом, який я добре пам'ятав: поглядом людини, яка подумки рахує хвилини, скільки ще доведеться тут стояти.

І раптом вона побачила мене.

Майдан був величезний, але погляд, який знає людину роками, знаходить її миттєво. Я бачив, як її обличчя виразило три речі поспіль: спершу байдужість, потім глибоке здивування, а далі — те, від чого в мене все всередині перевернулося. Упізнавання без радості. Так дивляться не на живу людину — так дивляться на привида.

Вона зійшла з помосту. Охорона не встигла реагувати (та й не дуже намагалася: Героїня йде до народу, це ж чудова картинка). Вона пройшла крізь натовп просто до мене. Зупинилася за крок. І промовила тихо, тільки для мене — голосом, у якому не залишилося й сліду тієї дівчини з далекого квітня:

— Славко Заїка... З паралельного «Б». Ти ж помер! Я була на твоєму похороні. Я плакала, уяви собі! А тепер скажи мені одну річ, і я благаю, без філософії — бо я два тижні слухаю тут проповіді й більше не витримаю жодних повчань: ти дракон?

— Так.

— Той самий дракон? Зі сходу? Той, який «викрав» Обрану, про яку склали нову баладу, де в другому куплеті я маю тебе вбити?

— Той самий. І в баладі я підло викрадаю її вночі, а насправді вона пішла сама, а я лише носив їй бочки.

Вона дивилася на мене ще секунду, а потім зробила те, чого не робив ніхто ні в цьому світі, ні в моєму колишньому — засміялася. Не злісно. Просто й легко, як колись у шкільному коридорі. І мовила:

— Бочки... Ти, здається, нікраплі не змінився. Змінилося тільки... — вона обвела рукою майдан, вівтар, охорону, — ...все решта. Гаразд. Зараз на нас дивляться сотні очей, і серед них щонайменше двадцять — у сірих плащах. Тому слухай уважно. Я погодилася на це з однієї причини — орден її знає, і ти, здається, теж здогадався: мені сказали, що ти люта потвора, і я відповіла, що піду тебе вбивати. Я сказала це, Славку, лише тому, що іншого способу дістатися сюди не існувало! Мені треба було подивитися на це власні очима. Бо два тижні тому до моєї мами прийшли люди й повідомили, що я зникла... Мама! Вона ж зараз шукає мене по всіх лікарнях! І мені, поки я тут, треба зробити щось таке, заради чого варто було сюди потрапити. Інакше я просто збожеволію. Тому питання просте. Те саме, яке ти так і не поставив мені у квітні.

Майдан шумів навколо. Сірі плащі повільно просувалися крізь натовп. І вона запитала:

— Що тут відбувається насправді?

І я відповів. Не тією розлогою промовою, яку репетирував п'ять днів над хмарами, а іншою — чесною, короткою, як кажуть колишнім однокласникам:

— Юлю... Тут усе фальшиве. Усе! Війна, демони, Обрані. Королівство двісті років воює саме з собою і продає це людям як боротьбу зі злом. Я знаю, як це звучить. Тому не переконуватиму тебе. Я прошу про одне: прийди й подивися сама. На схід. Там села, млини, звичайні люди. Не демони! Люди, яких назвали «темними». Побачиш — і вирішиш сама. А якщо вирішиш, що я брешу — я сам дам тобі меч.

Сірі плащі були вже за десять кроків. І тут Юля зробила першу в цій історії публічну дію, якої орден не передбачив у жодному сценарії. Вона розвернулася до натовпу, підняла руку, як махають знайомим через вулицю, і голосно вигукнула:

— Усе добре! Це мій знайомий! З іншого міста!

І натовп розступився! Бо натовп завжди розступається перед чимось простим і зрозумілим. А сірі плащі зупинилися, бо схопити Героїню та «її знайомого з іншого міста» на очах у тисяч людей було педагогічно неможливо.

Ми спокійно вийшли з площі поруч — так, як колись виходили зі школи.

Того вечора ми сиділи на дзвіниці (вона сама її вибрала, мовивши: «Тут, здається, сидять усі, хто в цій історії хоч щось розуміє»). Унизу місто запалювало вечірні вогні, а ми розмовляли чотири години поспіль.

Вона розповіла про свою смерть. Це сталося найбезглуздішим чином: пішохідний перехід, відволіклася на телефон... Вона не встигла нічого. Встигла лише почути, як батько гукає її ім'я. І про маму, яка тепер шукає її, вона говорила довго, а я мовчав, бо дракони вміють мовчати, і це часом усе, що потрібно.

А потім вона мовила:

— Знаєш, чому я тоді відповіла «так» тому музиканту? Бо він просто підійшов і запитав. Без трьох тижнів репетицій! Я тоді подумала: «О, цей сміливий». А потім пів року дивилася на нього й розуміла: він не сміливий, він просто спочатку каже, а потім думає. А ти... — вона подивилася на мене. — Я дізналася про твою смерть через пів року. І я сиділа й думала: а якби той тихий хлопець із паралельного «Б» підійшов тоді у квітні — що б я відповіла? Я не знала. І досі не знаю. Та це вже й неважливо, бо в нас тут, — вона обвела рукою чуже зоряне небо, — зовсім інші клопоти. Тож давай закриємо це питання раз і назавжди: я, мабуть, відповіла б «не знаю». Забудь про це. А тепер розкажи мені краще про вчительку, яка вчить дітей рахувати, і про дівчину, яка відмовилася від меча.

І я розповів. Про Асю. Про вчительку. Про Вейл, Хрумта, гоблінятко з рогаткою, про старого на камені, який чотириста років приймає вигнанців. І про листи, які люди напишуть навесні. Вона слухала так, як слухає суворий екзаменатор, і зрештою мовила:

— Тобто орден розраховує, що навесні я поведу армію на схід і вб'ю тебе. А ти пропонуєш мені замість цього пекти хліб у каньйоні. Знаєш, що я скажу? Я піду за їхнім планом, але з власною поправкою! Орден довірить мені армію навесні. А армія, Славку — це не просто мечі. Це триста юнаків із сіл, які пішли воювати, бо вдома не мали жодної перспективи. І в кожного з них є мати! І кожна мати має право знати правду про свого сина. Тому мій план такий: я поведу армію. По-справжньому! Поведу її на схід, як того й хоче орден. Але на кожній зупинці я збиратиму листи. Листи додому від кожного солдата! І ці листи полетять у села раніше, ніж армія дійде до Кайріту. Орден хоче привести хлопців на війну — а я приведу війну в домівки їхніх батьків у вигляді листів! Нехай тоді орден спробує повоювати з власному народом.

Я сидів на дзвіниці поруч із Третьою Обраною й думав: орден шукав злісну. І вони її знайшли! «Злісна» — це та, яка вірить до самого кінця. Юля вірила. Тільки не в їхню фальшиву казку.

— А якщо орден усе зрозуміє? — запитав я.

— Не встигне! А навіть якщо й зрозуміє — що вони зроблять? Прикличуть Четверту?! Вони, здається, досі не збагнули головного, Славку: їхня машина прикликає не того, кого вони хочуть, а того, хто готовий протистояти брехні! Ти, Ася, вчителька, я... Це не випадковість. Світ, звідки нас вихоплюють, дає їм відсіч. І мені цікаво, — вона подивилася на мене прямо, і в її очах я побачив рішучість, — скільки нас там ще залишилося...

Унизу міський дзвонар піднявся сходами й повідомив, що дзвіниця зачиняється.

Ми спустилися в місто й розішлися в різні боки: вона — до вежі Обраних, я — у гори. Перед розставанням вона запитала наостанок:

— Славку... Якби ти тоді у квітні все ж підійшов... ти б прийшов із гітарою?

— Ні, — усміхнувся я. — Я б приніс млинці. Гітара — це зброя музиканта. А млинці — це моя.

Вона засміялася й пішла у темряву вулиці. А я дивився їй услід, і дракон всередині мене нарешті відпустив минуле. Деякі двері зачиняються назавжди, і в цьому теж є милосердя — треба просто вміти його прийняти.

Я полетів на схід. Летів над нічним містом, над лісами й річками, думаючи про те, що весна, яка мала прийти армією, тепер прийде листами. І що команда, про яку казала Юля, незабаром збереться в повному складі.

Тільки я тоді ще не знав, що Повелитель Демонів уже не сидить на своєму камені.

За три дні до мого прильоту він підвівся, зібрав усіх, кого прихистив за чотириста років, і вперше за століття вийшов зі скель. Бо на Кайріт, задовго до весни, вже насувалася армія.

Не орденська — наймані жниварі. Ті самі, яким Хрумт колись сказав: «Один...». Вони прийшли по платню, яку їм пообіцяв зовсім не орден. А той, хто її пообіцяв, сидів у столиці, і це був не старий із мертвим обличчям.