Спочатку:
На сторінку книги
Світ почав тьмяніти, ніби невидима завіса опустилася між ним і сонцем, поки світло не згасло зовсім. Це було схоже на пробудження зі сну, який закінчився, але тіло вперто залишалося в полоні темряви. Та відчуття було інше — ніби сон не розвіявся, а перетворився на нову реальність, де пробудження вже не мало значення…
— А! — закричала я й вирвалася з темряви.
Світ навколо здригнувся, немов розсипався на уламки. З жахом торкнулася мокрого від поту чола, я усвідомила, що це був лише сон… але відчуття залишалося надто реальним.
У повітрі ще вчувався глухий відгомін хвиль, а серце билося так, ніби й досі боролося з невидимою силою. Мене бив озноб. Чи то від холоду, чи від тіні побаченого, але кінцівки тремтіли так, ніби хтось невидимий змушував їх танцювати запальну джигу на межі життя й смерті. З чола дощем лився липкий піт, а в очах застигли сльози.
— Зберись, Есфір, це лише сон, — прошепотіла я собі, наче закляття, дивлячись крізь вузьке вікно дерев’яного критого фургону.
Було темно й прохолодно. Дощ нарешті закінчився, і це давало надію, що шторм не повернеться найближчим часом. Хмари розійшлися до інших справ — поливати гірські пустки. У маленьке віконце дивився місяць, повний більш ніж на три чверті. Повня була близько.
— Чого кричиш? Наснилося щось? — схвильовано запитав сонний дівочий голос з іншого краю фургону.
— Другу ніч поспіль сниться один і той самий сон, — прошепотіла я в темряву.
— Тобі завжди щось сниться, Есі. Якби тільки з цього був якийсь зиск, — гучно позіхнула дівчина. — Лягай спати. Завтра ми нарешті повинні добратися до міста. Якби не цей клятий шторм, то я вже спала б у теплому ліжку, а не з тобою у вологому фургоні.
— Ні, це не просто сон, Жені, — похитала я головою. — Хлопця щось розірвало на шматки в трюмі корабля, який дивом вцілів після шторму в морі. Шхуну називали «Щасливчиком», але те, що з нею сталося, щастям ніяк не назвеш.
— Думаєш, це пророцтво? — задумливо спитав голос із темряви.
— Не знаю, — похитала я головою. — Але такого жахіття мені давно не марилося.
— Може попросити в алхіміка розкинути тобі карти? В нього вже виходить набагато краще, — розсміялася невидима моєму оку подруга. — Бачила, як він у тому селищі робив розклад місцевому голові? Брехав, як дихав, але ж красиво вийшло! Може, запросимо його до нашого табору? Подумай.
— Евжен, не верзи дурниць! — відмахнулася я, — Він був із нами тільки до Пенефоріса, а далі кожен пішов своїм шляхом.
— Шкода, такий талант пропадає, — розчарувалася подруга. — А може, ти боїшся, що він погодиться залишитися?
— Чого це я маю боятися? — пирхнула я.
— Ну, не знаю, — ліниво протягнув голос невидимої Евжен. — Я подумала, може, він тобі також подобається.
— Що? Ти з глузду з’їхала? — обурено крикнула я в темряву. — З чого ти це взяла, навіжена?
— Ви так багато спілкувалися останнім часом, і він так дивиться на тебе, аж очі блищать, — срібним дзвоником розсміялася дівчина.
— В нього постійно вони блищать, якщо ти ще не помітила, — в’їдливо підмітила я. — Це в нього якась дитяча травма. Він щось про це розповідав. Історія довга, але я його не слухала.
— Так у цьому й причина — ти ніколи не слухаєш! Тільки дивишся весь час у свою кришталеву кулю, розбираючи майбутнє інших, — констатував факт дівочий голос. — А про своє ти подумала?
— А що не так із моїм майбутнім? — щиро здивувалася я.
— А що з ним так? — питанням на питання відповіли з темряви. — Що тебе чекає попереду? Постійна дорога, якій немає ні кінця, ні краю? Ти все життя збираєшся провести у цьому прогнилому старому візку?
Я сіпнулася від холоду й міцніше закуталася у вовняну ковдру. Фургон справді був старий і давно потребував ремонту. Дах протікав під час дощів, а дошки місцями розійшлися, й крізь щілини свистіли численні протяги.
Раніше цей віз належав попередньому поводирю Вотаме, і вона вже давно не дбала про його стан. Я зайняла його після її смерті, хоча Чорною Павою офіційно ще не стала. Старійшини мали провести обряд посвячення цієї повні на березі моря. Кращого місця годі було й шукати.
Завжди любила море. Не лише тому, що вперше побачила майбутнє у його загадкових глибинах. Я люблю його йодистий запах, мінливий настрій, коли воно вмить може втратити спокій і перетворитися на бурхливого монстра. Але найбільше — колір. Такого розмаїття відтінків я ніде не бачила у житті: від темного свинця під час негоди до кольору стиглого абрикоса, коли хвиль ніжно торкається ранкове сонце.
А пісні, які воно може співати крізь мушлю? Чарівні й нескінченні. У дитинстві, коли я не могла заснути, мати завжди клала мені біля вуха велику мушлю рапани. Де б ми тоді не були — в степу, горах чи посеред міста — я слухала хвилі й засинала під їхній спів. Вони заспокоювали мене, відволікаючи від усього зайвого.
— Мама казала, що в мене справжній дар і треба вчитися у жриць у храмі, розвивати його, — прошепотіла я в темряву. — А Вотаме наполягла, щоб я залишилася в таборі й навчалася в неї. Ти ж пам’ятаєш, якою вона була? Вотаме неможливо було переконати, коли вона щось вирішила.
— І де ти зараз? У її старому візку, продовжуєш йти її дорогою, — сама запитала й сама відповіла Евжен. — А свій шлях ти колись плануєш почати?
— Ти пропонуєш кинути все й піти за своїми мріями, як зробила моя мати? А що буде з табором? Хто стане Чорною Павою?
— А тобі ще ніхто не розповів? — щиро здивувався голос із темряви. — Якщо кришталева куля цього не показує, Есі, то спитай у Вольфганга. Немає більше ніякого табору Чорної Павли!
— Що ти таке кажеш, Жені? — прокричала я в темряву й знову прокинулася.
У вікно візка світило сонце. Десь далеко били дзвони, тупотіли мули й іржали коні. Від галасу зовнішнього світу в мене розболілася голова. Я затулила вуха руками, щоб бодай трохи впорядкувати думки й не забути побачене.
— Стоп! Це ще один сон, чи я вже прокинулася?
У вікно візка світило сонце. Десь далеко били дзвони, тупотіли мули й іржали коні. Від галасу зовнішнього світу в мене розболілася голова. Я затулила вуха руками, щоб бодай трохи впорядкувати думки й не забути побачене. Море дивилося на мене у відповідь — замріяно куталося в ранковий туман, розфарбований сонячними променями в насичено-рожеві барви. Зазвичай таке розмаїття кольорів буває перед тим, як насувається сильний вітер, а не після нього.
— Кривавий світанок, — промовив чоловічий голос, ніби читаючи мої думки.
Поруч із моїм візком їхав Жакері на своєму коні. Він задумливо вдивлявся в морську далечінь, ніби сподіваючись розгледіти знаки долі в тумані над хвилями. Він не був провидцем, та все ж умів помічати деякі речі, якщо зосереджувався.
— Вщипни мене, — сказала я, простягаючи йому руку.
Хлопець без зайвих слів швидким рухом стиснув шкіру на моєму зап’ястку.
— Ай! Чого так сильно? Ти з глузду з’їхав? — крикнула я, потираючи болюче місце. — У мене ж синець залишиться! Жак, твоїми пальцями можна цвяхи забивати.
— Трясця вашій матері, — прошепотів він, не дивлячись на мене. — Не робиш — погано, робиш — теж погано.
— Ти все ще сумуєш? — з розумінням спитала я, вдивляючись у похмуре, смагляве обличчя хлопця.
Жакері не відповів. Не бажаючи продовжити розмову, він ударив коня батогом і риссю помчав уперед, залишивши мене наодинці з морем. Не найгірша компанія в дорозі, якщо чесно. Я занепокоєно поглянула в вслід хлопцю. Попереду вже виднілися жовті стіни брами Пенефоріса, а з порту долинали дзвони. Кочівникам не дозволяють залишатися в місті довше ніж два тижні — забагато охочих перечекати темний період року за міцними мурами фортеці.
Пенефоріс великий, але всьому є межа. Добре, що в кожному законі можна знайти шпарину. Якщо виїхати, почекати кілька днів під брамою й заїхати знову, то відлік часу починається заново. Так, це не надто зручно — постійно збирати й розбирати пожитки, та все ж узимку більше, ніж у Пенефорісі, ніде не заробиш. До того ж клімат там м’який: снігу ніколи не буває, лише дощ і вітер.
Вельможі, купці та торговці з усієї країни з’їжджаються сюди зимувати. Про бардів, танцівниць, акторів та таких, як ми, й годі казати. У цей період місто стає не просто дорогим, а страшенно дорогим. На місцевий карнавал, що проводиться на честь свята Всіх мертвих, прибуває пів столиці, аби насолодитися екзотичною красою довгих темних ночей сонячного міста.
Приїжджі вбираються в дивакуваті костюми чарівних фей, химерних потойбічних створінь чи яскравих птахів м’якувіні, вражаючи один одного й натовп. Солідні чоловіки та жінки носять високі перуки, фарбують обличчя й тіло різними кольорами та вдягають розшиті бісером і коштовним камінням убрання, щоб відвідати один із численних прийомів.
Караван розтягнувся строкатим змієм, повільно рухаючись уперед. Поспішати було нікуди. Дорогу розмило після дощів, тож краще їхати повільно, ніж застрягнути в багнюці. Я зробила глибокий вдих, наповнюючи легені солонуватим свіжим повітрям.
Сон у сні… У мене такого ще не бувало. Вотаме розповідала, що сни бувають багатошарові й можна переходити з одного рівня на інший, але я ще ніколи цього не робила.
Мій віз обігнав брудний строкатий фургон, прикрашений зеленими шматками тканини, що нагадували листя папороті. Два тижні тому в ньому їхав алхімік і без упину теревенив із возницею. Він узагалі виявився надто балакучим, проте людям це подобалося. Наші завжди люблять точити ляси, коли в їхньому житті все гаразд.
Задумливо поглянувши на заляпаний багнюкою фургон, до мене почали повертатися спогади. Що там казав примарний голос Евжен уві сні? Спитати майбутнє у карт Вольфганга? Чого саме мені не каже кришталева куля, але може розказати Таро старої Вотаме, якими він володіє?
— Гей, Марцин! — крикнула я візниці.
Кремезний вусатий чолов’яга, який зазвичай тягав важкі гирі на потіху натовпу, помахав мені здоровезною, ніби ведмежа лапа, рукою.
— Доброго ранку, Есі! — привітно кивнув він.
— У твоєму фургоні з підгір’я їхав хлопець, — махнула я йому у відповідь. — Не пам’ятаєш, де ти висадив його в місті?
- Їх тут кілька їхало. Цікавить той, що помолодше чи постарше? - розсміявся чоловік.
— Той, що з різними очима, — буркнула я, не розуміючи його гарного настрою.
— Цікавий у тебе смак! Спочатку ми зупинилися біля собору святої Йови на центральній площі. Там вийшов його друг — той, що схожий на нашого брата, — посміхнулася вона. — А сам він попросив відвести його в нижнє місто. Вийшов на одній із вулиць, що ведуть до порту, біля якоїсь занедбаної будівлі.
— Детальний опис, нічого не скажеш, — хмикнула я. — Підвезеш мене туди сьогодні?
— Есі, там такий район, що навіть мені було боязко їхати, — скривився він. — Нижнє місто не для чарівних панянок. Там оселилися всі покидьки півдня.
— Я не графська донька, якщо ти забув, — відповіла я. Але, поглянувши на його скептичний вираз обличчя, додала: — Візьму з собою когось, про всяк випадок.
Марцин знизав плечима, але погодився. Я ще раз поглянула на море: воно сяяло синьо-рожевими відблисками ранкового сонця, ніби величезне дзеркало. Треба буде випробувати те, чого навчився алхімік, і розгадати свій сон.
