Спочатку:
На сторінку книги
– Нумо, нумо, – підтримуюче махала головою огрядна Доррі, поки я пихтіла над її черговим завданням.
– Ви впевнені, що магія прокинеться, як насадити на кочергу солоний огірок? – з сумнівом перепитала я, тицяючи одним означеним предметом в інший.
Точніше, огірків було багато, частина з них уже розлетілися в найнесподіваніші місця, але для принцеси нічого не шкода.
Втім, Доррі не знала, що я принцеса. Я платила їй за уроки справно – вона не питала.
– Ще й як! – додала відьма суворіше, спостерігаючи за моїми муками. – Хочеш любов знайти – роби!
Любов, кажете. Не те щоб я так уже рвалася її знайти. Хотіла лише навчитися магії – щоб любов, сила і все інше знаходилися самі собою.
Чаклунство вперто не давалося мені з дитинства. У батьків магія, у брата магія – а в мене, ніби нерідна, навіть іскринки немає.
Але я не менш уперта! І тому все одно навчаюся. Таємно. У відьми Доррі, з якою мене звів татусів радник потай від грізного батька.
Чого тільки вона не вигадувала, щоб розкрити мій магічний потенціал! Ще й напучувала постійно: «Якщо хочеш навчитися магії – роби, що велено».
Я й робила. З обличчям, червоним від зусиль і невдоволення долею.
Роздратована, сильніше тицьнула кочергою. Черговий огірок зробив запаморочливий кульбіт і стрибнув від такої ганьби у відчинене вікно. Просто в лоба якомусь недолугому блондинистому молодцю, який саме проходив повз.
Не в лоба. Ех. Молодець перехопив огірок у небезпечній близькості від власної фізіономії, оглянув з невимовним виразом і зиркнув на вікно. В яке, злившись в єдиному пориві цікавості, виглядали ми з Доррі.
Оцінивши вирази наших обличь, чоловік знову перевів погляд на огірок і з підозрою принюхався.
– Пригощайтеся! – широко усміхнулася я.
– Дякую, – хмикнув він. Утім, кусати ниспосланий овоч не став.
А нічогенький такий, гарний, волосся хоч і світле – зате очі темні, яскраві. Одяг простий, похідний, але під ним вгадуються сильні м’язи, широкі плечі.
– Це вже воно? – спитала я, не зводячи з нього погляду. – Спрацювало?
Доррі не відповіла, я повернулася до неї й виявила, що її поруч немає. Лише зараз я усвідомила, що все ще розмахую кочергою, яку стискаю в руках. Усвідомленню чимало посприяв погляд незнайомця, яким він ковзав по мені.
– Що спрацювало? – не втримався все ж таки. Вочевидь, цікавість належала до числа його вад.
– Нічого, поки, – буркнула я.
От якби він тут почав освідчуватися мені в коханні – тоді одразу було б зрозуміло, а так...
З-за дверей долинули приглушені голоси. Хто це до Доррі завітав? Зараз час мого уроку!
Втім, обуритися я не встигла – сама наставниця з’явилася на вулиці поруч із незнайомцем:
– Заходь, дорогенький, поворожимо!
– Дякую, не потребую, – хитнув він головою, маючи намір іти далі.
– Огірочками пригостимо! – хихикнула я. – Їх тут ще багато!
Хлопець перевів замислений погляд на один з огірків, що застряг між рамою і віконницею. Я вишкірила зуби в усмішці. Зовнішність не моя, принцесу в мені ніхто не визнає – можу собі дозволити розважатися, як забажаю!
– Дякую, – почав було красень, явно маючи намір відмовлятися.
І раптом... стрибнув!
Прямо у вікно. На мене! Ще й із криком:
– Обережно!
– Гей! – від несподіванки я виставила вперед кочергу, здається, заїхавши нею йому кудись.
Ще встигла помітити округлені очі Доррі, яка була не настільки юна й струнка, щоб повторювати подвиги молодого і, схоже, тренованого чоловіка. Тому помчала назад через двері.
Наступної миті кочерга опинилася в руках незнайомця, який, поки я падала під його натиском на підлогу, примудрився відбити нею щось просто на льоту в повітрі.
Пролунав гуркіт, тріск розбитого чи то глечика з водою, чи то якогось магічного кристала з полиць Доррі.
Хлопець знову змахнув кочергою, захищаючи нас від уламків, і в останній момент примудрився ще й мене підхопити. Не дати вдаритися об підлогу, на яку я, втративши рівновагу, летіла.
Руки лягли під голову і спину, довгий хвіст світлого волосся мазнув мене по плечах.
– Ух, – лише й видихнула я, не зводячи погляду з його уважних темних очей. Якими він пильно обводив приміщення, впираючись коліном у підлогу й продовжуючи тримати мене. – Ви все ж прийняли запрошення.
– Що сталося?! – увірвалася у двері Доррі.
– Він... – я ковтнула, намагаючись проковтнути власну несподівану загальмованість, а заодно вгамувати серце, що нестямно колотилося. – Мене врятував!
– Від чого? – насупилася Доррі.
– Не знаю, – я спробувала сісти й озирнутися.
– Хтось не вміє зберігати накопичувачі заклять, – підняв брову мій рятівник, допомагаючи мені підвестися.
– Ва... а... – у двері влетів батьків радник Брінкод, але під моїм сердитим поглядом осікся. Ще бракувало видавати в мені високість!
Саме він потай звів мене з відьмою Доррі, знаючи про мою мрію навчитися чаклувати. І, схоже, таємно наглядав. Р-р-р!
– Сподіваюся, ви в порядку, – тим часом усміхнувся незнайомець.
І куди це він уже встиг заховати злощасний огірок?!
Поки я шукала поглядом плід своїх чарівних старань, незнайомець ледь кивнув і тим самим шляхом, через вікно, гнучко ковзнув на вулицю.
Так. Він мені потрібний!
Я вже кинулася було за ним, коли руку трохи вище ліктя стиснули пальці радника:
– Ваша... Ло... – прошипів той.
– Не смійте мене видавати, – таким самим шипінням відгукнулася я, скосивши погляд на Доррі: чує? Ні?
Взяв і все зіпсував!
І, вирвавши руку, тим самим шляхом через вікно вискочила за незнайомцем.
Той уже встиг подолати чималу відстань, і мені довелося піднапрягтися, щоб його наздогнати. На широких плечах виявився невеликий мішок із речами – щось я не помітила його, коли чоловік мене рятував. Чи то встиг скинути й підхопити, чи то я така уважна.
– Гей! – гукнула, задихаючись і притримуючи поли незручної сукні. – Та стій же! Як тебе!
Красень усе-таки зупинився. Обернувся, піднявши брову зі сумішшю сарказму й тієї самої цікавості.
– Так, – віддихуючись, я поклала руку йому на плече. – Будеш моїм охоронцем.
– У мене інші плани, – знизав він плечима, продовживши свій шлях.
– Це які ж? – обурилася я.
– До палацу йду.
Отже, нам по дорозі! От і чудово, я трохи розслабилася, прилаштовуючись поруч:
– Навіщо ж?
Він кинув на мене ще один іронічний погляд:
– Одружитися з принцесою.
– Одружитися не вийде, – хмикнула я. – Заміж я поки не збираюся. А от охоронцем – саме те.
Він трохи звів брови, намагаючись правильно витлумачити мої слова.
– Моя високість принцеса Алоїза-Луїза Ассамберт, – представилася я, знімаючи з обличчя личину, під якою ходила до Доррі.
Хлопець зупинився і так пильно вп’явся в мене поглядом, ніби й справді в якості дружини розглядав. Хоча, звісно, насправді намагався пересвідчитися, що це дійсно я. А заразом приховати незручність власного не зовсім вдалого жарту.
– Пробачте, ваша високосте, – ледь уклонився нарешті. – Дайран Аканар.
– Ну й чудово, – я схопила його за руку, від чого фізіономія блондина трохи витягнулася. Отак завжди, як принцеса, так одразу нічого не можна, всі етикету чекають! – Ти дійсно йдеш до палацу?
– Планував вступити на службу, – погодився Дайран.
Здається, ситуація його трохи шокувала, втім, особливої зніяковілості він не виявляв.
– І навіщо вам охоронець? – поцікавився.
– Щоб люди батька не тягалися за мною, – скривилася я, озираючись. Заодно й магічну личину на місце повернула.
Людей батька видно не було, сподіваюся, він досі не знає про мої вилазки. А от поява радника напружувала! Навіщо прийшов до Доррі? По якесь зілля, чи за мною простежити?
– А ви впевнені, що його величність дозволить першому-ліпшому стати вашим охоронцем? – ні, ну такий сарказм у голосі, ніби він не з принцесою розмовляє!
– Про це не переймайся, – відмахнулася я. – Скажу йому, що ти мене врятував. А якщо ти пообіцяєш доповідати про мої пересування, так він і зовсім щасливий буде! Тільки не здумай доповідати... принесеш мені обітницю мовчання. Нерозголошення.
Дайран вислуховував мою тараторню з таким обличчям, що на мить навіть сумнів виник. Втім, я його тут же відмела. Вродливий, спритний, роботи явно потребує, інакше навіщо б ішов найматися до палацу?
– Без моєї протекції тобі все одно місця не отримати, – підтиснула про всяк випадок.
– Не хвилюйтеся, ваша високосте, отримаю, – хмикнув він. – Навіть без вашої протекції. Але так і бути, побуду деякий час вашим охоронцем. Самому цікаво.
– Чудово! – зраділа я. – Але обітницю нерозголошення все ж принесеш. Тільки... – тут збентеження таки наздогнало мене, і я відігнала його, здуваючи водночас неслухняне пасмо з обличчя: – Треба, щоб брат його завізував. А то в мене магії немає.
– Немає? – здивувався Дайран, явно пригадуючи наше знайомство.
– Потім розповім, – буркнула я. – Спочатку з татусем владнаємо.
