Спочатку:
На сторінку книги
– Є трохи, – погодився Дайран.
– Отже, будеш мене вчити! – і чому мені така очевидна думка одразу не спала? Утім, він же не показував, що маг.
– Як я зможу тебе навчити, якщо в тебе немає жодних проявів магії? – резонно заперечив він.
– Не знаю. Придумай! Ти ж маг!
Він підняв брову, але сперечатися не став:
– Гаразд. Подумаю.
Щось у його погляді здалося мені трохи... дивним. Але питати я не наважилася: раптом теж не вірить у мої здібності розвинути хоч щось? А я цього чути не хочу.
Озеро знаходиться далеко від палацу, в іншому боці Еїтану, в низині, куди стікає наша річечка. За добру годину ми знайшли усамітнений піщаний пляжик, зарослий чагарником.
Вечоріло, сонячні промені золотили гладь, у далині виднілося кілька рибальських човнів, але до нас вони не підпливали.
– Покажи, – промовив Дайран, розвертаючи мене до себе.
І почав оглядати моє обличчя, обережно мацаючи то щоку, то скроню.
Мабуть, його дотики могли б мене збентежити... але зараз мене бентежило зовсім інше.
– Я все ще зелена? – пробурмотіла.
– Личина пошкоджена, – кивнув він. – Не хвилюйся, зараз я її приберу. Скупаєшся, і все мине.
– Але чому зелена, ніби кикимора якась? – зітхнула. – Вони казали про Заболоть. Ти ходив на Заболоть?
– Що таке Заболоть?
– Місце гибле.
– Гадки не маю. Не відволікай.
Прикусивши язика, я замовкла. Не хотілося залишитися напівзеленою з різнокольоровими очима.
Якийсь час він обережно, допомагаючи собі теплим магічним світлом, відділяв личину від мого обличчя. Я стояла, боячись поворухнутися і щось зіпсувати. І водночас вдихаючи його запах, у якому вже не чулося ноток в’яленого м’яса.
Навіть мухи, здається, відчепилися. Я й не помітила, коли.
Зате чулося дещо інше, що викликало в мене дедалі більше шалених думок.
Ці м’які дотики, цей уважний, серйозний погляд. Цей чортів торс, усе ще безсоромно оголений...
– Ну ось, готово, – вимовив Дайран, скидаючи щось невидиме з пальців у траву.
Я прямо відчула, як потроху здувається тіло, перестає свербіти щока.
– Боюся тільки, личина відновленню не підлягає, – додав.
– І де ж я нову візьму? – засмутилася я. – Цю мені радник Брінкод подарував.
Звертатися до радника по нову зовсім не хотілося. Утім, якщо я з’явлюся в порваній сукні й пропахла в’яленим м’ясом, та ще й з розчесаною щокою, мені не те що нову личину не знайти – боюся, мене вдома замкнуть, включаючи вікна.
– Я відвернуся, – промовив Дайран, оглядаючи околиці, чи не забрів хтось випадково. – Покупайтеся.
Переконавшись, що поруч нікого, він дійсно відвернувся. Мені довелося скинути не лише сукню, але й білизну – в мокрому далеко не дійду, надвечір стає прохолодно.
Поспіхом пірнувши у воду, я якийсь час відмивалася, розглядаючи пальці на руках. Здається, зелень сходила, як і червоність, і самі вони ставали звичайного розміру.
Волосся я не мочила, закріпила як змогла на маківці. Усе намагалася роздивитися своє відображення в озері, але вода була зеленкуватою. Напевно, через це мені постійно здавалося, що замість мене там відбивається та сама кикимора! Зелена й страшна.
Зрештою, усвідомивши, що починаю мерзнути, я вибралася на берег. Дайран так і сидів до мене спиною, але зверху на моїй сукні лежала його сорочка.
Зрозумівши натяк, я усміхнулася і загорнулася в неї, промокаючи вологі краплі.
Ох, ну до чого ж у нього все-таки класний запах! Так і манить.
– Усе гаразд? – почувши мої рухи, обернувся Дайран.
– Ох! – я швидше стягнула поли. – Це ти мені скажи.
Він на мить завмер, ковзнувши по мені поглядом. Трохи затримав його на ногах, але майже одразу повернув до обличчя. Наблизився, вдивляючись.
Волосся давно вже розсипалося по плечах, Дайран підняв руку, прибравши одне особливо неслухняне пасмо. Усміхнувся:
– Ви вродливі, як і раніше, ваша високосте.
Сонце вже майже закотилося за горизонт, розфарбовуючи небо й воду в багряне. З’явилися перші зірки, визирав допитливий місяць, додаючи срібла.
Я завмерла, дивлячись у темні очі, такі бездонні, що буквально затягували, магнітили.
Тому не одразу зрозуміла, що він ледь відчутно, дуже повільно нахиляється.
Порив вітерцю ковзнув під сорочку, викликаючи легке тремтіння. Або його викликав дотик чоловіка до мого плеча.
Доторкнувшись до моєї щоки, він м’яко притягнув до себе мою голову. І накрив губи губами.
На кілька митей мене кудись понесло, такий ураган пройшовся по тілу! Я зовсім не майстерна в поцілунках, але мені так сподобалося, так хотілося продовжити задоволення – я навіть забулася, що цілуюся з власним охоронцем!
Поки він раптом не відсторонився.
– Одягайтеся, ваша високосте, – промовив хрипко.
Ой. Що ж це я витворяю!
– Відвернися, – буркнула я, заливаючись рум’янцем.
Дайран дійсно відвернувся, мовчки. Тільки груди все ще важко здіймалися.
Поспіхом одягнувшись, я повернула йому сорочку.
– Треба поспішати, – промовила тихо. – Мене можуть шукати.
Дайран кивнув, справді прискорюючись. Усе ж виходили ми офіційно, а не через вікно.
Його рука намацала мою, і ми майже побігли. А на найближчій площі навіть вдалося взяти візника. І хоч я тепер була без личини, принцесу в зім’ятій і трохи тріснутій сукні, з розкуйовдженим волоссям, ніхто не впізнав.
На одній із вулиць дорогу двоколці перегородив натовп дівиць у шкіряних штанях, що мчав кудись із обуреними криками.
Ми з Дайраном припали далі в тінь, поки вони перебігали на інший бік і зникали за поворотом під невдоволене бурмотіння візника.
– Цікаво, як довго вони нас шукатимуть? – хмикнув мій супутник. Я знизала плечима, у цей момент значно більше хвилюючись, що чекає нас удома.
І недарма! Палац гудів, охорона зустрічала на під’їзді. Служниці заходилися квоктати навколо мене, мовляв, де ж це я так затрималася, та що з моїм волоссям, та чи все гаразд.
А Дайрана, щойно ми переступили поріг палацу, одразу повели до татечка. І скільки я не намагалася наполягти на власній там же присутності, батько виявився непохитним і впускати мене до себе в кабінет не велів.
Поки я відмивалася у ванні, чого тільки не передумала! Одне знала твердо: звільнити мого охоронця не дам. Тут уже точно покажу свій характер. Між іншим, увесь у татка. Він коли мною пишається, завжди так каже. А якщо йому щось не подобається – так це в мене від мами, звісно.
Вибравшись, зрозуміла, що мене просто нестерпно хилить у сон. Біганина таємними ходами, позеленіння, купання в озері та інші пригоди явно забрали надто багато сил.
Але я все ж вибралася назовні. Заглянути в кімнату до Дайрана.
І лише побачивши, що він там, якраз теж збирається у ванну, з полегшенням видихнула. Головне, його не вигнали, решту завтра розпитаю.
З цими думками я безтурботно заснула. Але завтра для мене почалося зовсім не так, як я очікувала.
Спочатку розбудила Поллі, моя служниця, у якої я, власне, й позичила ім’я для своїх вилазок. Щоб не забути й не переплутати.
– Ваша високосте, пробачте, – трусила вона мене за плече. – Його величність вимагає вас до себе. Будь ласка, вставайте!
– Що сталося? – сонно пробурмотіла я.
– Н-не знаю, – від мене не сховалася затримка.
Напевно, щось важливе. І те, що татусь збирається сказати мені особисто.
І якщо він усе ж вирішив позбутися Дайрана...
– Встаю, – озвалася я. – Охоронця до мене!
– Але...
– Без нього не піду! – я пильно глянула на Поллі, і та поспішила зробити кніксен:
– Добре, зараз передам.
Уже легше. Поки вона побігла передавати моє розпорядження, я швидше вмилася. Поллі, повернувшись, допомогла мені надіти блакитну сукню під колір очей і вкласти волосся пристойніше.
І все одно Дайран устиг раніше: коли я виходила, вже чекав під дверима.
– Щось сталося? – спитав, побачивши моє стривожене обличчя.
– Зараз дізнаємося, що там татусь надумав, – буркнула я. – Сподіваюся, не звільнити тебе?
Дайран знизав плечима, розпитувати було ніколи, тож я поспішила до батька на поверх.
– Що ти вже втнула, сестричко? – до нашої процесії приєднався Рель, вирулюючи зі свого крила.
– Хотілося б знати, – особисто я була зовсім не в гуморі вислуховувати підколки. Навіть дружні.
Рель на диво замовк, але не відстав. Явився до батька слідом за мною і Дайраном.
– І ти тут, – окинув його поглядом татусь, підводячись з-за столу.
– Кликали, ваша величносте? – звернула я на себе увагу.
– Сідай, доню, – він спробував показати на витончений диванчик для відвідувачів, оббитий блакитним атласом.
– Усе добре, не хвилюйся так! – виявляється, мама теж була в кабінеті, просто стояла біля вікна. Усміхнулася мені.
– Кажіть уже! – не витримала я.
Батько зітхнув.
– Ти виходиш заміж, – приголомшив.
– Чого? – отетеріла я.
– Твоєї руки просить його високість принц Маелран.
