Спочатку:
На сторінку книги
Минуло ще кілька хвилин, протягом яких Шері продовжувала нервово метатися кухнею, грюкаючи дверцятами шаф і щось люто шукаючи серед куп паперів, дитячих речей і брудного посуду, що скупчився біля раковини. Вона рухалася так різко й смикано, ніби боялася навіть на секунду зупинитися, бо тоді просто впаде від утоми.
На вулиці вже сутеніло. Небо набуло тьмяного синювато-сірого кольору, а в сусідніх будинках почали запалюватися вікна. Жовте світло ламп лилося на подвір’я, роблячи кущі й дерева схожими на темні плями.
Молодша дівчинка сиділа на підлозі біля входу й намагалася застебнути черевики, час від часу сонно кліпаючи очима, а старша мовчки стояла поруч із рюкзаком на плечі та дивилася в телефон із таким виразом обличчя, ніби давно звикла до цих постійних криків. Від них обох тягнуло втомою, ніби цей дім висмоктував сили з усіх, хто в ньому жив.
Раптом біля будинку спалахнуло світло фар.
Я одразу напружився й сильніше втиснувся в живопліт, відчуваючи, як гілки дряпають мене. Серце закалатало швидше, коли я почув тихе гарчання двигуна. До будинку під’їхала темно-синя машина, на дверцятах якої були подряпини й плями засохлого бруду. Двигун ще працював кілька секунд, а потім затих.
Із машини вийшла жінка.
Вона була старшою за Шері, повнішою й виглядала так, ніби теж постійно не висипається. На ній було довге темне пальто, а в руці вона тримала паперовий стакан із кавою, від якого ще підіймалася пара. Вона зачинила дверцята машини стегном і втомлено потерла очі.
— Ти виглядаєш просто жахливо, — сказала вона, щойно Шері відчинила двері.
— Дякую, — огризнулася Шері. — Саме це я хотіла почути перед зміною.
— Ти знову не спала?
— А коли мені спати? — різко відповіла Шері й провела рукою по обличчю. — У мене сьогодні через роботу повний дурдом.
Жінка фиркнула й зайшла всередину.
— Знову проблеми?
Шері провела рукою по волоссю й важко видихнула.
— У нас сьогодні буде термінове зібрання через один інцидент.
Я завмер.
— Який ще інцидент? — спитала жінка.
Шері на секунду замовкла, ніби вагалася, чи варто говорити інформацію, котру й точно слід берегти.
— Просто дещо… зникло.
Від цих слів мені стало ніяково.
— І тепер начальство носиться як божевільне, — продовжила вона. — Нас усіх перевірятимуть мало не годинами.
Вона говорила зі злобою й нервово, постійно потираючи скроню.
— Начальство збирає всіх раніше. Якщо сьогодні щось піде не так, я клянуся, я просто звільнюся.
— Ти це говориш щотижня, — зітхнула жінка.
— Бо я ненавиджу це місце.
— То звільнися.
— І чим я тоді годуватиму дітей?
На кілька секунд запала тиша.
Потім жінка перевела погляд на дівчаток.
— Ну що, красуні, поїхали до тітки Джанет?
Молодша дівчинка мовчки підійшла до неї, притискаючи до грудей стару плюшеву іграшку, а старша навіть не подивилася на матір.
Мені стало моторошно від того, наскільки чужими вони здавалися одне одному.
Шері нахилилася до дітей і швидко сказала:
— Поводьтеся нормально, бо в мене й без вас голова зараз вибухне.
— Ми завжди поводимося нормально, — тихо пробурмотіла старша дівчинка.
— Не починай, — різко кинула Шері.
Діти сіли в машину — дверцята грюкнули.
Мені здалося дивним, наскільки холодними вони були одне до одного. Наче чужі.
Коли діти сіли в машину, Шері нахилилася до вікна.
— Я заберу їх зранку, якщо мене не затримають.
— Тебе завжди затримують.
— Не сьогодні, — буркнула вона, хоча в її голосі не було жодної впевненості.
Машина повільно рушила з місця й зникла за рогом вулиці.
Шері ще кілька секунд стояла на ґанку, дивлячись услід машині. Потім дістала сигарету й закурила.
Я здивувався. У лабораторії вона ніколи не курила при інших. Хоча чому я дивуюсь, там же не можна палити, але смороду я не відчував від неї, а від Келлера відчував: той смердів як скунс, так казав Пітерсон.
Вона жадібно затягнулася й заплющила очі, ніби намагалася хоча б на хвилину втекти від власного життя. У світлі лампи над дверима її обличчя виглядало старішим і змученим. Під очима темніли синці, а пальці трохи тремтіли. Потім вона кинула недопалок у двір, зайшла в будинок і за кілька хвилин знову вийшла, уже перевдягнена.
Вона сіла в машину й поїхала.
Вулиця стихла. А я ще недовго сидів у живоплоті, прислухаючись до кожного звуку. Десь далеко гавкали собаки, між гілками шарудів вітер, а в сусідньому будинку хтось голосно сміявся. Мені весь час здавалося, що хтось раптом визирне у вікно й побачить мене. Але будинок залишався темним і тихим. Тоді я обережно виліз із кущів.
Повітря стало холоднішим, і від землі тягнуло сирістю. У животі знову боляче скрутило від голоду.
Я почав оглядати будинок, уважно розглядаючи двері й вікна. Усе було замкнене. Я навіть спробував натиснути на ручку задніх дверей, стоячи на кашпо з рослиною, що було поруч з дверима, але вони не піддалися.
Тоді я помітив маленьке зовсім трохи прочинене підвальне вікно майже біля самої землі. Я завмер і прислухався, а там тиша. Тільки десь усередині тихенько гудів холодильник.
Я підліз ближче й почав тиснути на вікно головою і плечем. Рама тихо рипнула, і я від страху ледь не відскочив назад, але ніхто не прийшов. Я натиснув сильніше. Вікно відкрилося ще трохи. Цього мені було достатньо, щоб пролізти. Насилу протиснувся всередину, обдершись головою об шорсткий край рами, і впав на холодну бетонну підлогу.
У підвалі пахло пилом, сирістю, старими речами й пральним порошком. У темряві виднілися коробки, пластикові контейнери й старі меблі, накриті тканиною.
Я кілька секунд сидів нерухомо, прислухаючись до будинку. Нікого не було. Тоді я повільно піднявся сходами нагору.
Кожна сходинка тихо скрипіла під моєю вагою, і від цього в мені ставало лячно, хоча я розумів, що нікого окрім мене тут немає.
Кухня виглядала ще гірше, ніж через вікно. На столі валялися дитячі малюнки, брудні чашки, упаковки від ліків і якісь неоплачені рахунки.
Я почав шукати все, що могло б розповісти мені про Шері. Відкривав шухляди, переглядав квитанції, фотографії на стінах. На одній фотографії Шері усміхалася. Я завмер, дивлячись на неї. У лабораторії вона майже ніколи так не усміхалася.
На холодильнику висіли дитячі малюнки й рахунки з червоними написами. То були борги. Я вже знав, що означає це слово. Поруч лежав блокнот. Я відкрив його. Сторінки були списані цифрами, нагадуваннями й нервовими записами: «заплатити за школу», «купити таблетки», «не забути про кредит», «подзвонити адвокату».
А ще я помітив дещо гірше. У кімнатах стояли порожні пляшки з-під вина. Одна лежала навіть під диваном. Шері багато пила. Я запам’ятав це, але голод і спрага ставали сильнішими за цікавість.
Я насилу відкрив холодильник. Напружився усім тілом. Холодне повітря вдарило мені в обличчя. Усередині було небагато їжі: яйця, дешеві сосиски, коробка молока й стара піца в картонній коробці.
Я виліз вище до полиці і дістав її. Накинувся на неї так жадібно, ніби її могли забрати в мене будь-якої секунди. Вона була холодна, жирна й трохи завітрена по краях, але здалася мені найкращою їжею у світі.
Жир залишався на пальцях і губах, на всьому мені, а шлунок боляче стискався від того, як швидко я ковтав.
Потім мене накрила така сильна спрага, що почало дерти горло. І я побачив на столі склянку з водою. На її стінках ще залишалися краплі, а у воді плавали маленькі бульбашки повітря.
Я виліз на стіл і почав пити так жадібно, що намочився.
Вона була трохи теплою й мала присмак металу та чогось гіркуватого. Але в той момент це була найкраща вода, яку я коли-небудь пив.
Далі буде...
