Спочатку:
На сторінку книги
Коли вона відкрила кран — вода знову опустилася із запізненням, риплячи трубами, наче сперечалася із нею. Пальці тремтіли від болю. Вже третю добу вона мочилася з кров’ю, і кожен раз — наче по лезу. Її ліки закінчилися ще вчора ввечері, а сьогодні зранку аптека мала бути відчинена. Вона перевірила графік тричі.
Накинувши пальто поверх розтягнутого светра, без косметики, з темними колами під очима, вона спустилася сходами, минаючи порожні квартири. Місто здавалося ще більш занедбаним, ніж зазвичай.
Коли вона дійшла до аптеки, двері були зачинені. Вивіска з годинами роботи світилася у напівтемряві, мовби знущалася. Вона глухо постукала — тиша.
— Тьотю, — почувся тихий голос.
Обернулась. Біля входу стояв хлопчик — худенький, у занадто великій куртці. Йому було не більше дев’яти. В очах — паніка, але не така, що викликає істерику, а глибока, як мовчазне усвідомлення чогось страшного.
— Вибачте… Ви не знаєте, де тут лікар? У моєї сестри… в неї щось сталося. Вона каже, що їй дуже боляче. І… і в неї… кров по ногах.
Він говорив повільно, обираючи слова, ніби боявся сказати щось зайве. Він ще не розумів, що саме сталося, лише те, що це щось дуже погане. Його голос тремтів, але він тримався, як міг.
Вона відчула, як зник біль — чи то він відійшов убік, чи притупився від іншого, сильнішого болю — того, що пробрався у кістки, коли вона дивилася на цього хлопчика.
— Де вона?
— У нас вдома. Недалеко. Я можу показати.
Він не чекав дозволу — швидко обернувся і пішов, впевнений, що вона піде за ним. І вона пішла, але встигла лише зробити кілька кроків за ним, коли щось її зупинило. Раптом виникло питання про кров, можливо, у його сестри просто почалися її перші місячні. Вона зробила ще крок — і обережно запитала:
— Скільки їй років?
Хлопчик озирнувся, наче питання збило його з ходу.
— Чотири, — сказав він.
Її зупинило як стіна. Повітря враз стало важчим, і щось схоже на ком піднялося в горлі. Вона перевела подих, відчула, як груди стискає так, що важко дихати. Чотири. Це не могло бути щось «звичайне». Це не могло бути «нічого страшного».
Хлопчик дивився на неї, мовчки. І вона рушила знову. Не тому, що не боялася. А тому що вже було пізно боятись.
***
Хлопчик ішов швидко, не озираючись. Вулиці були порожні, ранок став сірим і водянистим, усе навколо ніби дихало тишею, в якій легко губилися сліди. Дівчина ловила себе на думці, що не чує власних кроків. Ніби йде слідом за тінню.
Вони завернули у двір із облізлими під’їздами. Одне з вікон було відчинене, з нього тягнуло сирістю. Хлопчик показав на вхід.
— Ми тут.
Вона не встигла нічого сказати, як двері відчинила маленька дівчинка в білій майці, що вся була в бурих плямах, і в рожевих трусиках із зайчиком. Вона стояла босоніж прямо на бетоні, і кров стекала по її ніжках.
— Боляче, — сказала вона тихо, дивлячись не на жінку, а десь повз неї, — але вже не так сильно, як тоді.
Дівчина ступила ближче — в горлі пересохло. І саме в цю мить її пробило на сльози. Вона відвернулася, аби діти не побачили, — але хлопчик підійшов ближче й торкнувся її руки.
— Ви плачете?
— Ні… — збрехала вона.
— Він зробив це з нею, — тихо сказав хлопчик. — Ігор. Мамин чоловік. Ми не знали, що з цим робити. Вона теж не знала. Потім ми… просто вже нічого не відчували.
— Ви самі тут? — спитала дівчина, намагаючись тримати голос рівним.
— Так. Він більше сюди не приходить.
Вона відчула, як під ногами наче зникла опора. Не час і не місце, але вона не могла залишити їх тут. Вони зайшли до квартири.
Всередині все було тихо. Кімната маленька, з розкиданими іграшками й старим диваном, на якому лежала ковдра. У повітрі стояв запах пилу, забутості. Діти поводилися спокійно, наче звикли чекати. Дівчинка сіла на підлогу, обійнявши іграшкового пса, і дивилась у вікно.
Хлопчик узяв її за руку, і тоді вона помітила, що в них обох — якісь дивно однакові погляди. Без страху. Без очікування.
— Ви не хочете… кудись піти? До лікаря?
— Ми вже ні. Ми тут. Нас ніхто більше не чіпає.
Година минула в дивному мовчанні. Вона залишалася з ними, мовчки шукаючи одяг для дітей. Раптом пролунав стук у двері. Важкий. Повторний.
Вона підійшла до дверей і обережно відчинила. За порогом стояв чоловік — високий, втомлений, з вицвілим рюкзаком на плечі. Волосся злиплося від дощу, пальці нервово тремтіли.
— Вибачте… — почав він, задихаючись. — Ви не бачили двох дітей? Моїх. Вони повинні були бути тут… Я шукаю їх уже годину. Вони мають бути тут — а їх нема…
Дівчина здригнулася. Обернулася — діти сиділи тихо, дивлячись на батька.
Хлопчик підвівся і підійшов до порогу. Став прямо навпроти чоловіка. Його голос був дуже спокійним:
— Ми тут, тату.
Чоловік затремтів. Його погляд затуманився — але ніби й прояснів водночас. Він упав навколішки і притиснув хлопчика до грудей, наче доторкнутись до нього означало — знову знайти дім.
— Я не встиг… — прошепотів він.
Дівчина більше не могла цього витримати. Вона тихо вийшла з квартири. Кіт побіг за нею. Надворі вже вечоріло, і повітря стало ще холоднішим.
Її серце билося глухо, але вона знала, куди тепер має йти. Спочатку додому, а потім виїхати з міста на околиці до матері.
Хлопчик підвівся і підійшов до порогу. Став прямо навпроти чоловіка. Його голос був дуже спокійним:
— Ми тут, тату.
Чоловік затремтів. Його погляд затуманився — але ніби й прояснів водночас. Він упав навколішки і притиснув хлопчика до грудей, наче доторкнутись до нього означало — знову знайти дім.
— Я не встиг… — прошепотів він.
Дівчина більше не могла цього витримати. Вона тихо вийшла з квартири. Кіт побіг за нею. Надворі вже вечоріло, і повітря стало ще холоднішим.
Її серце билося глухо, але вона знала, куди тепер має йти. Спочатку додому, а потім виїхати з міста на околиці до матері.
