Раді Вас бачити!

– Принца? – здивувалася Лессі.

– До чого тут принц? – фиркнула Мійрі, що підійшла з підносом. – Так, дрібний служивий. Як водиться, гори пообіцяв та кинув. Багато хто з нас сюди потрапив саме через таких!

Судячи з фізіономій, деякі з них сюди потрапили виключно тому, що жоден чоловік не зазіхне! Втім, були й цілком симпатичні дівчатка з розумними, проникливими очима.

Особисто мені теж ніколи не подобалася ідея розчинитись у чоловікові і жити виключно заради його задоволення. Тож у чомусь я їх навіть можу зрозуміти. Якщо без перегинів.

– А дітей і без того повно покинутих, – в очах товстухи проявилася несподівана ніжність. – Є кого виховувати.

– Тобі час уже до старих, Орулі, – хмикнула Мійрі, інші теж потихеньку до нас підсідали.

Звідкись і чашки з'явилися, і печиво – дівчатка завжди дівчатка, що б там із чоловіками не відбувалося, а від солодкого не відмовляються.

– Сама ти стара, – пирхнула товстуха Орулі, і поспішила мені пояснити: – Ті, кому вже складно боротися, переходять до інших обов'язків. Готують, пруть, дітей виховують.

Та в них тут цілий... мгм, монастир!

– А з ким боротися? – поцікавилася я.

– З чоловіками, звісно, – знизала плечима Орулі.

Я оцінювально ковзнула по ній поглядом. Незважаючи на комплекцію, під шкірою бугрилися цілком виразні м'язи.

– А навіщо?

– По-перше, деякі самці просто напрошуються, щоб їх поставили на місце, – додала ще одна довговолоса брюнетка в обтягуючих штанцях до колін.

Ну, з цим не посперечаєшся. Я таких баронів із маркізами теж знаю.

– А по-друге, вони хороші в ритуалах, – пролунав ще один гучний голос, і всі затихнули.

Обернулися до жінки, що з'явилася у дверях. Вже немолодій, добре за тридцять. Втім, ладній фігурі та формам могли б позаздрити й деякі молоді.

Волосся рудого, не надто натурального відтінку. Теж у темних штанах, червоному шкіряному корсеті, на поясі вигнутий кинджал з піхвами, прикрашеними дорогоцінним камінням.

Навколо неї просто відчувалася аура сили та лідерства. Однією своєю появою наповнила кімнату, змусила всіх замовкнути, ще й прикувала увагу абсолютно.

– А по-третє, – суворо глянула на Мійрі, яка вмить зробилася ще меншою, – ще раз почую слово «старі» – розжалую.

Судячи з усього, вона теж могла б відноситися до тих самих «старих» за місцевими мірками. І їй це явно не дуже подобалося.

– Фіроло! – Дівчата почали підніматися, вітаючи свою... наставницю? Проводирку?

Я ж вставати не поспішала, з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається.

– Глава ордена «Фенікс», – представилася вона, не зводячи з мене погляду.

Цікаво, чи вона бачить під личиною? Чи ні?

– Дуже приємно, – посміхнулася я. – Може, хоч ви поясните, навіщо мене сюди привели?

– Одразу ясно, наша дівчинка, – з дещицею схвалення промовила глава, граційно крокуючи до столу.

Боюся, татко з нею посперечався б. Але я не татко, сперечатися не стала.

– Алесія хіба ще не розповіла? – підняла брів Фірола, глянувши на мою зеленооку супутницю.

– Не встигла, – озвалася та. – Бачиш, ммм... як тебе звуть?

Кхм, це вони справді не знали, кого кинулися «рятувати від маніяка»?

– Поллі, – представилася я про всяк випадок ім'ям, яким називалася Доррі.

Лессі кивнула, причому з таким виглядом, ніби перевіряла мене. Певно у відьми підслухувала! Чи мало хто там під відкритими вікнами крутився?

Ну, хоч принцесу в мені, схоже, не визнала. І те тішить.

– Так от, Поллі, як я вже казала, тебе переслідує маніяк.

– Дуже цікаво! А ви знаєте, де його можна знайти?

Панночки переглянулися.

– Ти не зрозуміла, – промовила головна. – Він справді маніяк. Навіть якщо встиг зачарувати тебе.

– Зачарувати? – так, я дійсно нічого не зрозуміла.

– Ви кілька разів мило балакали. А решту часу він за тобою стежив!

– Стривайте-но... – здогад осяяв мене, і я мало не залилася істеричним сміхом. – Він не блондин, бува?

– Він самий.

– І чому ж ви вирішили, що він – маніяк?

– Нормальні чоловіки за дівчатами не підглядають.

– І як ми його ловитимемо? – зацікавилася я. Здається, назрівала розвага!

Втім, у здібностях Дайрана здолати хоч усіх феміністок Аліерани я не сумнівалася ні на мить. Але подивитися на це було б дуже цікаво.

– А ми його вже зловили, – громом серед ясного неба пролунали слова головної.

Що? Не може бути!

Невже я недооцінила орден «Фенікс»?

– Розкажіть, чим же ви його взяли? – не втрималася.

– Дещо вміємо, – хмикнула Фірола.

– Гаразд, – зітхнула я. – Він – мій охоронець, йому належить за мною стежити. Тож можете сміливо відпускати. А от я із задоволенням візьму у вас кілька уроків. Магії, – подумавши, додала. А то ще вирішать навчати мене захисту від маніяків. А це я і без них умію.

– А чому тоді він шастав у лісі, ніби щось винюхував або намагався припрятати? – підозріло уточнила Лессі.

Хто? Дайран? Коли це, цікаво? Невже коли я нудними принцесиними обов’язками займалася, змушена стирчати у палаці?

– Біля печерного храму? – уточнила я про всяк випадок. Мало що, раптом перевірити ходив.

– Це було б хоч якось пояснювано, – мило усміхнулася Фірола. – Але ні. У Заболоті.

Ого. Заболоть – гибле місце, далеко від Еїтана. Туди нормальні люди справді не суються.

– Там навіть кикимору не зустрінеш, – хмикнула Орулі.

Сумніваюся, що він зустрічається з кикиморами. Не надто схожий.

– Запитаю в нього, – знизала я плечима. – То як щодо уроків магії?

– Усі уроки тільки після посвяти, – непохитно відгукнулася головна.

– А в чому полягає посвята? – поцікавилася я. Щось підозрюю, мені це не сподобається.

– Все просто: для початку знайти дівчину, якій потрібна допомога.

Угу. Це Алесія мене знайшла, чи що?

– Далі – ритуал з чоловіком.

– Який ритуал?

– Усі подробиці тільки після клятви про нерозголошення, – промовила Фірола.

Щось не впевнена я, що готова зв’язуватися з сумнівними орденами. Навіть заради магії. Знову ж таки, занадто велика небезпека, що мою особистість розкриють.

– Що ж, гадаю, мені час. Дякую за чай.

Відставивши чашку, з якої так і не ковтнула – принцесині звички в незнайомих місцях не їсти й не пити спрацювали, – я підвелася.

– Сумніваюся, – усміхнулася Фірола.

– Перепрошую? – уточнила я, намагаючись зрозуміти, про що це вона.

– Коли вже чоловік потрапив у наші сіті, ми його не відпустимо. Ритуал сам себе не проведе, Алесію потрібно посвятити, знову ж таки. А ти... щоб не зірвала нам його, поспи поки.

З цими словами вона змахнула рукою, і я відчула розряд магії в груди.

Хоч би справжня зовнішність не повернулася! Останнє, що встигла подумати.

Повіки заплющилися, і я гепнулася на підлогу. Цього разу нічиї надійні руки не встигли мене підхопити.

А потім почалося щось неймовірне. Мабуть, за задумом головної амазонки я мала чи то заснути, чи то відключитися. Але я все чула, тільки рухатися спочатку не могла. А потім вирішила про всяк випадок не виявляти ознак життя.

Відсутність ознак життя їх не насторожила, зате насторожило дещо інше.

– Личина! – прошипіла Фірола. – Кого ти нам притягла?

Вочевидь, це було до Лессі. Я просто відчула, як наді мною схилилися всі наявні дівиці, вдивляючись.

Невже принцесу впізнають?!

– Гаразд, віднесіть її кудись, хай відсипається. Потім розберемося. А я пішла займуся чоловіком.

Е! Не зрозуміла! Куди це вона зібралася? Ким це займатися?!

– Сподіваюся, вона не заразна, – пробурмотів хтось, наче Мійрі.

Про кого, цікаво? Про свою главу? Щось мене все більше сумнівів терзають щодо того, чим це вона зібралася займатися з чоловіком.

Ні вже, заражати свого охоронця нічим не дозволю!

Дівиці взяли мене за руки-ноги і, не виявляючи належної поваги до моєї монаршої персони, потягли з кімнати.

Висіти-бовтатися було незручно, але я чесно зображала труп. Цілком безпечний. Бо вже абсолютно точно зібралася звідсіля тікати. Ну нафіг таких учителів! Куляються незвісно якими магічними закляттями в потенційних учениць.

Мене протягли коридором в одну з кімнат і скинули на цілком м’який диван. І якось надто вже поспіхом утекли. Ще й двері зачинили – я чітко чула поворот ключа в замку.

Поганки!

Перечекавши трохи, я розплющила одне око. Наче нікого.

Розплющила друге. Підняла голову, озираючись. Сіла.

Мене якось підозріло повело вбік, але я доволі швидко вирівнялася, кілька разів вдихнула-видихнула, повертаючи голові ясність.

Не знаю, чому заклинання не подіяло, або подіяло якось не так. Але треба користуватися. Для початку з’ясувати, де Дайран, та й узагалі чи Дайран. А то раптом вони когось іншого впіймали.

От дарма я до Доррі в сукнях ходила, бігти в ній незручно. Та й узагалі, коли вона встигла на грудях тріснути? Начебто ні за що не чіплялася.

Так-сяк стягнувши проріху, я обережно наблизилася до дверей. Заглянула в замкову шпарину.

Коридором походжала якась із дівиць – я не настільки близько з ними познайомилася, щоб упізнати за нижньою половиною, котра.

Озирнулася, почухавши щоку – схоже, заклинання викликало в мене подразнення. Дзеркала тут не було, ну та не до нього зараз.

У кімнаті взагалі, окрім дивана й шафи, нічого не було. Хоча... вікно ж!

Наблизившись, я обережно спробувала його відчинити. Високо, ніхто, вочевидь, не подумав, що воно може стати проблемою. Стулка розчинилася легко.

Внизу виднівся сад, марево за ним явно магічної властивості – схоже, щось на кшталт огорожі, щоб ззовні неможна було зазирнути.

Гаразд, із цим потім розберемося. Зараз би зметикувати, як вибратися.

Шафа, на жаль, виявилася порожньою – а я не відмовилася б від якоїсь мотузки. Місцевий фасад був значно більш гладкий і менш узорчастий, ніж наш. Тут спробуй знайди, за що вчепитися.

Що ж, робити нічого. Видихнувши, я зняла туфельки на підборах і засунула за пояс. Видерлася на підвіконня, підв’язала поділ сукні, щоб не заважав, і спробувала дотягнутися до сусіднього вікна.