Спочатку:
На сторінку книги
Чому я подався саме сюди, а не орендував мебльовані апартаменти в гарному районі? Дід мого друга Азіза володів виробництвом хімічних барвників і фарбуванням тканин. Чисельні кораблі доставляли йому рідкісні компоненти з-за моря Нанджи, і іноді самі вони відвозили готовий товар назад. Старий майстер Зігфрид завжди сприймав мене як одного зі своїх онуків, тож з’явитися до нього на поріг без попередження не було занадто зухвалим рішенням. Правду кажуть: краща сім’я це та, яку ти обрав сам.
— Вольфе, синку, радий тебе бачити! Які шляхи привели тебе до сонячного міста? — спитав він, хитро примруживши очі. — Малий писав мені, що ти отримав якесь загадкове замовлення десь у підгір’ї. Чи цей бовдур знову переплутав захід із півднем?
— Ні, цього разу не переплутав, пане Зігфриде, — відповів я, потиснувши його руку. — Я й справді був у Шарті деякий час у відрядження по роботі, але вирішив завітати до Пенефоріса.
— Шарт? Що ти забув у тій глушині? — на мить здивувався він, але думки алхіміка швидко побігли далі. — Ти до нас на карнавал приїхав чи, може, когось зустрів на заході? Багато молодих пар приїжджають у Пенефоріс, щоб освідчитися у вічному коханні, — широко посміхнувся старий гульвіса.
— Ні, пане, — посміхнувся я у відповідь, потиснувши його руку. — Знайшов тему для дослідів. Відчуваю, що натрапив на щось велике.
— Який я радий за тебе, хлопчику! — вигукнув він. — Скільки разів я просив тебе називати мене дідом Зігфі, як усі інші? Ти ж не чужа людина. Я тебе ще з пуп’янка знаю. Тим паче, швидше ти мені покажеш перших правнуків, ніж той столичний леґінь. Заходь, розкажи мені все — нічого на вулиці стовбичити.
Це була щира правда. Азіз не належав до тих людей, які швидко одружуються та заводять сім’ї, даруючи старим радість онуків. Він узагалі про це не думав і нещодавно проголосив, що навіки залишиться самотнім вовком. Вочевидь, його дід про це ще нічого не знав. Не будемо руйнувати сімейну ідилію. Я потайки посміхнувся і зайшов в дім.
Домівка алхіміка Зігфрида Пінгре знаходилася в найбридкішій частині Тельфера, поруч із мануфактурами та доками. Зовні це був непримітний сірий будиночок, хоча всередині він виявився затишним і охайним. Власне, саме виробництво діда Зігфі зробило чималий внесок у забруднення району.
Процес виробництва фарби мав безліч побічних продуктів. Із труб мануфактури постійно йшов чорний дим, розповсюджуючи сморід по всій окрузі. У дренажну систему зливалися відходи, які зрештою потрапляли в море й розтікалися по поверхні кольоровою плівкою. Я глянув на свої брудні чоботи й подумав, що дідька лисого я привезу сюди своїх дітей. Навіть якщо вони колись у мене будуть
— Ти вже їв сьогодні? — спитав мене Зігфі й, не чекаючи відповіді, гукнув слугам накривати на стіл. Для сніданку було запізно, для обіду зарано, але відмовитися було б гріхом.
Так смачно я не їв уже більше місяця. Рони пристойно годували нас із Ді в дорозі, але їхнє вариво й близько не стояло поруч зі стравами, якими мене пригощав старий. Стільки різноманітних морепродуктів та делікатесів я в житті не бачив. А вино? Це ж просто рідке золото — інакше й не скажеш.
— Ти надовго плануєш залишатися? — спитав він, зацікавлено спостерігаючи, як я спустошую його стіл.
Я повільно опустив виделку, на яку був наколотий великий шмат тунця, і задумливо поглянув на старого. Зігфрид одразу замахав руками й поспішив пояснити:
— Ні, ти не подумай, Вольфе, я тебе не виганяю, — поспішив пояснити він. — Просто розмірковую, яку кімнату готувати: гостьову чи ту, де колись жив Азіз. Гостьова невелика, там треба лише постіль змінити, а в кімнаті малого давно вже ніхто не зупинявся, тож роботи для покоївки буде більше.
— А можна дві кімнати? — обережно спитав я, примруживши очі. — Я приїхав не сам.
— Так, ти все-таки когось зустрів у підгір’ї! — радісно плеснув долонями старий. — Дівчата, народжені з лона гір, палкіші, ніж вогонь.
— Майже вгадали: взяв собі помічника, — кисло відповів я, повертаючись до поїдання запеченого тунця. Здається, я починав розуміти, чому Азіз утік до Міртуби при першій же нагоді.
— Теж гарна новина. Деякі алхіміки змінюють дружин частіше, ніж помічників, — розсміявся старигань. — Радий, що ти нарешті взявся за голову. А як інакше звільнити час для дослідів, якщо ніхто не допомагає розгрібати рутину? Сподіваюся, Азіз наслідує твій приклад. Мабуть, ти й справді знайшов гарну ідею для дослідів.
Його старі очі загадково блищали. Зігфі завжди був хитрим лисом і наживу відчував за милю, але водночас залишався добрим дідуганом. Принаймні, мені так завжди здавалося. Не буде ж він красти в мене тему для дослідження заради золотої печатки. В нього вже є одна. Навіщо ще й друга? Я відставив тарілку з копченим скатом, узяв келих “Рожевої перлини”, місцевого доволі дорогого вина. Ковтнув трохи, смакуючи легкий квітковий присмак, і почав свою розповідь.
Зігфрид слухав дуже уважно, час від часу ставлячи влучні запитання й уточнюючи окремі деталі. На диво, він не став сміятися з моєї, здавалося б, божевільної ідеї — шукати зв’язок між русалками та загадковим сяючим амулетом, який я позичив у Святого престолу.
— І як ти збираєшся тестувати цей камінь, поки не знайдеш русалок? — спитав він, колихаючи винний келих.
— За допомогою цього, — відповів я й дістав із рюкзака уламок рогу гаргульї. — Амулет реагує на нього, як на подразник, навіть коли самого створіння поруч немає.
Зігфрид витяг із нагрудної кишені жакета маленькі окуляри в золотій оправі й пильно поглянув на гострий уламок каменю.
— Як ти його зміг отримати, хлопче? — схвильовано вигукнув він. — Цих монстрів напрочуд складно вмовити поділитися зразками для досліджень.
— Чиста випадковість. Ріг сам відколовся під час бійки. Не питайте з ким, а то ще, боронь святий Трисмегіст, з’явиться орден Білої айстри, — посміхнувся я.
Старий криво всміхнувся, подарувавши мені похмурий погляд — без тіні сміху чи звичної іронії.
— Біла айстра, кажеш? Мав колись честь зустрітися з їхнім керівником. Такого мерзенного типа я в житті не бачив.
Алхімік скривився від спогаду, наче від кухля лимонного сорго з перцем. Здається, я зрозумів, кого він має на увазі, й подумки всміхнувся. Зігфрид ще кілька хвилин крутив ріг у руках, потім узяв келих рожевого вина й задумливо поглянув у вікно.
— Ходять чутки, що русалок можна зустріти в повню. Легенд багато, але чи є в них істина — достеменно невідомо. Айріс повинна знати більше, — сказав він і гукнув покоївку: — Айріс! Ходи-но сюди, люба, розкажи Вольфгангу про морський народ.
Струнка, доволі молода жінка увійшла з тацею й поглянула на мене так, ніби бачила вперше. Її довге волосся кольору темного меду було заплетене в цілу міріаду косичок, що вона виклала на чолі. Через цю складну зачіску голова жінки скидалася на великий вулик лісових шершнів.
— Робити мені більше нічого, як розповідати дитячі казки дорослим чоловікам, — невдоволено пирхнула вона, збираючи порожній брудний посуд.
Мої сподівання, що характер жінки виявиться м’якшим, ніж жало оси, розвіялися, мов ранковий туман над морем.
— Айріс, сонечко! Ну, будь ласка, це ж для науки, — посміхнувся старигань. Вона зиркнула на нього з-під лоба й сухо відрізала:
— Якщо вас цікавить місцевий фольклор, то в місті є значно компетентніші джерела. Я складу список, до кого можна звернутися.
Вона взяла тацю й мовчки залишила нас на самоті. Я ще довго розмірковував над її словами.
— Не зважай на неї, хлопчику, — прошепотів дідусь Зігфі, коли вона зачинила за собою двері їдальні. — Айріс дуже кмітлива, багато читає та смачно готує, але алхімік із неї ніякий. Коли я брав дівчину в учениці, то сподівався, що кров сама все зробить, та толку вийшло мало.
— Вона чиясь родичка? — поцікавився я.
— Одна з дочок мого старого товариша по гільдії, — потупив очі майстер, ніби соромлячись власних слів.
— Чому він сам не захотів її вчити, як ви Азіза? — здивувався я.
— Густієш помер, коли вона була ще малою. Моя покійна дружина, світла їй пам’ять, вмовила взяти дівчину на навчання. На превеликий жаль, більше ніж на мідь Айріс виявилася неспроможна.
— Ви говорили їй про це? — скривив я вуста.
На мій погляд, найгірше — це гаяти час на справу, яка тобі не підходить. Не всім дано розбиратися в науці, й це нормально. Де б ми були, якби кожен був алхіміком? У столиці чи в Акритусі таких швидко відсіюють або переводять до архівів переписувати старі талмути. Проте тут ішлося про особисту справу, і, вочевидь, Зігфі не хотів виганяти жінку на вулицю.
— Звичайно, я багато разів просив її піти працювати до когось іншого. Пропонував стати бібліотекаркою, якщо так подобаються книжки, чи вийти заміж і забути про алхімію. Але вона не хоче. Каже, що їй усе подобається, — розвів руками алхімік. — Проте, будь певен — міфологію та історію вона знає краще за власний родовід.
—Ви добра людина, дідусю Зігфі, — кивнув я. — Дякую за гостинність та допомогу.
— Та це пусте, — махнув він рукою, широко посміхнувшись. — Залишайся стільки, скільки треба. Можеш користуватися лабораторією та обладнанням, якщо знадобиться. Діти й онуки давно мене не навідують. Навіть море їх уже не цікавить. Я іноді провідую їх у столиці, та з кожним роком довгі поїздки стають для мене дедалі важчими. Приймати тебе у своєму домі — це для мене справжня втіха.
Так я й оселився в Тельфері. Добре це чи зле — покаже лише час
