Спочатку:
На сторінку книги
Дорога здавалася безкінечною. Чи, може, це я вже забула, як воно — їхати за лінію обрію. Ліси річкової долини лишилися позаду, а за вікном тягнувся монотонний, сумний пейзаж. Однорідний пожовклий степ розбавляли острівці барвистого ковилу, невеликі поселення, що траплялися на шляху, та самотні таверни, які подекуди стояли на королівському тракті.
Багато років, проведених у Шарті, я щодня мріяла вирватися з цього кам’янистого краю, де над тобою завжди нависають величні хребти Черлених гір, а безкрайні поля тягнуться за обрій. Чесно кажучи, не такого я очікувала. Мрії завжди відрізняються від реальності, і я це знала, але все одно гадала, що відчую захоплення від бажаної свободи. Натомість мене мучила сильна втома в ногах і головний біль, який не хотів вщухати. Гірших супутників у дорозі годі й шукати.
Екіпаж був найзручнішим способом пересування, але й він не зміг подарувати бодай крихту комфорту. Все — я остаточно постаріла, навіть цього не помітивши, і байдуже, що каже моє люстерко. Чи, може, я розм’якла? Скоріш за все саме в цьому проблема. Треба зібратися. Ніхто не прийматиме мене як поважну особу.
У монастирі Святого Брухоса всі виконували мої примхи, а в чужих володіннях я лише гостя. Ще й непрохана. Ще й від матінки. Якби до мене приїхала така фіфа від Делії, то я б із нею не панькалася. Не прогнала б, звісно, бо тоді є чималий шанс, що Адель сама вирішить осяяти мене візитом. Але й допомагати рити собі могилу я б не стала.
— Тьху, ще й Фіфу згадала, чорти б її дерли, — подумки я сплюнула через плече, цілячись у примарний спогад про стару наставницю. — Ще тільки бракувало, щоб ця мегера почала являтися мені уві сні.
— Може, зробимо невелику зупинку, матінко? — спитала Афродезія. — Я можу попросити Ілсе заїхати в якесь селище, щоб ви могли перепочити. На вас лиця немає
Я поглянула на біляве дівчисько, що сиділо навпроти, й скривилася. Перепочити? Ми ж тільки-но виїхали з гостьового двору, де приймають прочан. За кого вона мене має? Чи я бабуся якась? Не буду відповідати — вона точно провокує мене на грубість. Треба привчати себе тримати обличчя й не реагувати на подібні коментарі.
— Богиня милостива, всі ми трохи втомилися, але зараз не час зупинятися. Страждання загартовують характер, — подумавши хвилину, відповіла я білявці.
Вона занепокоєно глянула на мене і відвернулася. Чи, може, й справді зупинитися? Яка різниця — приїду я в бухту Трьох смертників сьогодні чи завтра? А так хоч ноги менше болітимуть. Якщо вони мене не втримають і я впаду перед абатисою, виходячи з екіпажу, місцеві вирішать, що я слабачка, і тоді зовсім діло буде швах. Зваживши всі за та проти, я веліла шукати прихисток.
Через пів години з королівського тракту ми звернули на земляну дорогу. Згодом за вікном почали з’являтися глиняні хати, побілені вапном, та сади, що вже втратили останнє листя. Селище виявилося маленьким: чотири вулиці й невеликий майданчик із капличкою, де у вихідні проводили проповіді, а в інший час збиралися місцеві.
Знайшовся тут і шинок. Він був такою ж хатиною, як і решта, але з яскравими розписами на стінах. Сірий екіпаж повільно під’їхав до нього, зупинившись біля входу. Притримуючи сіру сукню, я відчинила двері та зробила крок уперед. Заніміла нога підступно підвернулася і я ледь утримала рівновагу, щоб не впасти.
— Дідько! Добре, що ми зупинилися, — прошепотіла я, спираючись на екіпаж. — Чудовий дебют би вийшов у монастирі Пенефоріса.
— Посидьте трохи, матінко, — турботливо пробелькотіла Дезія. — Я зараз спитаю, чи є в них якісь кімнати для постояльців.
— Я вже відсиділа дупу в клятому екіпажі. Краще піду до каплички помолюся про легку дорогу. Може, богиня подарує мені дорогу без болю, а то кульгаю, як стара баба, — відмахнулася я.
Дівчина знизала плечима, гукнула Ілосе, щоб розпрягав коней, і зайшла до шинку. Над селищем стояв вологий густий туман. Це була не легка димка, що білою вуаллю окутувала все навкруги, а справжня темна хмара, яка краплями осідала на голих деревах. Закутавшись у теплий вовняний плащ, я рушила далі вулицею, дивуючись, куди поділилися всі люди.
Капличка була простою, складеною з посірілого від часу каменю, і, як завжди, мала намальований синьою фарбою символ Ув перед входом. Не задумуючись, я осяяла себе святим знаком і відчинила двері. Краще б я цього не робила. Усередині стояв шалений гамір. Здавалося, що в тут зібралося все поселення й щось дуже голосно обговорювало. Люди кричали, махали руками, намагаючись довести свою думку, але, звісно, окрім себе, нікого чути не хотіли.
Скільки ще ми повинні платити цим морським кнурам? — кричав пузань в зеленому вовняному капелуюсі.
— Ах ти ж підлий ховрах, хробака тобі в рота! — не зупинялася стара жінка в чорній теплій хустці. — Сам розжерся на королівських харчах, а нас тепер підбурює скласти голову!
— Ти ба, як заговорила! — обурився пузань. — Свого сина в море відправила гроші заробляти в товстосумів, а нам тут помирати?
— Що нам тепер, сраку гризти, що хтось зміг звідси вибратися? — заступився за жінку міцний хлопець із руками коваля. — Пішов ти кобилі в тріщину зі своїм зачпоканим Гравілоном та його сраною милістю!
— О, знайоме ім’я, — подумки відзначила я, посміхнувшись. — Приємно думати, що я не одна такої думки про нашого монарха.
Біля вівтаря метушився клірик у сірій рясі. Звичайний сухий старигань, який мав би вміти втихомирювати шаленіючий натовп, а насправді лише вправно збирав десятину. Він благав усіх заспокоїтися, призиваючи богиню очистити розум, але його ніхто не слухав. Тим паче богиня. Тихо подякувавши їй за те, що моєї раптової появи ніхто не помітив, я швидко зачинила двері й вирішила повертатися до екіпажу. Не варто псувати людям такі палкі дебати.
