Спочатку:
На сторінку книги
Той день виявився набагато страшнішим, ніж я міг уявити, коли тікав із лабораторії серед ночі, бо тоді мені здавалося, що найгірше вже позаду і що варто лише вибратися назовні, як світ одразу стане кращим за ту стерильну клітку, у якій мене тримали все життя. Уночі місто виглядало майже красивим, адже темрява приховувала мене від людських очей, а порожні вулиці здавалися безпечними через свою тишу. Жовте світло ліхтарів розтікалося мокрим асфальтом, вітер шумів між будинками, а далекі звуки машин були схожі на приглушене гудіння якогось велетенського механізму. Але щойно настав ранок, я зрозумів, наскільки сильно помилявся щодо цього світу.
Удень усе навколо перетворилося на хаос, від якого в мене починала боліти голова. Люди заполонили вулиці настільки, що мені здавалося, ніби місто складається лише з них — із нескінченних потоків тіл, голосів, запахів. Вони поспішали тротуарами, розмовляли між собою, сміялися, кричали в телефони, грюкали дверима автомобілів і зовсім не помічали, що десь поряд між ними ховається істота, яку вже розшукують.
Мені доводилося пересуватися вузькими провулками, ховатися між будинками, за переповненими сміттєвими баками, під старими металевими сходами й у темних закутках, де смерділо сечею, гниллю, мокрим картоном і зіпсованою їжею. Деякі провулки були настільки вузькими, що між стінами майже не проходило світло, а земля під ногами була липкою від бруду й невідомих рідин. Я бачив щурів, які рилися в пакетах зі сміттям, і подумав про те, що тепер моє життя не надто відрізняється від їхнього.
Кілька разів мене ледь не помітили, і щоразу я відчував, як страх буквально стискає мені нутрощі. Одного разу якийсь чоловік мало не натрапив на мене, коли я сидів за сміттєвим баком і жадібно доїдав недогризок булки, знайдений серед відходів. Та булка була мокра, із присмаком цибулі й чогось кислого, але голод уже став настільки сильним, що огиду я майже перестав відчувати. Я почув його кроки в останню секунду й одразу пірнув у брудну калюжу між пакетами зі сміттям. Холодна вода миттєво промочила мій одяг, а сморід був таким сильним, що мене мало не знудило. Чоловік зупинився зовсім поруч, і я бачив лише його черевики, вкриті пилом. Він невдоволено скривився від запаху, пробурмотів щось про смердючий провулок і пішов далі, навіть не здогадуючись, що за кілька сантиметрів від нього в багнюці лежав я і боявся навіть дихнути.
Іншого разу мене ледь не знайшов собака, що виявився навіть страшнішим за людей, бо тварини, здається, відчувають щось таке, чого люди помітити не можуть. Я ховався під старим автомобілем, коли великий чорний пес раптом зупинився просто навпроти мене й почав гарчати так люто, що жінка, яка тримала його на повідку, ледве могла його втримати. Я лежав серед пилу, недопалків і засохлого листя, притиснувшись до холодного металу машини, а пес дивився прямо туди, де я був. Його очі блищали, а гарчання ставало дедалі нижчим і загрозливішим. Жінка нервово смикала.
— Та що з тобою сьогодні?! — нервово крикнула вона.
Я був впевнений, що собака знає, що я не такий, як вони.
Майже весь день я просидів голодний, брудний і виснажений у тіні між будинками, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Сонце було нестерпно яскравим, і від нагрітого асфальту підіймався гарячий запах пилу, бензину й плавленої гуми. Повітря здавалося пекельно гарячим, а горло пересохло настільки, що ковтати було боляче. Кілька разів я пив воду з калюж, які залишалися після поливальних машин, хоча вона мала присмак бруду й бензину, а одного разу в ній навіть плавала мертва муха. У лабораторії мені ніколи не доводилося думати про воду, їжу чи спеку, бо там усе завжди контролювали ті люди в халатах. Лише тепер я почав розуміти, наскільки крихким є живе тіло, коли про нього ніхто не дбає.
Попри втому, голод і страх, я не переставав думати про свій план, бо розумів, що сам довго не протримаюся. Поки я сидів у схованках, то згадував усе, що встиг побачити у смартфоні Емілії, і найбільше мене вразило те, наскільки багато інформації люди добровільно викладають про себе в мережу. Вони самі показують іншим свої обличчя, друзів, дітей, будинки, свої думки й навіть ті моменти, коли їм погано. Шері теж робила це. Завдяки її сторінкам у соціальних мережах я дізнався, де вона живе, що любить, на що скаржиться й навіть те, як сильно ненавидить свою роботу, хоча іноді писала про те, що «допомагає змінювати майбутнє медицини». Від цих слів мені хотілося сміятися, бо я надто добре знав, як насправді виглядає це «майбутнє».
Коли почало сутеніти й спека трохи спала, я вирушив до її будинку, хоча дорога виявилася довшою і небезпечнішою, ніж я очікував. Мені доводилося постійно ховатися, щойно поруч з’являлися люди, а одного разу я навіть лежав між кущами, поки повз мене повільно проїжджала поліцейська машина з миготливими синіми вогнями, від яких у мене похололо всередині. Я не знав, чи мене вже шукають, але був майже впевнений, що в лабораторії давно помітили мою втечу й тепер намагаються зрозуміти, куди подівся їхній «нульовий пацієнт».
Будинок Шері стояв у тихому районі з маленькими дворами, акуратно підстриженими газонами й однаковими поштовими скриньками біля будинків, через що це місце здавалося мені неприродно спокійним і навіть штучним. Я сховався в густому живоплоті біля її двору, хоча гілки постійно дряпали мені шкіру, а між листям повзали дрібні комахи. Звідти мені було добре видно кухню через освітлене вікно, і саме тоді я побачив дещо, чого зовсім не очікував.
Шері була матір’ю двох дівчаток. Обидві ще малі. Одна, мабуть, молодша за Емілію, а інша — трохи старша. І поводилася з ними зовсім не так, як я уявляв. Вона кричала на них із такою втомленою люттю, що молодша дівчинка здригалася від кожного її різкого слова.
— Я сказала швидше! — різко гаркнула вона. — Ви хоч раз можете зібратися нормально?!
Волосся в Шері було недбало зібране, під очима темніли синці від постійної втоми, а рухалася вона нервово, грюкаючи дверцятами шаф і розкидаючи речі по кухні. На столі стояли брудні чашки, порожні упаковки від дешевої їжі й якісь папери, які вона постійно перекладала з місця на місце. — Мамо, я не можу знайти другий черевик… — тихо сказала одна з дівчат.
— Бо у вас тут вічний свинарник! — огризнулася Шері.
Вона ходила кухнею й майже не дивилася на дітей. З її зовнішнього вигляду я зрозумів, що вона і сама залишає свинарник після себе, бо сил не має ні на що.
Тоді я зрозумів ще дещо важливе — вона була сама. У будинку не було жодного натяку на чоловічу присутність, і від цього вся картина ставала ще сумнішою. Вона була виснаженою матір’ю-одиначкою, яка ненавиділа своє життя й боялася втратити роботу.
— Мені сьогодні треба бути на роботі раніше, ясно?! — крикнула вона, натягуючи куртку. — Буде важливе зібрання!
Я одразу зрозумів, що це через мене, через мою втечу з лабораторії. І саме тоді, дивлячись на неї крізь листя живоплоту, я раптом усвідомив, що в лабораторії вона здавалася мені майже доброю лише тому, що поруч із Пітерсоном і Келлером будь-хто виглядав би добрішим.
— Якщо я через вас запізнюся, то в мене будуть проблеми!
Молодша дівчинка опустила голову й мовчки сіла взуватися.
А я дивився на Шері й раптом зрозумів дещо дивне, це її зло могло стати для мене корисним.
