Спочатку:
На сторінку книги
Міст тягнувся над широкою рікою. Сьогодні він здавався живим. Темна вода під ним ковтала все — світло ліхтарів, шум міста і, найстрашніше, тих, хто сюди приходив, щоб зістрибнути. Дівчина сиділа на краю, ноги її звисали над водою, і вона бачила, як тіла розбиваються об річку одне за одним. Крики зникали миттєво, залишаючи лише вологий, дзвінкий плескіт — і цей звук ніби відлунював у її грудях.
Вона бачила, як вода під мостом несла тіло ближче до берега. Ледь вловимий рух у темряві ожив його обриси: десятки пацюків визирали з нір між камінням. Їхнє пискливе хиже щебетання билося в повітрі, мов хвиля, поки вони збиралися до купи, наче чорна маса, що жила власним життям.
Перший стрибнув на груди мертвої жінки, вчепився зубами в тканину і м’ясо під нею. За ним — інші. Їхні тіла клубочилися, перекривали одне одного, дряпалися лапами, рвали зубами. Чути було, як хрустить шкіра, як рветься одяг, як мокре тіло видає звуки, що нагадували роздирання сирого полотна.
Дівчина завмерла, їй здалося, ніби холодні зуби впиваються не в мертве тіло, а в її власну плоть. Вона відчувала, як спазмами стискається шлунок, але очей відвести не могла. Її заворожувала жорстокість цього бенкету. Пацюки не залишали нічого — вони хапали, тягнули шматки, штовхали одне одного, падали в ріку і знову дерлися нагору. Їхні вуса тремтіли, лапи ковзали по слизькому тілу, але вони не зупинялися.
Найгіршим було те, що серед темної води вже наближалося інше тіло. Його принесла течія, і знову натовп зашурхотів, заскрипів зубами, роздираючи й цю плоть.
Дівчині хотілося закричати, але горло зціпило. Хотілося втекти, але ноги не слухалися. Вона сиділа на холодному металі мосту, ніби прикута до нього. І з кожним новим укусом, з кожним писком їй здавалося, що пацюки жують її саму, крихітними шматками відриваючи все, що в ній ще залишалося живим.
Вітер рвав волосся, роздирав одяг, обпалював обличчя холодом. Вона думала, що бачила місто у всіх його похмурих відтінках, але це було остаточне і невідворотне. Світ здавався жорстоким і байдужим. У її грудях поселилася порожнеча, яка безжально і повільно стискала тіло і душу.
***
Дні або ночі минали — вона не знала, бо час давно перестав існувати. Кожен звук ріки, кожне пищання пацюків, кожен плескіт розбитих тіл слідували за нею навіть уві сні. Вона перестала їсти, перестала говорити, перестала сподіватися. Депресія охопила її, як густий туман над рікою, що ніколи не розсіюється.
І тепер вона була тут знову. На тому ж мосту. Ноги її звисали високо над водою, серце билося тихо, майже не відчутно, а розум скочувався все глибше у темряву. Його металеві конструкції здіймалися вгору, перехрещувалися, утворюючи складний, майже готичний візерунок на тлі вечірнього неба. Вдень він здавався міцним, впевненим, а вночі — чужим, ніби він належав лише вітру, дощу й тим, хто не має куди йти.
Дівчина сиділа на ньому, просунувши ноги через перила. Вітер грався її волоссям, час від часу приносячи вологий запах ріки. Внизу розкинулися широкі води, які спокійно несли своє німуще, незмінне існування.
Навколо — старий асфальт, подекуди потрісканий, у швах пробивалася жорстка трава. Розмітка давно стерлася, як і відчуття часу в цьому місці. Декілька ліхтарів усе ще працювали, але їхнє світло було тьмяним, ніби втомленим.
Кроки. Неспішні, м'які, упевнені. Хтось ішов через міст, не лякаючись ночі, не озираючись. Не зупинився, поки не опинився поруч.
Вона почула, як людина сіла біля неї. Нічого не сказала.
Минуло кілька хвилин, перш ніж голос порушив тишу:
— Хлопець кинув?
Дівчина не здивувалася. Повільно повернула голову, її погляд був таким же порожнім, як простір між нічним небом і річкою.
— Щось по типу.
Старша жінка, не поспішаючи, витягла з кишені цигарку, покрутила її в пальцях.
— Поганий час для такого.
— Для чого?
— Для того, щоб застрягати в собі.
— А коли хороший?
— Коли боляче лише тобі.
Вона ледь помітно зітхнула.
— Виходить, зараз я не одна така?
— Виходить, що зараз ніхто не врятує тебе, окрім тебе самої.
Дівчина ледь помітно сіпнулася в кутках губ — це було навіть не усмішкою, а слабким відлунням колишньої звички реагувати на іронію. Вона сиділа, слухаючи, як у далині шумить місто, як під нею, у своїх глибинах, ворушиться ріка.
Так вони просиділи ще трохи. Старша жінка піднялася та мовчки пішла, залишивши дівчину саму, а та просиділа так до самого ранку.
***
Світло повільно почало підніматися над горизонтом, висвітлюючи обриси мосту, відкидаючи розмиті тіні на воду.
І тоді вона його побачила. Чорного кота. Худющого, з розпатланою шерстю, із вухом, порізаним, ніби не один раз його спіткало гостре лезо. Одне око тьмяне та майже непомітне, друге — насторожене й уважне. Він стояв осторонь і мовчки дивився на неї.
Вона дивилася у відповідь і не відчувала нічого. Вона навіть не здивувалася.
Кіт стояв нерухомо, ніби перевіряв її на щось. Не наближався, не тікав, а просто чекав.
Дівчина відвела погляд, бо їй було все одно. Світ здавався далеким, ніби вона дивилася на нього крізь мутне скло.
Річка під мостом шуміла, не поспішаючи, та її звук здавався майже заспокійливим. У місті вже починався ранок: десь глухо стукали двері, далеко прокричав перший трамвай, але міст залишався таким же безлюдним, як і вночі.
Коли вона знову подивилася в сторону, кота вже не було.
Дівчина повільно зітхнула й підвелася. Ноги затекли від довгого сидіння, тому їй довелося трохи постояти, перш ніж вона зробила перший крок.
Бажання йти у неї не було взагалі, але вона пішла.
***
Все важко прокидалося. Вітрини магазинів, більшість порожніх, сяяли холодним світлом ламп, немов з останніх сил намагаючись імітувати нормальність. Люди, не поспішаючи, без зайвих слів, із поглядами, спрямованими не один на одного, а просто вперед, виходили на вулиці.
Вулиці виглядали звично: похмурі будівлі, запах пекарні, який більше не викликав голоду — тільки слабкий спогад про колишнє життя. Магазини стояли напівпорожні, у вікнах висіли однакові оголошення, що постачання затримується.
Вона пройшла повз і не зупинилася.
На розі будинку, де ще вчора хтось продавав мізерні яблука, тепер стояло тільки сміття.
Кіт з’явився знову. Сидів під лавкою, так само чорний, худий, з тим же поглядом в саму душу. Вона зупинилася.
— Чого ти дивишся? — сказала вона вголос, більше для себе, ніж для нього.
Кіт не відповів.
Дівчина ще трохи постояла, потім розвернулася й пішла далі. Він пішов за нею. Вона не помітила, що він не полишив її, але було відчуття — слабке, майже непомітне, як вітер, що ковзає по спині. Потім — м’які кроки, майже беззвучні, але якщо дослухатися, можна було почути, як дрібні кігті постукують по потрісканому асфальту.
Коли вона все ж озирнулася, кіт зупинився на краю тротуару, насторожено виставивши голову вперед. Око, яке в нього залишилося, виблискувало жовтим відблиском на тлі сірого ранку.
— Ти йдеш за мною?
Голос звучав хрипло, ніби вона давно не розмовляла.
Кіт не поворухнувся.
Вона зітхнула й рушила далі. Коли знову озирнулася, він усе ще був там. Трохи віддалік, завжди на безпечній відстані, але не зникав.
***
Місто зустріло її ранковою сірістю, що лягла на вузькі вулички, вимощені старою бруківкою. Фасади будинків були вкриті плямами часу, де-не-де штукатурка обсипалася, відкриваючи темні сліди вологи. Важкі дерев’яні двері під’їздів з металевими ручками скрипіли від вітру, а афіші на стінах — про якісь вистави, які, можливо, ніколи не відбудуться — рвалися, залишаючи за собою тільки клапті паперу.
Вона перетнула перехрестя й зупинилася біля маленької крамниці. Всередині світло ще не вмикали, але двері були відчинені.
Вона зайшла.
Продавчиня, жінка середніх років із втомленими очима, навіть не підняла голову.
На полицях залишилося небагато: кілька пачок сухарів, баночки з консервами, рядочок запилених пляшок з олією.
Вона взяла найдешевший хліб і жестом показала, що платитиме дрібними грошима. Це займало час. Та продавчиня спокійно чекала — це було звичною справою.
Знадвору долинуло коротке нявкання.
Вона різко обернулася.
Кіт стояв прямо перед дверима, ледь присівши, ніби готовий втекти.
Продавчиня подивилася на нього, потім на неї.
— Твій?
— Ні.
Жінка кивнула, не наполягаючи.
Коли вона вийшла, кіт відступив на кілька кроків, але не зник.
— Чого ти від мене хочеш?
Кіт не відповів.
Вона відкрила пакунок, відламала маленький шматочок хліба й кинула перед ним.
Він понюхав — ігнорував.
— Ну, правильно, — пробурмотіла вона. — Теж не хочеш цього їсти.
Вона рушила далі. Йшла повільно, майже не дивлячись під ноги. Поруч, обережно, але вперто, рухався кіт.
