Раді Вас бачити!

Тієї ночі я не помітив, як минули ще кілька годин. Пальці вже боліли від друку на смартфоні, а очі пекли від яскравого екрана. Час від часу літери починали розпливатися перед очима, і мені доводилося кліпати, щоб знову бачити нормально. За вікном темрява повільно світлішала. Небо вже не було чорним — у ньому з’явився брудно-сірий відтінок ранку. Напевно, скоро всі мали прокинутися. Зранку всі люди прокидаються і йдуть у справах. Десь далеко почали кричати птахи. Я раніше чув їх лише на відео, але в реальності їхні голоси звучали значно гучніше й хаотичніше.

І саме тоді в животі загарчало так голосно, що я аж здригнувся. Я відчув, наскільки голодний. У лабораторії мене годували, і хоч я ненавиджу тих людей, мушу визнати — померти з голоду вони б мені не дали. Вони занадто берегли свій дорогоцінний експеримент. Їжа там була огидною: завжди пахла якоюсь сухою травою чи чимось таким. Але мені ніколи не доводилося думати про те, де її взяти. Вона просто з’являлася.

Тепер усе було на мені. Голод скручував живіт дедалі сильніше. Усередині ніби щось дряпалося й стискалося. Я раптом зрозумів, що якщо не знайду їжу сам, то помру з голоду доволі швидко.

Я озирнувся на сплячу Емілію. Вона тихо сопіла, загорнувшись у ковдру майже по самий ніс. Її волосся розсипалося по подушці, а екран смартфона біля ліжка ледь помітно світився синім. Вона навіть не підозрювала, що в її кімнаті сидить утікач із лабораторії, який увечері заліз сюди через вікно.

Я тихо зліз із тумби на стілець і на підлогу й попрямував до дверей. Відчинити їх виявилося важче, ніж я думав. Двері були майже гладкі, і мені було важко вчепитися. Та між дверима й підлогою була маленька щілина, за яку я все ж зміг ухопитися. Я і потягнув їх до себе. Двері ледь чутно рипнули. Від цього звуку мене наче струмом вдарило. Я завмер у ступорі й навіть перестав дихати. Серце шалено калатало десь у горлі.

Емілія ворухнулася уві сні. Я мало не кинувся під її ліжко, аби сховатися. Але вона лише щось пробурмотіла й знову затихла.

Тоді я вислизнув у коридор.

Будинок уночі був зовсім іншим, геть не таким, як кімната Емілії. Не лише через те, що тут не було того страшного гармидеру з одягу, коробок і іграшок. Тут усе здавалося чужим і величезним. Темрява стояла між меблями, мов жива. Я ж не знав, чи то темрява, чи там хтось є, бо виявилося, що то десь у стінах потріскували труби. Холодильник гудів так низько, ніби всередині сиділа якась велика комаха. А дерев’яні сходи тихо скрипіли навіть від моєї маленької ваги.

Я повільно спустився вниз, переступаючи через сходинки якомога обережніше. І все одно кожен скрип здавався мені оглушливим. Серце калатало так сильно, що мені здавалося — його почують усі в будинку.

Нарешті я дістався кухні.

Там пахло чимось солодким, здогадуюсь, що учорашньою кавою й ще якимось теплим людським запахом, який я не міг пояснити. Запахом життя. Не стерильності. Не спирту й хлору. Тут навіть повітря пахло квітами і якимись цитрусами, здається.

На столі стояла велика прозора посудина з печивом, а поруч зі столом — стілець.

Я одразу зрозумів, що робити. Спершу виліз на стілець, ледь не послизнувшись на гладкій поверхні сидіння, а потім перебрався на стіл. Від столу пахло деревом і чимось жирним. Посудина виявилася важкою, але кришка була легкою і нещільно закритою і, напевно, слугувала як захист від вологи і пилу. Я її зсунув, і вона впала поруч на столі.

Коли я витягнув перше печиво й вкусив його, то мало не застогнав від задоволення.

Воно було солодке. Смачне і крихке і… напевно, маслянисте. Воно розсипалося в роті, і я відчув смак цукру. Не ту гидку лабораторну хрінотінь із присмаком ліків і металу. Я жадібно почав їсти, кришачи печиво собі на тіло й стіл. Хотілося запхати в рот одразу все.

І саме тоді почув кроки нагорі. Я завмер. Підлога тихо рипнула, а потім ще раз. Хтось прокинувся.

Я швидко поглянув на сходи й відчув, як сироти пробігли тілом. Мабуть, батьки Емілії вже збиралися на роботу.

Я в паніці поклав недоїдене печиво назад до інших, ніби це могло щось приховати, і швидко зліз зі столу. Ледь не впав зі стільця, та й стілець мало не перекинув, але втримався й кинувся шукати, де можна сховатися.

Біля стіни стояло велике кашпо з високою кімнатною рослиною. Довге листя звисало майже до підлоги. Поруч лежали великі м’які пуфи.

Я пірнув туди й притиснувся до стіни. Сховатися виявилося легко. Пуфи й листя майже повністю закривали мене. Я бачив кухню крізь вузькі щілини.

За кілька секунд на кухню спустилися чоловік і жінка.

— Я ж казала: ми проспимо, — нервово бурмотіла жінка, прямуючи до кавоварки. Волосся в неї було скуйовджене, а очі — напівзаплющені. — Чорт, я забула поставити будильник.

Чоловік щось сонно пробурмотів і підійшов до столу.

Раптом він замовк.

— Гм.

— Що? — різко кинула жінка, не обертаючись.

— Печиво надкусане.

Жінка навіть не озирнулася.

— І що?

— Думаю, Емілія вночі ласувала.

Він підняв одне з печив і невдоволено скривився.

— Могла хоча б не класти назад надкусане.

— Господи, залиш дитину в спокої, — швидко відповіла жінка, наливаючи собі каву. — Я й так запізнююсь.

Вона метушилася кухнею так швидко, що я ледве встигав стежити за нею очима. То шукала сумку, то телефон, то якісь ключі. Люди взагалі дивні істоти. Вони постійно щось гублять.

— Я серйозно, це огидно, — буркнув чоловік, усе ще дивлячись на печиво так, ніби воно його особисто образило.

Жінка закотила очі, вихопила печиво з його руки й демонстративно вкусила його.

— Бачиш? Не померла.

Потім схопила сумку й швидко пішла до виходу.

За хвилину двері грюкнули.

Але майже одразу вони знову відчинилися.

— Чорт! Я забула документи!

Вона забігла назад у будинок, схопила якісь папери з тумби й знову вискочила надвір, цього разу залишивши двері трохи прочиненими.

Чоловік тяжко зітхнув і подивився на годинник.

— Еміліє! — раптом гукнув він так голосно, що я здригнувся. — Прокидайся! Тобі до школи!

Нагорі було тихо.

— Еміліє!

Знову жодної відповіді.

Чоловік невдоволено щось пробурмотів собі під ніс і попрямував сходами нагору, мабуть, будити її.

Я зрозумів, що це мій шанс. Швидко вислизнув зі свого сховку й кинувся до привідчинених дверей.

Холодне ранкове повітря вдарило мені в обличчя, коли я вискочив надвір.

І я побіг кудись між будинками, подалі від людей, щоб мене ніхто не помітив. І подалі від їхніх тварин. Я бачив на відео, що собаки можуть розривати і людей, і інших тварин — жах якийсь, і вони з ними живуть. А я не хотів померти в перший же день своєї свободи…