Спочатку:
На сторінку книги
Бували ночі, коли вона сиділа поруч із моєю прозорою коробкою і дивилася відео, з яких я теж багато чого навчився. Вона гортала щось пальцем, сміялася або сварилася з кимось у навушниках.
— Ні, ти серйозно? Та він просто ідіот! — шипіла вона в мікрофон. — Я не збираюсь більше йому писати.
Потім через хвилину знову писала тому самому чоловіку.
Я бачив, як швидко рухаються її пальці по клавіатурі смартфона. Так я і зрозумів, як люди користуються цими пристроями.
Мені ж доводилося спати вдень, у перервах між тим, як мене виносили на стіл, кріпили на мене різні штукенції і робили записи. Вони теж показували мені різні відео з Discovery, наукові програми чи щось для дітей. І говорили між собою, поки я спостерігав за тим, що відбувалося на екрані.
— Реакція вища, ніж минулого тижня, — сказав якось Келлер, не відводячи очей від монітора.
— Я ж казав, препарат працює, — відповів Пітерсон. — Питання лише в тому, наскільки швидко піде розвиток.
— Думаєш, він уже впізнає слова?
— Навряд.
Я тоді дивився на них і думав, які ж вони дурні.
Одного разу вони увімкнули передачу про космос. На екрані показували галактики, зірки і чорні діри.
— Уявляєш, скільки там ще світів? — пробурмотіла Шері, стоячи в дверях із чашкою кави.
— Нам би з одним світом розібратися, — сухо відповів Пітерсон.
А я дивився на ті далекі зорі й думав про те, що навіть вони, мабуть, не такі холодні, як це місце.
Та сьогодні я втік і подолав відносно велику відстань до будинку якоїсь сім’ї. Я побачив світ своїми очима, а не на екрані. Він кращий, ніж на екрані. Тут запах інший, тут пахне все. Не так, як у лабораторії, де було лише смердюче повітря від пластику, хлору, спирту і тих дивних ліків, від яких у мене паморочилося в голові. Тут кожна річ мала свій запах. Волога земля пахла так насичено, а свіжа трава — гіркувато. Дерева пахли корою, листям і чимось живим, чого я не можу пояснити. Навіть вітер мав запах. Він приносив мені запахи диму, мокрого каміння, квітів і чиєїсь їжі з далеких будинків.
Спершу це налякало мене, бо світ був надто великий. На екранах усе було пласким і тихим, навіть коли там показували бурі чи океани. А тут усе рухалося. Листя шаруділо від вітру. Десь далеко гавкали собаки. Комахи дзижчали просто біля мене, і я здригався щоразу, коли щось пролітало повз. Один жук сів обіч дороги, на якій я сидів, і я довго дивився, як його лапки рухаються по поверхні. Він був таким жвавим і… дурним. Невже він не боїться пташок, які можуть його з’їсти, чи людей, які можуть його розчавити? Я все це бачив на Discovery.
Я бачив траву, дерева, будинки і місяць у небі. Місяць виявився не таким, як на екрані. Він був величезний і дуже яскравий, а навколо нього було стільки зірок, що я спершу подумав, ніби небо пошкоджене маленькими дірками, крізь які пробивається світло. Я довго дивився вгору, забувши, що маю тікати далі. У лабораторії не було неба. Там була лише стеля.
Я торкався всього, що міг. Холодних стін, шершавої кори дерева, каміння біля дороги. Навіть калюжі, у якій побачив своє відображення. Воно налякало мене. Я знав, як виглядають люди, бачив їх тисячі разів на екранах і в лабораторії, але ніколи не бачив себе. Моя голова була майже лиса, бо ще не заросла після постійного гоління, очі — занадто великі, червоні й запалені від тієї лабораторії, мов у тих істот із печер у документальних фільмах. Невже вони шкодували для мене очних крапель? Я довго дивився на себе, думаючи, чи це справді я.
Та я мав справу. Я не міг просто сидіти й дивитися на світ, хоч і хотів цього більше за все. Мені треба було сховатися, знайти спосіб вижити і розповісти комусь правду про те, що вони робили зі мною.
Коли я побачив будинок із відчиненим навстіж вікном на другому поверсі, це був мій шанс. Я виліз по трубі, що була неподалік, і побачив кімнату цієї дівчинки. Вона ще не спала і не помітила мене, коли я спостерігав за нею.
Кімната була дивною. Усюди валявся одяг, якісь кольорові коробки, книжки і м’які іграшки. На стінах висіли фотографії інших людей її віку. У лабораторії ніхто не прикрашав стіни. Там усе було білим і порожнім.
Вона лежала на ліжку й говорила по телефону, сміючись так голосно, що я здригався.
— Та ні, ти не розумієш! Якщо мама знову запросить тітку Сандру, я просто втечу з дому, — сказала вона і засміялася.
З телефона почувся далекий голос іншої дівчини, але я не розібрав слів.
— Бо вона знову почне питати, чи є в мене хлопець! — продовжила дівчинка. — Наче мені більше нема чим зайнятися.
Вона перевернулася на живіт і почала крутити пасмо волосся пальцем.
— До речі, у мами день народження наступного тижня. Я взагалі не знаю, що їй дарувати. Може, той парфум, про який вона говорила? Ну, той дорогий.
Вона замовкла, слухаючи подругу.
— Ні, грошей у мене не вистачить. Хіба що попрошу в тата… хоча він скаже, що я і так забагато витрачаю.
Потім вона раптом засміялася ще голосніше.
— Та ні! Я не піду на побачення з Деном! Він дивний. Він сьогодні весь урок на мене витріщався.
Я слухав її і не розумів половини сказаного. Люди справді говорять про таке годинами? У лабораторії розмови були лише про препарати, результати й цифри. Чи це лише жінки говорять про таке, як і Шері?
Нарешті вона зітхнула.
— Гаразд, я спати. Якщо завтра запізнюся до школи, то це буде твоя вина.
Вона поклала телефон на зарядну станцію біля ліжка і вимкнула світло. Кімнату залив лише синюватий блиск екрана і місячне світло з вікна.
А я заліз у це вікно. Добре, що не було москітної сітки, бо довелося б її гризти зубами.
Одразу я опинився на підвіконні й спустився на стілець поруч, а потім дістався до стільця біля тумби і виліз на нього. Я заліз на тумбу й сів навпроти екрана смартфона, намагаючись його розблокувати, як та жінка з лабораторії. Вона ялозила пальцем по екрану, вимальовуючи якийсь символ чи фігуру. Але тут був інший пароль — якісь цифри. Які цифри могла обрати школярка? Звісно ж, день народження. Але я не знав, коли в неї день народження. Я мав дізнатися.
Я зліз назад на підлогу і почав шукати її щоденник, такий самий, як був у людей у лабораторії. Вони записували туди всі цифри. Який гармидер був у цій кімнаті. Добре, що місяць гарно світив. Все ж я знайшов її шкільний щоденник, де на першій же сторінці були її ім’я та прізвище — Емілія Стірк. Я відкрив його, а там моя вдача проявила себе ще раз, і я помітив: 03.03.2017. Я вирішив спробувати використати це.
Я повернувся до смартфона і спробував ввести ці цифри, але код був задовгим. Я спробував 030317 і 170303, але вони не підійшли. І я вже думав здатися, але згадав, що вона говорила про день народження матері наступного тижня, а на екрані смартфона була сьогоднішня дата — 01.04.2026. Я перебрав усі дати за таким самим принципом, починаючи з наступного тижня, і мені вдалося! Я розблокував цей пристрій і зареєструвався в мережі інтернет.
