Спочатку:
На сторінку книги
Це був сонячний літній день. Маленькі босі ніжки бігли звивистими коридорами, створеними з лози. Та це була не звичайна лоза — живі гілки перепліталися між собою, формуючи щільні стіни, сплетені руками сотень ельфів та їхніх помічників. Дитинча ковзало цими переходами беззвучно. За довгі роки гілля ввібрало в себе безліч листя, яке слугувало м’яким килимом під ногами мешканців.
Будівля завдяки невеликим віконцям, спеціально виплетеним у стінах, пропускала сонячне світло. Ззовні вона скидалася на величезне Дерево, яке вже багато тисячоліть слугувало прихистком для цілої ельфійської цивілізації.
Саме Дерево було розлогим, а його коріння розповзалося по землі довкола. Особливістю цієї системи захисту став унікальний спосіб росту: коріння ширилося поверхнею, утворюючи щільну сітку, крізь яку до ґрунту можна було дістатися лише через вузькі проміжки — завширшки зі ступню ельфа. А ті мали таку саму статуру, як люди. Для будь-кого, хто намагався швидко пересуватися лісом, це перетворювалося на пастку — варто було застрягти між корінням, аби зламати кінцівку. За тисячоліття коренева система охопила настільки велику площу, що її складно було виміряти. Тож мешканці почувалися в безпеці: жодна істота не наважувалася вести бій у таких умовах.
Та цей захист мав і зворотний бік. Тварини майже не селилися поблизу Дерева, адже між корінням бракувало простору для нір. Маленький заєць чи кролик ще міг знайти собі сховище, але з віком уже не пролазив усередину. Тут виживали хіба що пацюки, та й вони не мали належних умов. Через складний ґрунт виникали труднощі з вирощуванням харчових культур, тож ельфи культивували лише ті рослини, що здатні рости у вузьких проміжках між корінцями. Натомість довкола королівства оселялися комахи, павуки й птахи, які будували гнізда на деревах та харчувалися шкідниками.
Чому ж ніхто не обрубає коріння? Адже усунувши його частину, можна було б створити сприятливіші умови для тварин і закласти поля для щедрих врожаїв.
Причина полягала в особливій природі Дерева. Його кора, гілля та коріння були настільки міцними, що в цьому світі нічим їх не можна було ані зрубати, ані пошкодити. Попри всі труднощі, навколо королівства простягався густий ліс. Дерева довкола пускали коріння й росли настільки, наскільки потребували, пристосувавшись до цих умов, адже мали достатньо простору для заглиблення в ґрунт. До того ж Цар-Дерево щільно обплітало їх, міцно тримаючи, і весь ліс виглядав як єдина жива система.
Ті самі маленькі босі ніжки мчали дерев’яним замком майже до самого краю, оминаючи майстерні. Там майстрині з надзвичайною турботою ткали найтонший однотонний одяг із павутиння, а також грубший, різнобарвний конопляний — для повсякденних потреб мешканців. За мить ніжки опинилися в саду.
Цей сад разюче відрізнявся від звичних теплиць чи подвір’їв біля будинків. Це було давнє й надзвичайно важливе місце, де ще перші мешканці прищеплювали молоді гілочки Дерева, доки ті піддавалися формуванню. З часом сад перетворився на своєрідний біологічний парк-музей, що зберігав колекцію плодових дерев і протягом поколінь годував ельфів.
Та й саме Дерево давало плоди. Вони вирізнялися поживністю: одного вистачало, аби дорослий ельф мав енергію на цілий день. Плід був легким, проте великим і соковитим — розміром із долоню. Його можна було знайти як на молодих, так і на старих гілках у будь-яку пору року. Смак поєднував солодкі й гіркуваті нотки, а колір мав оксамитову глибину. М’якоть була трохи світлішою та м’якшою за шкірку, однак чистити чи готувати плід не доводилося — гладенька поверхня легко очищалася простим протиранням долонею.
***
Оббігши сад кілька разів, маленький ельф утратив цікавість до цього місця й вибіг у коридор, вирішивши навідатися до батька. Він швидко рушив до центру Дерева, тримаючись улюблених проходів, ковзаючи долонькою по стінах і відчуваючи спокій та велич королівства.
Наблизившись до центру королівства, він почув голос батька, який вів напружену розмову з тіткою. Зазвичай хлопчик не зважав на суперечки дорослих, але цього разу в інтонаціях прозирала тривога. Він зупинився й завмер, намагаючись розібрати слова.
— Ти усвідомлюєш, що я мушу сказати людям бодай щось? — запитав батько у своєї сестри, стримуючи голос, аби уникнути зайвої уваги.
— Усвідомлюю, та причин для хвилювання не бачу. Кийлен здатен стати королем, — відповіла жінка спокійніше й тихіше, ніж зазвичай, помітно уникаючи цієї теми.
— Ти здуріла?! Ти дивишся й бачиш? Слухаєш і чуєш? Чи тобі байдуже, бо життя вже добігає кінця? А може, слово «жити» звучить надто гучно, й залишилося лише існування? — голос батька тремтів від стримуваного гніву.
— Я бачу прагнення людей і відчуваю настрої народу. Я прожила у цьому світі довше за тебе й розумію, куди все рухається. Нам слід перечекати й подарувати людству надію… — жінка обірвала фразу.
— Яку надію?! Я намагався її дати! Усе, на чому трималася наша цивілізація, зруйнувалося. Люди без надії існувати не здатні — їм потрібна їжа. Тут більше бракує місця для них. Дерево виснажилося. Я тримав усе разом, скільки міг… але далі сил уже немає, — чоловік більше не стримував емоцій.
Цей чоловік був батьком Кийлена. Зовні він нічим не вирізнявся серед людей. Його син також не мав ельфійських ознак — ні загострених вух, ні блакитних очей. Кийлен був напівлюдиною-напівельфом, проте його називали ельфом, адже за давнім законом таким вважали того, кого народила ельфійка. Його поява стала унікальною: вперше ельфійка народила дитину в людському тілі.
— Тату, — озвався Кийлен, стоячи неподалік від зали. — Що трапилося?
— Підслуховуєш? — різко кинув батько.
— Я проведу час із племінником, — із ледь помітною іронією мовила жінка, ніби кепкуючи з братових переживань. — Якщо забажаєш, приєднуйся до нас у саду.
— Я вже був там увесь ранок, — відповів Кийлен, коли тітка взяла його за руку й повела геть.
— Тоді навідаємося до Горнана, — запропонувала вона.
— Так! Я хочу пограти з ним, — зрадів Кийлен і, стискаючи тітчину долоню, мовчки рушив за нею.
Горнан був кузеном Кийлена й сином Лори — жінки, якій важко було дати більше ніж тридцять вісім років, попри її слова про майже п’ятдесят. Справжній вік знала лише вона. Для людини це вважалося чималим числом: людські життя часто обривалися у тридцять—тридцять п’ять років, а дорослішання починалося з п’ятнадцяти. Та Лора належала до іншої крові, і назвати її старою не спадало на думку.
Тітонька Лора, як називав її Кийлен, аж ніяк не збиралася помирати, як пророкував брат Альберт. Вона була дочкою ельфа, а її мати походила з людського роду. Діти таких союзів залишалися людьми за природою, проте мали міцне здоров’я й могли прожити понад сто років. Вони зберігали здатність мати дітей до п’ятдесяти, хоча, на відміну від ельфів, залишалися смертними.
Для Кийлена Лора стала матір’ю — тією, що виховувала його разом із Горнаном. Попри різницю у п’ять років — Горнану виповнилося десять, а Кийлену лише п’ять — вони були нерозлучними. Разом вигадували ігри, знаходили пригоди та підтримували одне одного.
Тож, увійшовши до кімнати брата, Кийлен світився від радості. Втім, раптова серйозність узяла гору. Зібравши всю свою дитячу відвагу, він вирішив захистити тітоньку.
— Горне, — мовив він, — мій батько кричав на тітоньку Лору, а так чинити не слід. Я хочу попросити за це пробачення. Як син королеви Кієланії, я прошу вибачити неповагу з вуст мого батька Альберта. Тітонька Лора виховала мене гідно… так, як годиться. Вона вчила, що чоловік має шанувати жінок.
— Ти мій любий хлопчику, — відповіла Лора. — Ти проявив велику повагу й дав мені привід радіти, що маю двох чудових синів.
— А я? — жартома озвався Горнан.
— І ти також, — усміхнулася вона, — особливо тоді, коли соромишся сказати, що потребуєш мого слова.
— Чому тато був таким розгніваним? — запитав Кийлен.
— Твій батько очолює живих істот цього світу. Це тягар великої відповідальності. Згодом ти це збагнеш, — сказала Лора, уникаючи продовження. — А тепер я мушу йти. Ти ж хотів пограти з братом, маленький принце. Бажаю кожному перемоги.
Вона поцілувала обох у лоб і пішла.
— Ходімо в ліс! — одразу запропонував Горнан.
— У ліс? — здивувався Кийлен.
— Так, неподалік від Дерева. Я бачив там великого жука, що гучно дзижчав. Такого ще ніколи не траплялося! Може, знайдемо його й спіймаємо.
— Добре! Ти допоможеш мені спуститися з Дерева? — зрадів Кийлен.
— Авжеж. Поспішаймо, поки не стемніло, — нетерпляче відповів Горнан.
Вийшовши в коридор, хлопці рушили до місця, де серед густого плетива найдавніших гілок, до яких колись торкалися руки ельфів-умільців, у тіні величезних крон було влаштовано простий ліфт.
Спустившись, хлопці неспішно рушили туди, де Горнан бачив жука. Шукати його вже не мало сенсу — той давно зник. Та сама прогулянка й спостереження за природою були для них звичною справою. Так минали їхні дні: вони ходили довкола дому й уважно стежили за життям людей.
Вони навідувалися до городів. Птахи пильно стежили, аби жодна комаха не шкодила врожаю. Їхній інтерес був очевидним — комахи слугували поживою. Бджіл, утім, не чіпали: з прадавніх часів це перебувало під суворою забороною.
Бджіл у лісі водилося чимало, і вони запилювали всі рослини довкола. Смак їхнього меду залишався таємницею, адже людям заборонялося торкатися вуликів, так само, як і пташиних гнізд. Водночас мешканці Дерева вживали яйця. Існувала давня домовленість: птаха, відкладаючи незапліднене яйце, залишала його у спеціальній ніші на Дереві. Людям залишалося лише забрати дар.
Яєчню тут не готували, адже користування вогнем було майже під забороною. Усі страви створювалися за допомогою сонячних променів, сконцентрованих на посудині з водою, де відварювали крупу, інколи яйця чи овочі. Усе інше споживали сирим.
Якщо ви дійшли до цього місця, значить історія вас тримає. Підтримайте її коментарем і вподобайкою — це справді має значення.
