Спочатку:
На сторінку книги
Човен безшумно ковзав по річці. Остап перестав веслувати, дозволивши невидимій течії самій нести його у серце темряви. Навколо стояла така глибока, важка тиша, що він чув власне уривчасте дихання та то, як кров пульсує у скронях. Густий туман клубочився над самою водою, ховаючи береги і стираючи межу між нічним небом та вологою землею.
Раптом блідий промінь місяця, пробившись крізь розірвані хмари, вихопив із сутінків яскраву, різнобарвну пляму. Остап примружився, вдивляючись у темну гладь. За кілька метрів від човна, ледь погойдуючись на легких хвилях, плив пишний вінок. Він був майстерно сплетений із маленьких сонячно-жовтих ромашок, ніжно-рожевих суцвіть та білих польових зірочок, переплетених зі свіжою травою. Квіти здавалися настільки живими, ніби світилися зсередини, а доповнював це диво трепетний вогник маленької свічки, що незбагненним чином трималася на вінку. У цій темній, холодній воді він здавався ідеально прекрасним.
А по той бік темного дзеркала води русалка Лілея відчула його присутність ще до того, як старий човен розрізав водну гладь. Смуток цього чоловіка був настільки густим і гірким, що вібрацією відлунював у самій течії, кликав її з глибин, мов невидимий магніт. Вона сама м'яко підштовхнула цей вінок йому назустріч, граючись, очікуючи побачити його емоції та відчуття.
Чоловік, затамувавши подих, повільно простягнув руку. Його пальці майже торкнулися прохолодної води, коли поверхня біля вінка пішла ледь помітними брижами.
З темних глибин, безшумно і плавно, русалка піднялася назустріч нічному повітрю. Вода м'яко стікала по її білосніжних ключицях, переливаючись у місячному світлі, мов рідке срібло. Густе волосся липло до вологої напівпрозорої шкіри темними шовковими стрічками.
Остап завмер, не в змозі навіть кліпнути. Його тіло ніби скувало ланцюгами від цієї магнетичної, небезпечної краси.
Лілея повільно підняла вії, готуючись побачити жах у його очах. Русалки завжди бачили страх. Але коли їхні погляди зустрілися, все пішло не так.
В його запалих, змучених очах не було паніки. Там була безодня, ще глибша за ту, в якій вона жила. Його біль був майже відчутним на дотик — розпачливим, болючим, живим. І цей біль раптом ударив по ній самій. Незвідане досі почуття гострою голкою пронизало її холодну, водну сутність. У грудях Лілеї, там, де спало серце, раптом болісно і нестерпно солодко затіпалося щось гаряче. Воно пробуджувалося від сну, відгукуючись на його відчай.
Остап забув, як дихати. Темно-сині, майже чорні очі діви обволікали, гіпнотизували, тягнули до себе з такою непереборною силою, що він мимоволі подався вперед, ледь не перехилившись через борт. Світ навколо ніби перестав існувати.
Його серце, яке до цього билося лише за інерцією, відраховуючи порожні, сірі дні після втрати, раптом зробило болючий, шалений удар. Вона дивилася прямо в його душу, бачила кожну його рану, його відчай та не відверталася. Він затамував подих та забув усе на світі, беззахисно потопаючи в цьому магнетично чарівному погляді, який у ту саму секунду назавжди розділив його життя на «до» і «після».
Русалка дивилася на нього, відчуваючи, ніби щось невидиме лоскоче її під шкірою. Вона хотіла стати його погибеллю, але в ту саму секунду з жахом і захопленням усвідомила: вона сама безпорадно тоне в його погляді. Цей смертний чоловік із розбитою душею щойно прив'язав її до себе міцніше за будь-які чари темних вод.
