Раді Вас бачити!

 

Вулички, що колись були людними, зараз здавалися порожніми. Де-не-де виднілися поодинокі постаті — люди з дипломатами, робітники в картатих сорочках, жінки в довгих пальтах. Кожен ішов своїм шляхом, не звертаючи уваги ні на дівчину, ні на кота.

Газетний кіоск на розі, який завжди продавав ранкові випуски з заголовками про політику, тепер мав тільки кілька залишків старих номерів. Продавець — старий у засмальцьованій кепці — курив, задумливо дивлячись у порожнечу.

Запах кави ледь вловимо линув від маленької кав’ярні за рогом. Двері були прочинені, всередині — напівтемрява, пара столиків, старий радіоприймач, з якого лунав приглушений голос диктора:

«…сьогодні вранці зафіксовано нові перебої з постачанням. Уряд запевняє, що ситуація — під контролем і вже найближчим часом основні маршрути будуть відкриті. Тим часом мешканців просять зберігати спокій і утриматися від поїздок без нагальної потреби.

У місті продовжують діяти обмеження на продаж деяких товарів першої необхідності. Пам’ятайте: черга — для всіх одна, і немає потреби поспішати.

У прогнозі погоди на сьогодні: прохолодно, можливий дощ ближче до вечора. Температура — вдень до +19 °C, вночі до +8 °C.

А зараз — музика для тих, хто вже в дорозі. Тримайтеся, місто. Ми разом.»

— Ей, ти там надовго? — буркнув власник кав’ярні, чоловік із густими вусами, коли вона зупинилася біля входу.

Вона мовчки кивнула і зайшла всередину.

Кіт залишився за порогом.

***

Кава була гіркою. Вона сиділа за маленьким столиком біля вікна, розглядаючи вулицю. Дощові краплі збиралися на склі, утворюючи тонкі потоки, що спускалися вниз, ніби залишаючи сліди чийогось минулого.

Кіт зник.

Вона не розуміла, чому їй стало не по собі. Здавалося б, яка різниця? Залишиться він чи піде — їй не було діла. Але щось усередині ворухнулося, коли вона не побачила знайомої темної постаті на тротуарі.

Вона допила каву, залишила на столі дрібні монети й вийшла.

Вітер став холоднішим. Вона пройшла кілька метрів, перш ніж знову почула знайомий шерех. Озирнулася.

Він сидів біля газетного кіоску, скрутившись у клубок, немов чекав.

— Ти не дуже наполегливий, — пробурмотіла вона.

Кіт не поворухнувся.

Вона продовжила свій шлях, а кіт пішов за нею.

***

Вулиці, якими вона йшла, були знайомі до болю. Колись вони здавалися їй простором життя — звичні будинки, магазини, люди, які ніколи не змінювалися. Але тепер усе ніби втратило свою реальність. Вона йшла ними так, ніби не була частиною цього світу, а просто спостерігала, як все існує без неї.

Дорога вела до старого будинку, який став для неї всім, що лишилося від нормального життя. П’ятиповерхова споруда з облупленими стінами, масивними дерев’яними дверима в під’їзді, потрісканою плиткою біля входу.

Вона штовхнула двері — вони важко піддалися.

Темний під’їзд пахнув сирістю, старою фарбою й пилом. Ліфт не працював — він не працював уже кілька тижнів, але навіть якби й працював, вона все одно пішла б пішки.

Третій поверх.

Вона витягла ключі, механічно провернула їх у замку й відчинила двері.

Квартира зустріла її порожнечею.

Вузький коридор, що вів до кімнати, заклеєні шпалерами стіни, що подекуди вже відходили, залишаючи після себе вигорілу штукатурку. Старий килим, що глушив звуки, і слабкий запах вогкості.

Вікна виходили у двір, де колись завжди було чути дитячий сміх. Тепер там стояли припарковані машини з тьмяними лобовими стеклами, ніби теж уже давно втратили сенс рухатися.

Вона зачинила двері й застигла, спершись спиною об стіну. Тиша була настільки щільною, що, здавалося, вона має вагу. Кинувши пакунок із хлібом на стіл, підійшла до вікна та відсунула штору.

Внизу, біля під’їзду, він знову був там. Згорнувся клубком прямо на бетонних сходах, закривши одне око, іншим — спостерігаючи.

Вона сіла прямо на підвіконня над батареєю, притиснувши коліна до грудей. Сама й не знала, чи то жалість, чи то інтерес.

Вона довго сиділа біля вікна, втупившись у кота, який ніби вріс у бетонні сходи перед під’їздом. Його чорна шерсть здавалася ще темнішою на тлі ранкового світла, що ледве пробивалося крізь сірі хмари. Навколо — жодного руху.

Зазвичай у цей час хтось виходив із дому: чоловіки з дипломатами поспішали на роботу, сусідка з другого поверху вигулювала свого дрібного, але неймовірно гучного собаку, а двірник із вічно незмінним виразом обличчя мляво махав мітлою, женучи пил в бік смітників.

Але тепер усе змінилося. Їжі ставало менше. Люди зникали. Ранки втратили свою звичну метушню.

Кіт теж не ворушився. Він просто лежав там, ніби так і має бути.

Вона відвернулася, підвелася, пройшла в маленьку кухню.

Кухня виглядала так само, як і завжди. Маленьке квадратне приміщення, світлі стіни, на яких ще трималися залишки якогось старого орнаменту, квола лампа під стелею, що ледь давала світло. Стіл, покритий клейонкою із потертою квітковою візерунчастою плівкою.

Холодильник гудів, хоча всередині майже нічого не залишилося. Вона відкрила його, провела пальцями по полицях. Пляшка води. Засохлий шматок сиру, який вже не викликав апетиту. Банка з якоюсь крупою, яку вона тримала там, швидше за звичкою.

Витягла хліб із пакунка, кинула його на стіл. Запалила конфорку, поставила чайник і сперлася на підвіконня, очікуючи, поки той закипить.

Все було таким звичним, що це майже дратувало.

Кіт все ще лежав внизу. Вона відчувала це, навіть не дивлячись.

Коли чайник зашумів, вона машинально зняла його з плити, знайшла в шафці стару кружку. Насипала чорного чаю, хоча він уже давно втратив смак. Сіла за стіл. Подивилася на двері. На підлозі біля порога залишилася її стара кофта, кинута ще кілька днів тому. Дрібні деталі раптом стали занадто чіткими: пил у кутах кімнати, крихти на столі, слабкий запах сирості.

Вона відпила гарячий чай, відчула, як тепло повільно розходиться всередині, але не дає ні спокою, ні полегшення.

На підвіконні заскрипіли рами. Вітер прослизнув у щілини, шорстко ковзнув шкірою.

Кіт більше не лежав на сходах. Можливо, десь пригрівся і заснув.

Коли вона вийшла з кухні, її тіло відчувалося важким, наче вся втома, яку вона намагалася ігнорувати, раптом знову нахлинула. Кожен рух давався складно — ніби її сповільнювала якась невидима сила.

Вона пройшла в коридор, відкрила двері у ванну кімнату.

Темний вузький простір із потрісканою плиткою. Дзеркало над умивальником, у якому відображалася її втомлена постать. Холодна лампа, що давала більше тіні, ніж світла.

Вона сіла на унітаз і вже за кілька секунд відчула, як усередині все стиснулося від різкого, ріжучого болю.

— Чорт…

Вона зціпила зуби. Нестерпне печіння. Вона скривилася, схопилася руками за живіт. Цистит. Знову.

Вона заплющила очі, зосередившись на диханні. Їй було достатньо кількох секунд, щоб усвідомити: без ліків це не мине. Вона встала, шарячи рукою по полиці над умивальником у пошуках якихось таблеток. Порожньо. Зітхнула, сперлася на край раковини. Нічого немає. Доведеться йти до аптеки.

Вона швидко вдягнулася — накинула теплу куртку, запхала ноги в черевики. Ключі від квартири сунула в кишеню.

Вже на порозі зупинилася, вдивляючись у темряву під’їзду. Кіт. Ще вранці він лежав на сходах. Але тепер його не було. Щось у цьому усвідомленні залишило в її думках дивний слід. Але зараз це було не головним.

Вона вийшла на вулицю.

Повітря було сирим, важким, просоченим запахом диму і холодного металу. Дороги були майже порожніми.

Аптека все ще працювала. Маленьке приміщення з тусклим жовтим світлом зустріло її запахом спирту і старого дерева.

Без зайвих слів купила таблетки.

Повертаючись додому, механічно дивилася під ноги, обмацуючи пальцями холодну упаковку ліків у кишені.

А кіт так і не з’явився. Вона не побачила його ні дорогою туди, ні дорогою назад. Від цього ставало не по собі. Несподівано всередині щось стислося. Сумно. Це слово пролунало у свідомості настільки чітко, що вона ледь не сказала його вголос. Вона не шукала кота. Не планувала думати про нього. Але він був там — звичайною частиною цього дивного ранку, цієї дивної весни, цієї дивної тиші після всього, що сталося. І тепер його не було. Щось у цьому її непокоїло.

***

Вона поставила пакунок із ліками на стіл і скинула куртку. В кімнаті було так само холодно, як і на вулиці. Вікно трохи прочинене залишало вузьку щілину для повітря, що проникало всередину разом із слабким запахом міста й вогкості.

Зробила кілька кроків по кімнаті, потім зупинилася біля вікна. Кіт не повернувся. Вона не знала, чому ця думка викликала таке дивне почуття. Зрештою, це був звичайний кіт. Вуличний, сам собі господар. Можливо, він уже давно мав своє місце, свої маршрути, свою схованку. Але щось у тому, як він лежав там вранці, як дивився на неї, здавалося тепер важливим. Їй захотілося знову вийти й пошукати його. Але спочатку — ліки.

Вона відкрила упаковку, витягнула дві таблетки, запила їх холодною водою прямо з-під крана. Вода мала металевий присмак.

Вона сперлася на край умивальника, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. Очі темні, втомлені. Колір шкіри трохи блідіший, ніж зазвичай. Біль нагадав про себе. Коли болить тіло, думати про щось інше легше. Але зараз їй було незручно не лише фізично.

Вона повернулася в кімнату, знову зиркнула на двір, ніби очікуючи, що він там з’явиться. Порожнеча. Їй потрібно було щось робити.

***

Вона пішла надвір.

Під’їзд пахнув пилом і сирістю. Сходи, які вона знала змалку, здалися чужими. Вона повільно спускалася вниз, відчуваючи, як з кожним кроком у ній наростає дивне напруження.

Кіт не з’явився.

Обійшла навколо будинку. Низькі будівлі, сірі стіни, вологий асфальт — усе видавалося знайомим, але водночас ніби відстороненим, як кадри зі старого фільму.

— Киць… — її голос прозвучав неприродно тихо.

Вона чекала. Жодного звуку у відповідь. Пройшла трохи далі, до сусіднього під’їзду, заглянула в темні кути між будинками. Порожньо.

Вона зупинилася. Раптом це здалося безглуздим. Чого вона хотіла? Знайти його? А потім що? Їй було некомфортно від цього питання.

Несподівано з-за рогу вибіг інший кіт — сірий, худий, із настовбурченим хутром. Він на мить зупинився, подивився на неї недовірливими очима, а потім швидко зник між смітниками.

Вона зрозуміла, що стоїть на місці вже надто довго. Було холодно. Цистит все ще нагадував про себе, хоч біль потроху відступав.

Вона повернулася додому. Коли зачинила за собою двері, відчула дивне полегшення. Ніби весь цей час вона була в неправильному місці. Ніби мала чекати тут.

Вона сіла на підвіконня, підтягнула коліна до грудей і втупилася у вулицю.

Чорний кіт не з’явився того вечора. І не з’явився наступного дня. І навіть через тиждень його не було.

Але щось у ній вже змінилося. Вона більше не просто живе собі. Тепер вона когось чекає.