Раді Вас бачити!

Навколо вогнища сиділо четверо людей. Їхні постаті відкидали довгі тіні на землю, а одяг видавався чужим для цього місця — темні плащі, високі коміри, масивні черевики, не схожі на легке вбрання лісових мешканців. Комівояжери. Вони сиділи на великих дерев’яних ящиках, схожих на ті, що носять мандрівні купці, і жваво щось обговорювали між собою.

Але щойно Лавр, Кийлен і Горнан ступили ближче, усі четверо різко обернулися, ніби відчувши їхню присутність водночас.

Їхні обличчя були… неправильними. Тонкі, надто бліді, з очима, що здавалися занадто великими й чорними, мов порожнини. У їхніх посмішках не було тепла — лише щось моторошне, схоже на заграву небаченого вогню.

— Подорожні! — привіталися вони одночасно, і їхні голоси сплелися в химерний хор. — Ви йдете кудись? Загубилися? О, це місце дуже підступне…

— Ми просто проходимо повз, — упевнено заговорив Кийлен, виступаючи вперед і розправляючи плечі так, що його постать здавалася ще більшою. — Нас не цікавлять ваші пропозиції.

Комівояжери посміхнулися ще ширше, а один із них неквапливо підняв руку. Пальці його були довгими й тонкими, а на них поблискував дивний перстень із каменем кольору засохлої крові.

— Але це цікаво нам. Ми шукаємо компанію… або, може, нових клієнтів.

І тут тіні, що танцювали від вогню, почали рухатися. Спершу це були звичайні коливання від полум’я, але раптом вони вирвалися з-під контролю — довгі, чорні, ніби живі, вони поповзли до мандрівників, витягуючись у химерні постаті, схожі на істот із нічних кошмарів.

Лось голосно заревів, і в цей рев була вплетена стара, могутня сила, що змусила тіні зупинитися. Його очі блиснули холодним світлом, а з ніздрів виривався гарячий пар. Подорожні відчули, як велична могутність звіра постала перед ними, коли він ступив уперед, кидаючи виклик комівояжерам.

— «Ви не з цього світу», — подумав він налякано, і тривога стала глибшою, потужнішою, наче грім у горах.

Комівояжери почали рухатися — повільно й водночас якось механічно. Їхні постаті розтягувалися, а тіні під ними виростали в потворні, хребетні химери. Лавр не чекав. Він ударив копитом об землю, та удар виявився марним — коріння не давало змоги міцно втриматися на ногах чи ратицях… Здавалося, весь ліс завмер у напруженому очікуванні.

Те, що сталося далі, важко описати словами. Тіні закричали — голосами, схожими на людські, але сповненими такого жаху, що подорожні похитнулися. Комівояжери не бігли, але їхні постаті почали танути в темряві, мов віск під полум’ям.

— Бігом! — крикнув Кийлен, і його голос вирвав друзів із заціпеніння.

Вони бігли, не озираючись, відмахуючись від тіней на шляху, поки темрява лісу не стала майже такою ж гнітючою, як світло від вогнища.

Через певний час компанія вже точно заблукала в темному лісі, де лише місяць освітлював безкінечні дерева. Мандрівники вирішили повернутися до місця, де перепочивали вдень, яке можна було знайти, підіймаючись корінням угору. Так і минула ніч — у блуканні та страху…

Та під ранок компанія опинилася в тому самому місці, де зустріла нічних «монстрів». Цього разу сонце яскраво освітлювало все навколо, і можна було добре розгледіти, що це, на вигляд, звичайні люди, хропіння яких лунало навколо. Воно зовсім не було схоже на почуте вночі.

Тут один із комівояжерів усе ж прокинувся й одразу помітив нічних гостей. Він розбудив своїх товаришів, щоб ті також прокинулися й звернули увагу на те, що вони знову не самі.

— Ха-ха-ха! — заливався хрипким сміхом чоловік, дивлячись на двох мовчазних хлопців і лося. — Знову ви? Давно я так не сміявся, як цієї ночі, ха-ха-ха!

— Хто ви такі? — запитали Кийлен і Горнан у групи людей, яка мало не помирала від сміху. — І чого ви смієтеся?

— Ми звичайні торговці. А от хто ви такі — це питання. Ми б залюбки дізналися про це ще під час нашої першої зустрічі, якби ви, мов божевільні, не дали драпака. А як ви не переламали собі всі кінцівки — то взагалі окрема загадка. Добре, що ви цілі, бо гарним настроєм ми завдячуємо саме вам, — відповів чоловік, усе ще сміючись.

— То вам смішно? — зі скривленим обличчям обурено запитав Кийлен.

Це питання змусило лідера групи мандрівних торговців утратити бажання сміятися й нарешті заговорити серйозно. Запала тиша… зацвірінькав птах… потім ще один… знову тиша… і лише перехресні погляди між двома компаніями. Ніхто не знав, що сказати чи що робити далі — постало питання довіри. А її поки що ніхто не заслуговував.

— Брячислав, — простягнув руку для потиску головний комівояжер. — Так мене звати. А це Корнило — мій товариш, та Флоріан — чоловік кивнув у бік молодого чоловіка. — Поруч із Яораном — вони брати.

Брячислав був чоловіком середнього зросту із міцною, хоча й трохи похилою статурою. Його шкіра була засмаглою від постійних мандрів, а обличчя обрамляла рідка борода з сивиною. Одягнений у простий коричневий каптан, місцями витертий до блиску, а на плечах висів плащ із грубого сірого сукна, обшитий простою облямівкою. Штани з темного полотна були заправлені у високі, зношені шкіряні чоботи. На поясі висіла маленька торбинка, а за спиною — обшарпаний мішок із товарами, який давно втратив новизну.

Поруч із ним стояв Корнило — вірний охоронець: високий, худорлявий, дещо незграбний, але з уважним і хитрим поглядом. Він носив простий зелений дублет, що явно потребував лагодження, а під ним виднілася сорочка зі злегка пошарпаними манжетами. Його штани, зшиті з небагатого, але міцного сукна, прикривав короткий плащ, закріплений бронзовою застібкою. На ногах — важкі шкіряні чоботи зі слідами довгих мандрів. За плечима висіла полотняна торба, яку він завжди стискав рукою, ніби боявся втратити свій нехитрий товар.

Двоє братів були вдягнені майже однаково, але вигляд мали різний. Яоран — кремезний чоловік невисокого зросту з рудуватою бородою, що вже почала сивіти. Його широкі плечі видавали колишню силу, хоч із роками він трохи зсутулився. Флоріан же був молодим і вродливим парубком із витонченими рисами обличчя, вищим за брата, з золотавим волоссям. Обидва носили важкі темні каптани, місцями латані, з закатаними рукавами. Флоріан поверх каптана мав широкий пояс, на якому висіли ключі, гаманець і невеликий сувій пергаменту. На ногах у братів були старі шкіряні черевики, що видавали досвідчених мандрівників. За спинами — великі, припорошені часом сумки.

Кийлен і Горнан потиснули руки кожному й представилися. Щоправда, сказали, що вони звичайні люди, які мешкають неподалік. Водночас вирішили дізнатися про чоловіків більше — а особливо розпитати про дорогу до місця, що приховує багато книг. Адже краєм ока хлопці все ж помітили: у Флоріана є щось, що, ймовірно, належить до речей, які вони шукають.

— Ми трохи заблукали ще з минулої ночі й хотіли запитати напрямок до… бібліотеки, — обережно звернувся до комівояжерів Кийлен.

— Бібліотеки? — перепитав Брячислав. — Це там, де книги? Немає тут такого. Ніде немає, ніхто не продає. Але знаю, що в когось вони є — та це майже скарб. Ти що, багатій? Бо на старійшину жоден із вас не схожий, щоб мати хоча б одну.

Хлопці, звісно, не зрозуміли всього, що сказали комівояжери, але вловили головне: ці люди шукають місце, яке й їм самим необхідно знайти. Проте запитати про дорогу прямо було неможливо — торговці виявилися надто цікавими й настороженими. Тож щоб уникнути зайвих підозр, Кийлен вирішив змінити тему.

— А як ви опинилися в наших краях? — привітно запитав Горнан. — Чи, може, ви щось шукаєте неподалік?

— Ми трохи заблукали, — зітхнув Брячислав. — Насправді ми шукаємо шлях до Дерева. Це мій дім, який я втратив ще малим, сам того не розуміючи…

— До Дерева?! Того самого… єдиного Дерева? — Кийлен ледве стримав здивування, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

— Так. Того, що колись називали Королівством ельфів, — підтвердив Корнило, уважно стежачи за реакцією хлопця. — Судячи з усього, ви знаєте, де воно?

— Т… так, — зам’явся Горнан, розгублено переводячи погляд з одного мандрівника на іншого. — Але ми теж заблукали… Ми живемо там, та втратили орієнтир.

— То воно близько?! — аж підскочив Брячислав. — Ми знайдемо його! Ми повернемося!

Комівояжери заговорили всі разом, і їхня радість була схожа на захват дітей, які отримали довгоочікуваний подарунок.

Зрештою, дві насторожені компанії зрозуміли, що їхні цілі збігаються. Кожен хотів дістатися Дерева, а отже, було б нерозумно не об’єднати зусилля. Ліс — це не лише хащі, а й велика загадка, де потрібно бути пильним, готовим до випробувань і… неочікуваних зустрічей. На щастя, ця зустріч виявилася приємною.

До того ж торговці пообіцяли, що щойно вони дістануться Дерева й зможуть відпочити та набратися сил, розкажуть свої історії всім охочим. Ба більше — вони були готові віддячити за допомогу всіма можливими способами.

— Колись, щоб не заблукати в цьому лісі, на деревах залишали позначки або натягували мотузки — вони слугували дороговказами, — розповідав Корнило, коли вони рушили далі. — Але згодом усе стало настільки заплутаним, що люди почали плутати старі маршрути з новими. Ліс перетворився на суцільний лабіринт, і мотузки замість допомоги лише збивали з пантелику. Тому їх перестали використовувати.

— Так, це всім відомо, — кивнув Горнан. — Шкода, що я про це забув… Якби прихопив хоча б один моток павутинячої нитки, ми б не заблукали.

— Та тоді ми б і не натрапили на вас, — засміявся Флоріан. — Отже, твоє забуття нам тільки на руку.

Загальний сміх прокотився серед мандрівників. Усі були виснажені, але думка про те, що дім зовсім поруч, наповнювала серця теплом.

Для Кийлена й Горнана ця подорож стала справжнім випробуванням. Вони звикли до м’яких ліжок і знайомих умов, а тут довелося ночувати просто неба. Та вони впоралися. І навіть знайшли людей, яких могли б назвати друзями.

Для комівояжерів же ця мандрівка була останнім ривком, ковтком другого дихання. Особливо для Брячислава, який хоч і не знав свого точного віку, але розумів, що прожив чимало років у дорозі. Його шлях був найважчим: через криву ногу він постійно кульгав, але, попри біль і втому, не відставав від інших.

Та як би вони не поспішали додому, день невблаганно добігав кінця. Ліс поволі огортався вечірніми сутінками, що тягнули за собою прохолоду. Тіні дерев спліталися в темні силуети, а десь вдалині перегукувалися нічні птахи.

— Треба знайти місце для ночівлі, — мовив Корнило.

Вони рушили вперед, намагаючись відшукати прихисток серед дерев. Нарешті, на невеликій галявині, залитій блідими відблисками місяця, зупинилися. Ліс зустрів їх глухим шелестом і приємним ароматом нагрітих за день трав.

Втома взяла своє, та в їхніх очах світилася полегкість. Ця мандрівка добігала кінця. Ліс більше не здавався чужим і ворожим — тепер він був майже рідним.

Якщо цей розділ торкнувся вас, дайте про це знати — коментар і вподобайка допоможуть історії прорости далі.