Спочатку:
На сторінку книги
Коли сонце остаточно піднялося над селом, заливаючи подвір’я густим золотим світлом, Остап обережно взяв Лілею за руку й вивів на ґанок. Після прохолодної напівтемряви річкового дна цей земний світ здавався їй надто яскравим, гомінким і до щему живим. Вона мружила свої глибокі очі, вбираючи кожен звук: шелест листя на старій яблуні, дзижчання бджіл, далекий гавкіт собак. Усе це було для неї незвіданим дивом.
Остап повів її показувати свою господу. Він розповідав про все тихо, з тією особливою гордістю господаря, який нарешті має з ким розділити своє життя. Коли вони підійшли до стайні, великий гнідий кінь спершу тривожно стриг вухами і голосно фиркнув, відчувши тонкий, потойбічний запах річкового мулу та водяних лілій. Тварини завжди тонко відчували те, що приховано від людського ока. Але Лілея не злякалася. Вона плавно простягнула свою бліду руку, і кінь, заворожений її спокоєм, покірно ткнувся теплими оксамитовими губами в її долоню. Дівчина тихо засміялася — звук її сміху нагадував дзюрчання чистого струмка. Для неї, яка знала лише слизьких риб та холодних жаб, це гаряче створіння було справжнім дивом.
Далі Остап повів її до інших загорож, де на нього вже чекала решта худоби. Лілея зупинилася біля дерев’яного тину, заворожено спостерігаючи, як він набирає повні жмені зерна і широким, плавним рухом розкидає його по землі. Тієї ж миті звідусіль злетілася строката пташина зграя. Кури метушилися, голосно квоктали, а яскравий півень залопотів крилами, здіймаючи в повітря дрібний золотавий пил, що світився у променях сонця. Для русалки, яка звикла до мертвої, абсолютної тиші річкового дна і беззвучного ковзання тіней, цей вибух звуків та різких, хаотичних рухів був чимось приголомшливим. Вона стояла босоніж і вперше свідомо відчувала, як вібрує нагріта сонцем, шорстка земля під її стопами.
Потім Остап пішов до хліва. Лілея несміливо зазирнула всередину, тримаючись за дерев'яний одвірок. Там пахло парним молоком, вологою землею та щойно скошеним луговим різнотрав'ям і чимось густим, солодкуватим — запахом самого життя. Остап вилами накидав свіжу, соковиту зелену конюшину в ясла, лагідно примовляючи до великої рябої корови та кількох овець. Тварини важко, розмірено дихали, хрумкаючи соковитий зелений корм, і це гаряче дихання відчувалося навіть на відстані.
Русалку переповнювали абсолютно нові, незвичні відчуття, від яких паморочилося в голові. Під водою все було холодним, слизьким і відстороненим. А тут усе мало свою унікальну фактуру, своє тепло і свій голос. Світ людей пульсував гарячою кров’ю, і вона вперше відчула, як її власне серце б’ється в унісон із цим шумним, дивним подвір’ям. Їй кортіло торкнутися всього навколо: теплого пташиного пір'я, потрісканої кори дерева, м’якої трави. Вона ніби заново народжувалася, вбираючи в себе земну енергію.
Повернувшись до хати, Остап одразу взявся за господарство. Він приніс дров і почав розпалювати піч. Лілея з подивом та легким первісним страхом спостерігала, як народжується вогонь. Для неї, дитяти води, полум'я було найлютішим ворогом, але зараз, у руках її коханого, воно здавалося приборканим і безпечним.
Вона підвелася з лави, бажаючи хоч якось віддячити йому, підійшла ближче і спробувала взяти важкий чавунний баняк, щоб допомогти з готуванням. Але Остап миттєво перехопив її зап'ястя.
— Ні, люба, не смій, — його голос звучав м'яко, але безапеляційно.
Він обережно забрав посуд з її рук і, піднісши тонкі, прохолодні пальці дівчини до своїх губ, залишив на них палкий поцілунок.
— Твої руки створені не для сажі, не для важкої сільської праці, — прошепотів чоловік, дивлячись їй просто в очі. — Ти — моя гостя. Моя розрада. За ті сім днів, що нам відміряні, я не дозволю тобі навіть поворухнути пальцем заради роботи. Я хочу піклуватися про тебе.
Лілея зашарілася, відчуваючи, як від його слів у грудях розливається небачене досі тепло, гарячіше за будь-який вогонь у печі. Вона покірно сіла за дубовий стіл, підперши щоку рукою, і просто милувалася ним. Їй подобалося спостерігати, як вправно рухаються його сильні руки, як він замішує тісто, як нарізає хліб. У кожному його русі відчувалася любов і відчайдушне бажання зробити її щасливою.
Невдовзі хата наповнилася запаморочливим ароматом печеного тіста, теплого молока та меду. Коли Остап поставив перед нею глиняну миску з гарячими, рум'яними млинцями, Лілея дивилася на них з подивом. Вона невпевнено відламала шматочок, скуштувала і прикрила очі від насолоди. Земна їжа мала смак сонця, турботи і життя. А Остап сидів навпроти, підперши підборіддя руками, і не міг відвести від неї погляду, відчуваючи себе щасливим.
Далі буде...
