Раді Вас бачити!

​Місто зустріло нас вибухом кольорів та звуків. Здавалося, Аменд'аль за ніч перетворився на велетенську яскраву скриньку: з кожного вікна звисали золотисті стрічки, а над мостовою погойдувалися паперові ліхтарики у формі маленьких сонць. Повітря було настільки густим від ароматів, що його, здавалося, можна було їсти ложкою: пахло медовими пряниками, смаженим мигдалем, свіжою випічкою та солодким цитрусовим желе.

​Ми пробиралися крізь гамірний натовп до торгових рядів. Ярмарок був справжнім раєм для таких ласунів, як Міа. Чого тут тільки не було: велетенські карамельні півні на паличках, прозорі кульки з цукрової пудри, що танули на язиці, та фрукти, занурені в гарячий шоколад.

​— О-о-о, ось вони! Пряні горішки в глазурі! — Міа мало не підстрибнула від радості, вхопивши мене за лікоть і тягнучи до ятки, прикрашеної гірляндами з сушених квітів.

​Поки вона з надзвичайно серйозним виглядом обирала між мигдалем у кориці та фундуком у меді, я роззирнулася навколо. Сонце справді було незвично яскравим, наповнюючи кожну вуличку золотавим сяйвом. Я мимоволі всміхнулася. Вперше за довгий час мені було так спокійно. Ми сміялися, жартували над чудернацькими капелюхами перехожих і просто насолоджувалися теплом.

​Я відчувала себе частиною цього світлого світу. Не злодійкою в тінях, не рабинею в трюмі, а просто молодою дівчиною, яка святкує сонячний день зі своєю найкращою подругою.

​— Тримай, це тобі! — Міа тицьнула мені в руку паперовий кульок з теплими горішками, її щоки вже були вимазані в цукровій пудрі, а очі сяяли від задоволення. — Хіба це не найкращий день у житті?

​— Найкращий, Міа, — відповіла я, вдихаючи аромат свята. — Справді найкращий.

Ми саме доїдали горішки, коли нашу увагу привернув намет із темно-синього оксамиту, що стояв трохи осторонь від галасливих яток. На ньому срібними нитками були вигаптувані зірки, а над входом висіла табличка: «Мадам Селеста. Твоє майбутнє — у променях Сонця».

— Еллі, будь ласка! Давай зайдемо! — Міа схопила мене за руку, і в її очах спалахнув азартний вогник. — Сьогодні ж Свято Сонця, кажуть, у цей день пророцтва найточніші!

Я хотіла заперечити, що доля — це те, що ми робимо самі, але встояти перед благальним поглядом Мії було неможливо. Ми переступили поріг, і галас вулиці миттєво зник, поступившись місцем запаху сандалу та сухої лаванди. Усередині було сутінково. За столом, накритим парчевою скатертиною, сиділа жінка з обличчям, посіченим зморшками, наче стара карта. Її очі були заплющені, але коли ми підійшли, вона різко відкрила їх — вони були дивного, майже прозорого сірого кольору.

Першою руку простягнула Міа. Ворожка ледь торкнулася її долоні кінчиками пальців і ледь помітно всміхнулася.

— Твоє серце співає, дитино. Ти шукаєш спалах, і ти його отримаєш. Рівно за рік, коли Сонце знову наповниться силою, ти зустрінеш того, чий погляд стане для тебе цілим світом. Це буде кохання з першого погляду — таке ж світле, як і ти сама.

Міа ледь не підстрибнула від щастя, притиснувши руки до грудей і сяючи від задоволення. Потім ворожка перевела погляд на мене. Її обличчя вмить стало серйозним, а в наметі ніби похолодало.

— Тепер ти, рудоволоса… — прохрипіла вона.

Я невпевнено простягнула руку. Жінка міцно стиснула моє зап'ястя, і я відчула легке поколювання, наче від слабкого розряду магії.

— На тебе теж чекає кохання, але шлях до нього вкритий тернами та попелом. Твоя душа поглинута пітьмою минулого, вона тримає тебе міцніше за будь-які кайдани. Ти бачиш ворогів там, де доля пропонує порятунок.

Ворожка наблизила своє обличчя до мого, і її голос став схожим на шелест старого паперу:

— Щоб стати справді вільною та щасливою, ти повинна відпустити цю пітьму. Дозволь собі побачити світло там, де зараз бачиш лише темряву. Твій пульс має зазвучати в унісон з іншим, стати єдиним, інакше ти назавжди залишишся рабинею власної ненависті.

Ми вийшли з намету в мовчанні. Міа щебетала про свого майбутнього обранця, уявляючи який він буде, а я ніяк не могла позбутися холодного відчуття на зап'ясті. «Відпустити пітьму»… Легко сказати тій, хто ніколи не відчував, як ця пітьма стискає горло.

— Еллі, не бери в голову! — Міа штовхнула мене плечем. — Вона просто хотіла нагнати таємничості для більшого заробітку. Цілу золоту монету з тебе здерла за це. Дивись, там дають безкоштовний лимонад! Хоч десь з'економимо.

Я кивнула, намагаючись усміхнутися. Але сонце більше не здавалося мені таким теплим. Десь глибоко всередині знову прокинулося те саме тривожне відчуття, яке завжди з’являлося перед тим, як я мала піти на небезпечну справу. Проте, вирішила гнати його геть, бо ця бабця цілком ймовірно — звичайна шарлатанка.

Вже почало вечоріти, але свято тільки набирало обертів. Спеку нарешті замінило приємне тепло з легким вітерцем. Навкруги лунала гучна музика, від якої гупало у вуха, але народу навпаки подобалося. Майже всі танцювали та співали. 

— Еллі! Бродячі артисти! — Міа смикнула мене за руку, вказуючи на центр площі.

Там, під ритмічні удари бубнів та дзвін скрипок, кружляли артисти в яскраво-жовтих костюмах. Вони рухалися так швидко, що перетворювалися на суцільне вогняне коло, розсипаючи навколо іскри магії, які танули в повітрі, не долітаючи до землі. Натовп вибухав аплодисментами, діти бігали між ногами дорослих, намагаючись упіймати ті магічні вогники, а повсюди лунав той особливий, щирий сміх, який буває лише в дні, коли люди забувають про всі турботи.

Я задивилася на виставу, забувши про все на світі. Танцюристи показували неймовірні фокуси: в їхніх руках народжувалися й гинули вогняні та водяні сфери, і все це під ритм запального танцю. Я не могла відірвати очей, аж поки Міа не смикнула мене за плече.

​— Еллі, дивись, який красень! — прошепотіла вона, вказуючи в натовп.

​Серед звичайних містян височів молодий чоловік із темно-попелястим волоссям і неймовірно широкими плечима. Він був одягнений у дорогий чорний костюм із червоним орнаментом. Від нього віяло такою силою й небезпекою, що в мене перехопило подих.

​— Це ж блохастик, Міє! Знайшла кого красенем назвати, — я з докором глянула на неї.

​Це був перевертень-вовк, про що свідчив колір його волосся. В школі нам давали кілька уроків про цих пухнастих монстрів, коли ті почали ділитися інформацією про себе. Перевертнів легко розпізнати за кольором волосся: сіре волосся — вовки, темно-каштанове — ведмеді, чорне з сріблом — кабани, а рудо-червоне — лисиці. Очі теж відрізнялися: у вовків — янтарно-жовті, у ведмедів — чорні, у кабанів — червоні, у лисиць — світло-золотаві. Мені ще не доводилось бачити перевертнів на власні очі, хоч їх вже досить багато припхалося на наш континент. Особливо сюди, в Форенс — в столицю Аменд'аля, бо тут найкращі навчальні заклади всього континенту через прогресивні віяння, які збирає королівській просторовий маг, подорожуючи іншими світами. 

​— Яка різниця? Він надзвичайно вродливий, навіть як для перевертня, — продовжувала пускати слину ця зрадниця.

​— Ти ж знаєш, що я думаю про ці пухнасті дупи. Краще б їх тут взагалі не було, — роздратовано кинула я, навіть не намагаючись стишити голос. Настрій миттєво зіпсувався. Клятий вовк.

​— Тихше, Еллі, почує! — шикнула подруга. — Тобі все одно доведеться з ними стикатися. До нас навіть зарахували одну. Я вже бачила ведмедицю — досить мила дівчина.

​— Чому ти мені не казала? — я здивовано витріщилася на неї.

​— Казала, але ти ж була зайнята своїми нудними підручниками з математики! — з докором промовила вона.

​— Зрозуміло. Та вже байдуже, за місяць мене тут не буде, а в Кіндслей вони не потикаються через дівчат, — я нахмурилася.

​— Не сердься. Ну визнай, він гарячий! Такі великі м’язи навіть крізь одяг видно. Просто не дивись на волосся, — не вгамовувалася подруга.

​— Не можу. Воно виглядає дивно. Наче сивина у трухлявого діда, хоча обличчя молоде. Може, це справді старигань під ілюзією молодика? — я пирснула від сміху.

​І саме в цей момент вовк повільно повернув голову в наш бік. Його хижі янтарні очі впилися в мене, наче хотіли пропалити душу. Він дивився не кліпаючи, а потім... ледь помітно всміхнувся кутиком рота. Мене кинуло в холодний піт. Який же він моторошний… і моторошно-гарний, Міа права, але я їй цього казати не буду. Вольове підборіддя, прямий ніс, хижа краса, від якої хотілося одночасно втекти і дивитися вічно.

​— О ні, він мабуть тебе почув! Тікаймо, поки він не підійшов! — пропищала Міа, тягнучи мене за руку.

​— Думаєш, з’їсть нас на вечерю? — запитала я, відчуваючи дивний виклик. Я не відводила погляду від нього.

​— Звідки я знаю? Перевіряти не хочу! — роздратовано відповіла подруга.

​— Подавиться, — я так само хижо усміхнулася йому у відповідь, задиркувато піднявши підборіддя.

Якщо він дійсно все чує, я звісно ризикую його спровокувати на якісь неприємні дії, але не змогла заткнути рота. 

​— Ти божевільна, — зітхнула Міа.

— Знаю, — засміялася я.

​Перевертень раптом почав повільно рухатися в наш бік, наче хижак, що вистежив здобич. Упс. Треба зникати. Я схопила Мію за руку, і ми стрімко кинулися навтьоки крізь натовп, голосно регочучи від чистого адреналіну.