Спочатку:
На сторінку книги
До речі, карусельку сьогодні вирішив обійти по дузі.
– Нудні вони, – знизала я плечима. – Який принц дозволить мені магією займатися? «Не жіноча це справа», – перекривляла настанови татуся. І братця заразом, коли він бував не в дусі.
– Отже, змов не боїтеся? – здійняв брову охоронець, але в погляді промайнуло щось дивне, в чому мені не вдалося розібратися.
– У мене є ти! – оскалилася я, відкидаючи дурниці, які намагалася впхнути в мій мозок ворожка. – Ти ж мене врятуєш, правда?
– І куди тепер лежить ваш шлях у пошуках магії? – губи Дайрана сіпнулися в усмішці. Гарні, між іншим, губи. Куди там принцам!
Не те щоб я бачила багато принців, по суті тільки брата. В одному з сусідніх королівств, може, якийсь піжон і завалявся, та якось перетинатися з ними не доводилося. А тому псевдо-пророцтва ворожки звучали ще смішніше.
– Вочевидь, знову до Доррі, – усміхнулася я. – У неї хоч і дурні завдання, та зазвичай не повторюються. Тож жбурляти в перехожих солоними огірками з кочерги, сподіваюся, більше не доведеться.
Дайран теж усміхнувся, певно згадуючи наше знайомство.
– А розкажи про себе, – попросила я. – Звідки йдеш, чим у житті займався? Військовим мистецтвом?
Як не крути, стрибок його був неймовірним! І під час першої зустрічі, і з карусельки.
– Нічого особливого в моєму житті немає, – відгукнувся він дивним тоном. – Не думаю, що вам буде цікаво. А от зі спостережливістю у вас чудово. Про військову справу вгадали.
Скритний який. Ну й не дуже-то й хотілося.
– З Доррі в мене урок завтра, – повернулася я до нагального. – Тільки... не впевнена, що тобі потрібно проводжати мене туди.
Дайран підвів брову.
– Ну... я завжди до неї одна ходила, – відповіла на мовчазне питання. – Що тобі там сидіти?
Насправді, не дуже хотілося, щоб він спостерігав, як від мене розбігаються солоні огірки. Ну і всілякі мудрування Доррі щодо видобутку мого магічного дару з надр мого ж організму.
Тим часом ми несподівано вивернули до річечки й усілися на гребні того самого ажурного крутого містка, звісивши ноги.
Навколо було напрочуд мило, тепло, ще й пахло чимось квітучим. Черемха, чи що? Наче пізно для неї вже.
– Соромитеся? – шепнув охоронець мені на вушко, від чого я ледь не підскочила над містком. Прямо блискавка прошибила від такого оксамитового, майже інтимного шепоту.
– Тебе бережу! – фиркнула. – Знав би ти, які тортури вона вигадує!
– Розкажеш? – тихе, несподівано м’яке.
Знизавши плечима, я взялася переказувати всі виверти збоченого магічного вчення мадам Доррі.
Дайран спершу посміювався, а потім уже й зовсім непристойно реготав. Та й у мене самої сльози на очах виступили. Звучало все ще безглуздіше, ніж проживалося!
– І навіщо ви ходите до цієї шарлатанки? – усміхнувся Дайран, подаючи мені руку.
Вже було далеко за північ, похолоднішало, і справді настав час повертатися.
– Вона єдина, хто взявся мене вчити, – зітхнула я. – І її порекомендував татусів радник Брінкод, а він – сильний маг. З дитинства мене знає, бачив, як я хочу опанувати магію. От і допоміг. Йому-то татусь учити мене не дозволив. Тож це секрет!
– Скільки у вас секретів, – хмикнув Дайран.
Так, пересміюючись, ми наблизилися до стіни мого палацу.
Отут-то я й виявила, що поле більше не зіштовхує його на землю. Примудрився знайти спосіб або здобути дозвіл.
Цікаво, а татусь не боїться, що він вирішить залізти до мене у вікно таким самим шляхом?
Виявляється, в роздумах я трохи відстала. Глянула вгору, на пружні сідниці під щільними штанами трохи в стороні, і ледь не звалилися. Серце зрадницьки стукнуло – здається, я зовсім і не проти, щоб він заліз до мене...
Ні, я дівчина пристойна, звісно, мене принцесою виховували! Але хіба пристойній дівчині не може захотітися... ну бодай поцілувати вродливого чоловіка?
Немов відчувши щось, Дайран обернувся. Волосся впало на обличчя, погляд став пильним, запитальним – мовляв, чи все гаразд, моя підопічна?
Усміхнувшись, я квапливо полізла вище, зайняти почесну першість у нашому сходженні. Хай краще він милується на мої... кхм. Виконує обов’язки, тобто. Ловить мене, якщо раптом вирішу звалитися. У нього це добре виходить!
Спогади про дотики – там, у Доррі, і потім, під час падіння з каруселі, – знову пробігли по тілу незвичними голочками, які розганяли приємне тепло. Втім, падати я не збиралася, навіть заради того, щоб він знову впіймав.
Дайран провів мене до самого вікна, переконався, що я благополучно залізла, й вирушив до себе, чемно побажавши спокійної ночі.
Буде вона спокійною, коли по сусідству простоює такий ммм... охоронець!
Чи не простоює? Може, не тільки Рель до фрейлін заглядає?
Насилу переконавши себе, що немає мені жодного діла до походеньок охоронця, я майже заснула. Усього з п’яток разів кидалася до вікна, визирнути, чи не пробирається Дайран дахами до крила мамулиних фрейлін.
Ну і моїх теж, звісно, тільки якось ні з ким із них у мене не склалося. Не розуміли вони моєї любові до авантюр, пригод і магії. Якось у дитинстві я довірила одній з них таємницю, так вона тут же злила її гувернантці. Відтоді я воліла з ними не вдаватися до відвертості.
На п’ятій спробі я все ж вибралася з віконця і, як була в довгому пеньюарі, рушила по стіні. Вітер, здійнявшись, тільки дивом не зніс мене з неї, мов вітрило!
Дайран преспокійно спав, закинувши руку під голову. Подолавши несподіване бажання влягтися поруч – оце він отетеріє, коли прокинеться! – я повернулася до себе. І нарешті заснула, передсмакуючи наші завтрашні пригоди.
Втім, до Доррі я виходила через звичайний вихід. А з охоронцем це й узагалі виявилося легко: ніхто нас не затримував, не довелося вдаватися ні до яких хитрощів.
Личину начепила вже в місті, знайшовши непомітний куточок.
Домовилися, що заважати Дайран не буде, але покидати мене він навідріз відмовився, то й діло маячив поблизу, втім не мельтешачи й уваги Доррі не привертаючи.
Підходячи до дверей, я несподівано спіткнулася об кинутий упоперек дороги ціпок. І дивовижним чином впізнала в ньому той, який залишила в кущах поблизу біглого мага! Ну, тоді ще не біглого, відповідно.
Я підняла його, приглядаючись: він, не він? Навіщось затягла до Доррі й поставила в кутку сіней. Тут і без того скупчилося ціле збіговисько всілякого мотлоху, який тільки може знадобитися чесній відьмі.
Так промайнули кілька днів. Удень я ходила до Доррі або займалася вдома, вночі ми влаштовували вилазки з Дайраном. Щоправда, маг так більше й не з’явився, нічого нового теж не дізналися – навіть ще раз до того самого печерного храму навідалися, ту саму записку з тією самою датою знайшли.
Молодий місяць потихеньку наближався, але жодних приготувань до ритуалів помітно не було. Узагалі не було схоже, щоб крім нас туди хтось зазирав.
Тож здебільшого ми ходили, балакали. Охоронець, щоправда, так само потайливим залишався і про себе майже не розповідав. Хіба що кілька пригод із військово-магічної академії, в якій він, виявляється, устиг трохи повчитися.
І, судячи з усього, був ще тим шилом у дупі, примудрився добряче відзначитися всілякими витівками.
– Магістри з полегшенням зітхнули, випускаючи тебе? – хмикнула я, посміюючись.
– О, вони мене ще й запрошували, на інший факультет, – відгукнувся Дайран. – Казали, давно їм не було так весело.
– Уявляю, – хихикнула я. – Ех, ми з братом теж колись мріяли вчитися. Але таточко нас не відпустив.
– Чому?
– Не царська це справа, каже, – я-то сміялася, але в душі було трохи прикро. Наче цілий пласт юності пройшов десь там, далеко. Поза королівським палацом, поза мною. – Вирішив навчати нас удома. Та так усіх королівських дітей у всіх королівствах навчають, напевно.
– Мабуть, – погодився Дайран.
Час від часу мені починало здаватися, що за нами хтось стежить. Іноді й охоронець ледь відчутно напружувався, погляд ставав уважним, гострим. Але нам так нікого й не вдавалося помітити.
Наступного дня, на черговому уроці у Доррі, я пихтіла над пончиком.
Так-так, Доррі вигадала чергове збочення. І знову без їжі не обійшлося!
Поставила на стіл дзеркало, підперла спеціальною дерев’яшкою ззаду. Трохи збоку поклала пончик. І повідомила:
– Ти маєш його взяти.
– М? – не зрозуміла я.
– Пончик. У свого відображення. Взяти той, який знаходиться в дзеркалі. Зможеш – і перша сходинка магії у тебе в кишені!
З цими словами вона велично пішла до іншої кімнати, надаючи мені свободу дій.
Ніколи про таке не чула!
– Підозрюю, якщо мені вдасться зжерти відображення мого пончика, я отримаю не першу, а найвищу сходинку магії, – пробубоніла я їй услід.
Доррі відповіддю не вшанувала, я ж узялася пихтіти.
І так намагалася вплинути, і сяк. Відображення безсоромно – точніше, звісно, старанно, – повторювало всі мої рухи. Навіть відкусило пончик.
Ну так, і я теж. Просто не знала, з якого ще боку до нього підступитися!
Дзеркало залишалося банальним посрібленим склом і проявляти магічні властивості категорично не бажало.
Ні розмахування руками, ні медитації результатів не давали, пончик спокусливо пах, нашіптуючи: «Та зжери ти мене і скажи, що все вийшло!»
Може, я так і зробила б, якби не хотіла справді навчитися чаклувати. А тому наполегливо продовжувала спроби, переконуючи себе, що це просто методи у Доррі нестандартні. І в глибині душі прагнучи знайти їй адекватну заміну.
В якийсь момент я настільки заглибилася в спроби увімкнути внутрішню силу, що перестала сприймати довколишнє. Саме в той момент над вухом продзвенів її скрипуче:
– Ну що?
Здригнувшись, я змахнула рукою, збивши пончик з місця. Спробувала впіймати, але лише надала йому прискорення. Відрикошетивши від дзеркала, він наче надувний шкіряний м’ячик стрибнув у бік Доррі, що так необережно підкралася.
Мазнув кремом її волосся, яке вона якраз розчісувала, і міцно нанизався на зубці гребінця.
Відьма подивилася на пончик з таким виглядом, що не втримавшись, я розреготалася. Навіть кинула погляд у вікно, чи не майне там світла маківка Дайрана. Шкода, пончик цього разу до вулиці не долетів.
А що? Запропонувала б після огірочка закусити ще й пончиком, хай із різницею в кілька днів.
– Погано стараєшся, Поллі! – невдоволено скривилася Доррі.
Ніби вторячи їй, на столі звалилося дзеркало. Мало того, ціпок-підставка з-під нього покотився далі, змахнувши ще й стакан, що стояв на краю.
Той щедро посипав підлогу битим склом.
– Прибереш усе! – заявила Доррі.
– От іще! – обурилася я. Вона, звісно, не знає, хто я. Але це вже якось занадто! – Я плачу вам виключно за уроки. І достатньо, щоб ви найняли служницю!
– А не хочеш – двері відчинені! – припечатала вона, вказуючи на ті самі двері з кімнати.
Пересмикнувши плечима, я гордо продефілювала в сіни. Де й досі в кутку стояв непоміченим мій ціпок. Здалося, на ньому з’явився якийсь дивний наріст, і я призупинилася глянути.
– Що це? – пробурмотіла Доррі, простеживши за моїм поглядом. – Ефсимар?
– Що? – не зрозуміла я.
– Іди, іди! – вона вихопила ціпок у мене з-під носа і навіть замахнулася ним.
– Не буде в тебе учнів із такими замашками! – з серця кинула я, виходячи.
– Таких бездарів учити собі дорожче! Заміж тобі треба, а не магію силувати!
І двері за мною грюкнули.
Знову пересмикнувши плечима, я озирнулася в пошуках Дайрана. Ну, так, трохи раніше звичайного закінчила, але це ж не привід відволікатися від обов’язків?
