Раді Вас бачити!

 

Ранок застав Кийлена виснаженим. Він майже не спав, безкінечно прокручуючи в голові слова старого чоловіка, намагаючись відокремити правду від вигадки, знайти бодай якусь логіку в почутому. Та чим більше він думав, тим більше все розсипалося, мов пісок крізь пальці. Він не міг залишити це без відповіді.

Тому, ледь зійшло сонце, він, ще не до кінця прийшовши до тями, поспіхом умився й одразу вирушив на пошуки пана Річарда. Йому потрібно було почути все від нього. Якщо доведеться — він змусить старого говорити.

Але знайти викладача виявилося не так просто. Наче відчуваючи неминучий допит, той зник десь у володіннях замку. Кийлен витратив увесь ранок на пошуки й уже, втрачаючи надію, натрапив на нього аж біля Місячної Галявини.

— Пане Річарде, мені потрібно поговорити. Терміново, — голос Кийлена не був ані гучним, ані наполегливим, але в ньому чулася загроза.

Річард повільно повернув голову, уважно вдивляючись у хлопця.

— Ви, мабуть, не спали? Виглядаєте кепсько… Хоча воно й не дивно. Я знав, що не зможу берегти ці таємниці вічно. Та й хіба можна приховувати правду від спадкоємця королівського роду? — викладач зітхнув, ніби приймаючи неминуче.

— Ви сказали, що мій батько був напівкровкою? — швидко запитав Кийлен, перескочивши всі передмови.

— Так, — без вагань відповів Річард. — Він напівкровка. Як і я. І як Лора. Чого вже приховувати… Ми всі — діти одного ельфа. Ларклена Габського, батька вашої матері, Кієланії Габської.

Кийлен на мить завмер, переварюючи почуте.

— Тобто… Ви мій дядько? Мій рідний дядько?!

Він не хотів вірити. Це не вкладалося в голову. Усе його життя цей чоловік був просто викладачем — мудрим, далеким… А тепер виявляється, що вони родина?

— Так, — спокійно відповів Річард. — Я завжди ним був і завжди буду. Я завжди пишався Вами і не перестану до свого останнього подиху.

— Це неможливо… — Кийлен похитав головою. В його очах світилася паніка. — Моєму батькові було тридцять три роки, коли він помер!

— Ні, Кийлене, — голос Річарда став м’яким, майже вмовляючим. — Йому було п’ятдесят три. І він би прожив ще довго, якби не…

Дядько замовк, ніби вагаючись, чи варто говорити далі. Ельф дивився на нього так, ніби від цього залежало все його життя.

— Він пожертвував своїм здоров’ям, — зрештою промовив пан Річард. — Майже перестав їсти, окрім плодів Дерева. Хотів, щоб більше їжі залишалося для дітей.

Кийлен відчув, як щось усередині нього тріснуло. Його світ, який і так ледве тримався, тепер розлетівся на шматки. Усе, що він знав, усе, у що вірив, було брехнею. Його батько помер не тому, що так судилося, а тому, що пожертвував собою. Його мати… Вона не загинула під час пологів? Тоді де вона? Запитань було безліч, але він не міг чути відповідей. Не зараз.

Не прощаючись, Кийлен різко розвернувся й пішов геть — швидко, ніби намагаючись утекти від цих слів. Емоції били ключем і не давали осмислити почуте. Йому потрібно було побути на самоті. Подалі від усіх.

***

Пробудження лісу допомогло нашому ельфу все ж зібрати думки докупи та піти на зустріч із Горнаном і Лавром, щоб розповісти їм про все.

— Знаєте… — невпевнено почав Кийлен, відчуваючи, як його голос зрадницьки тремтить. — Я… я хотів дещо обговорити. Це важливо. У нас є проблема…

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками.

— Ніхто більше не народжує. Ніхто навіть не вагітніє. Я довго сподівався, що це просто збіг, що все владнається, але… це не збіг. Це реальність.

— Як я і говорив, — тихо промовив Горнан, глянувши на брата з тривожною серйозністю. — Але що ми можемо зробити? Ми не лікарі. І не маги.

— Я теж намагався знайти відповідь, шукав у книгах, бодай якийсь натяк на пояснення… — Кийлен зробив паузу, збираючись із силами. — Але до мене завітав пан Річард.

Він відчув, як серце гучно вдарилося об груди.

— Він розповів мені набагато більше, ніж я очікував. А от відповіді на питання про безпліддя так і не дав. Він і сам не знає, чому це відбувається. Але я дізнався дещо інше. Дещо, що змушує мене сумніватися в усьому, що я знав про свою родину.

— Що? Ти про що? — нахмурився Горнан.

— Я навіть не знаю, з чого почати… — Кийлен на мить стиснув щелепи, стримуючи емоції. — Є якесь місце. Десь далеко, невідомо де. У ньому зберігається давня література, яка, можливо, дасть відповіді. Я не знаю, чому ці книги не тут, чому їх приховали… Але знаю одне напевно: я не заплющуватиму очі на вимирання нашого королівства. А воно справді вимирає.

— «Не хвилюйся, я, звісно, не зовсім розумію, про що ти, але можу пошукати це місце», — спокійно нагадав про себе Лавр.

— Дякую, Лавре. Але ми шукатимемо його разом. Це означає, що нам доведеться залишити королівство. Вирушити в мандри. І це буде небезпечно.

— Небезпечно? Чим? Тим, що ми заблукаємо в порожньому лісі? — скептично вигнув брову Горнан.

— Я не знаю. Ніхто не знає. Річард попередив мене… і я бачив у його очах страх. Я не зміг запитати більше. Коли він говорив, я почувався… ніби стояв перед ним голим, беззахисним.

— Що? — Горнан не розумів. — Що ти мелеш?

— Я маю на увазі… — Кийлен знову стиснув щелепи. — Виявляється, мій батько брехав мені. І брехав часто. Про речі, які не можна було приховувати. І пан Річард знав. І теж мовчав.

— І що ж це були за речі такі? — Горнан нахилився ближче, уважно дивлячись на брата.

— «Якщо ти не готовий говорити, не треба», — промайнула тиха думка Лавра. — «Ми твої друзі. Ми розуміємо».

— Я не потребую підтримки! — різко відрубав Кийлен. — Просто… просто мій батько мені брехав. І тітка Лора теж. Можливо, всі вони брехали. І ось тепер, у свої сімнадцять, я вперше дізнаюся правду про своїх батьків.

— То яка ж це правда?! — наполягав Горнан.

Кийлен глибоко вдихнув.

— Мій батько, пан Річард, і тітонька Лора — брат і сестра. Їхній батько… мій дід… був ельфом. Ларкленом Габським. Вони всі троє — напівкровки. А твоя мати… тітка Лора…

Він зробив ще один вдих.

— Вона мені тітка не лише по батькові. Вона також сестра моєї матері.

На мить запала тиша.

— Що?… — Губи Горнана ледь ворушилися. — То виходить…

— Так. Мій батько й моя мати були зведеними братом і сестрою. А моя мати — це також твоя тітка, як і мій батько — твій дядько по лінії матері! — заторохтів Кийлен.

Горнан застиг.

— Що-о-о-о-о?!

Це звучало огидно. Жахливо. Неправильно.

— Я… мені потрібен час… щоб… — він затнувся, не знаючи, що сказати.

— Нікому про це ні слова! — голос Кийлена став жорстким і рішучим.

— «Ти можеш на мене покластися», — Лавр кивнув.

— Я… я нікому цього не скажу, — пробурмотів Горнан, усе ще приголомшений.

— І не смій говорити з паном Річардом про це. Робитимеш вигляд, що нічого не сталося.

— Добре… — тихо відповів Горнан.

— А тепер до справи. Ми маємо знайти те місце якнайшвидше, але нам потрібно підготуватися.

— Як ми дізнаємося, куди йти? Ми не можемо просто рушити навмання, — заперечив Горнан.

— Лавре, запитай у птахів. Чи бачили вони щось дивне? Можливо, щось схоже на бібліотеку або сховище.

— «Буде зроблено», — відгукнувся Лавр і швидко зник між деревами.

— А нам слід зібрати речі, — сказав Кийлен, повертаючись до брата.

— І тобі не страшно ось так узяти й піти, не знаючи куди? Подалі від дому, де є все для чудового життя?

Кийлен холодно подивився на нього.

— Чудового життя? Наше життя — брехня. Ілюзія. Я хочу знати правду. Я піду. Навіть якщо доведеться йти самому.

— Думаєш, я боягуз? — Горнан зітхнув. — Ні. Але ми маємо бути розважливими. Ми не звикли до мандрів. Як ти уявляєш собі ніч у лісі? Спати не в м’якому королівському ліжку, а на голих коренях?

Він поклав руку на плече брата.

— Я піду з тобою хоч на край світу. Але як старший брат я несу відповідальність. Нам потрібна підготовка.

Кийлен зітхнув.

— Добре. То коли?

— Завтра. Але якщо щось трапиться — ми повернемося.

— Завтра, — повторив Кийлен, ніби смакуючи це слово. — Гаразд.

Та, повернувшись на Дерево, хлопці одразу взялися за пошуки необхідних речей. Горнан метушився у своїй кімнаті, перевертаючи все догори дриґом, аби знайти хоч щось корисне для мандрівки. Думки, що гучно лунали в його голові, постійно відволікали його.

Він не міг відірватися від почутого від Кийлена: виходить, що вони з Кийленом — куди ближчі родичі, ніж можна було уявити. До цієї розмови він навіть не цікавився, як звали його власного батька. Мати завжди приховувала це, а він і не питав. Який у цьому сенс? Якби батько хотів бути поруч, то був би. Або ж, принаймні, хтось із його родичів дав би про себе знати. Але ні — жодного слова, жодної згадки, жодної людини чи ельфа.

То що це означає? Що королева Кієланія — його тітка?! Він і гадки не мав. І, як не дивно, у його житті після цієї новини нічого не змінилося. Тепер виходило, що Рок і Сімма — діти пана Річарда — теж його кузени. Чи знали вони про це? Навряд чи.

Горнан ще не встиг закінчити збирати речі, коли почув знайоме мичання Лавра. Він одразу кинувся до Кийлена, щоб разом спуститися вниз і дізнатися новини.

Лось чекав на них біля підніжжя Дерева. Він нетерпляче переступав з ноги на ногу й, щойно вони наблизилися, одразу повідомив:

— «Птахи не знають напевне, але вони щось бачили в лісі. Вони показали напрямок. Казали, що чули голоси, але не впевнені, чиї саме. Ми можемо самі перевірити».

— Голоси? Людські? — майже одразу запитав Кийлен.

— «Я не знаю. І птахи теж. Але нам туди», — Лавр хитнув головою в потрібному напрямку.

Кийлен швидко окинув поглядом місцевість, ніби намагався запам’ятати кожну деталь. Потім наблизився до брата й Лавра та пошепки промовив:

— Завтра зранку, з першим променем сонця, ми зустрічаємося біля ось того дерева. Йдемо мовчки, не привертаючи уваги. Людям — ані слова. Усе зрозуміло?

— Так, — сказав Горнан.

***

Вони зібралися в призначеному місці без зайвих слів. Кийлен лише коротко глянув на Горнана, той кивнув у відповідь. Лось уже стояв попереду, спокійний і зосереджений.

— Він готовий, — прошепотів Горнан.

— Отже, і ми теж, — відповів Кийлен, хоч голос видав легке напруження.

Вони рушили слідом за лосем. Кроки були обережні, а розмови виникали самі собою.

— Тримаємо спину рівно, — напівжартома, напівсерйозно прошепотів Горнан під час ходи.

— І обличчя, наче ми знаємо, куди йдемо, — тихо додав Кийлен.

Лавр лише фиркнув, не обертаючись.

— Кам’яні гіганти, — пробурмотів Горнан. — Саме так і виглядаємо.

Вони йшли без зупинок до самого полудня. Лише тоді лось спинився.

— Сонце сьогодні дивне, — тихо мовив Кийлен, вдивляючись у туман між деревами. — Світить, а тепла майже нема.

— Наче йому самому незатишно, — озвався Горнан. — Світло розсипається, ледве торкається землі.

Лавр мовчки озирнувся довкола.

— «Ліс слухає», — нарешті задумався він. — «Птахи співають стримано. Так завжди перед змінами».

— І дерева виглядають інакше, — додав Кийлен.

— Бо це вже інші дерева. І повітря тут важке, — зауважив Горнан. — Аби не почався дощ.

— «Запах землі відчувається сильніше», — подумав Лавр. — «А весни в ньому майже нема».

— Перепочинок, — сказав Горнан, опускаючись на коріння. — Вода ще є.

Кийлен мовчки ковтнув кілька ковтків, дивлячись у глиб лісу.

— Дивно, — тихо мовив він. — Ми йдемо годинами, а відчуття наближення до чогось важливого нема.

Ще трохи вони сиділи мовчки, прислухаючись до лісу.

— «Чуєш?» — Лавр різко підняв голову, насторожено принюхуючись до повітря.

— Чую що? — спокійно перепитав Кийлен, скоса поглянувши на нього.

— «Голоси… здається, людські», — повідомив лось.

— Що значить «голоси»? Ми ходимо по колу? Ми повернулися додому?! — метушливо запитав ельф, і його очі блиснули тривогою.

— «Не галасуй! Слухай!» — різко осадив його Лавр.

— Я чую! Там! — упевнено сказав Горнан, вказуючи пальцем на два кленові дерева. — Саме звідти.

— Це точно люди? — насторожено запитав Кийлен, не відводячи погляду від темних заростей.

— Нічого не зрозуміло, але це точно не птахи й не скрипіння дерев, — відповів Горнан, знову вслухаючись у віддалені звуки.

— Тоді ми маємо дізнатися! — швидко й упевнено сказав Кийлен, не встигаючи осягнути власний страх перед тим, що може чекати попереду. — Повільно й тихо йдемо в той бік. Спостерігаємо. Жодного звуку!

Так компанія і рушила назустріч невідомим голосам. Кожен ішов відчайдушно, сподіваючись, що мовчання вбереже їх від страху, який міг миттєво опанувати кожного, варто було бодай комусь порушити тишу.

Минув час, і сивий туман уже стелився між деревами. Ліс здавався живим, вороже налаштованим, готовим у будь-який момент зімкнутися навколо мандрівників. Двоє молодих і не надто впевнених хлопців та лось, що крокував попереду, загубилися серед цих химерних хащів. Лавр ішов легко й безшумно, незважаючи на свою вагу, а могутні копита беззвучно ступали по вогкому моху.

— «Це місце мені не подобається», — подумав лось так, щоб Кийлен міг його зрозуміти. — «Занадто тихо, навіть для цих проклятих хащів».

— Може, повернемося? — нервово прошепотів Горнан, кутаючись у свій потертий плащ. — Ми могли піти не в той бік… Уже три години, як ми блукаємо.

— Ні, ми близько, — пошепки відповів Кийлен, вдаючи, що йому не страшно і геть не холодно. — Отам, глянь! Світло!

Попереду, крізь химерну павутину гілок, мерехтіло щось тепле, золотаве. Воно нагадувало вогнище, що горіло просто посеред глухого лісу. Хлопці перезирнулися. Вони обмінялися кількома короткими фразами, ледве чутними, але саме в цю мить у темних очах Лавра промайнуло попередження.

— «Стережіться», — подумки звернувся до Кийлена лось. — «У цьому лісі світло не завжди належить людям».

Ельф не зрозумів, що мав на увазі Лавр, але запитувати не став — не хотів, щоб їх почули. Повільно, обережно вони рушили вперед, і з кожним кроком вогник ставав усе більшим і яскравішим. Аж поки нарешті вони не наблизилися настільки, що змогли роздивитися…

 

Якщо ви дійшли до цього місця, значить історія вас тримає. Підтримайте її коментарем і вподобайкою — це справді має значення.