Раді Вас бачити!

Звичайний, нічим не примітний день. Прокинувся, як завжди, за дзвінком будильника, випав із верхнього ярусу ліжка просто в берцях, накинув куртку й пішов палити з енергетиком у руці. Осінь уже брала своє — листя ще трималося, але без впевненості, як люди, що забули, навіщо тримаються. Зранку, ще до сонця, було зимно. Я не в тих військах, де за слово «холодно» одразу відтискаєшся, але «зимно» звучить краще. Точніше. Правдивіше. Загалом, усе складається непогано. Я радий служити там, де служу, — з тими, з ким служу, і під керівництвом тих, кого поважаю. Справу роблю правильну. Чесну. Потрібну. Але якось… втомився, чи що. Часто й не згадую, скільки це все триває. Я не з перших днів у строю, але завжди десь був. І завжди намагався бути корисним не словом. От я тут... Виходить побратим, пер***ває хід думок: — Усе готово до роботи? Видно, ще не прокинувся — пожартувати вирішив. Зараз зі мною стажист, тож про готовність хіба що заради жарту й питати можна. Я відповідаю: — Аякже. З ночі. Стажист — молодець, старається. Побратим киває, йде далі у своїх справах. У нас взагалі все якось надто добре відпрацьовано. Кожен знає, що й коли робити. Краще — хіба що нові швейцарські годинники. І то, якщо їх робили особисто для президента. Черговий день. А от і стажист. Я запалюю ще одну — іноді зранку хочеться саме другу. Вона якось краще заходить, глибше. І йду за ним на робоче місце. Він справді молодець. Старається, тягне. Звикне до фронту — й ціни не буде його швидкості та якості. Не всім так вдається з перших тижнів. День минає, як минає зазвичай. Хотів би сказати, що пообідав за розкладом, але ця робота трохи інша: тут їси, коли є хвилина, спиш, коли встигаєш. Про час чаювання ми, звісно, ворогу натякали. І навіть не раз. Але щось не цінують наші дипломатичні жести. До вечора — відносно тихо. Чи то ворог стомився, чи «ресурси» у них підсіли. А нам тільки на руку. Поїмо. За розмовою згадалась дивина — народні методи лікування. Кажу побратимам: — Ви знали, що в Японії зелену цибулю навколо шиї намотують? — Це ще нічого. Її, кажуть, і... ну, не тільки на шию. Реакція була відповідною. Прізвисько «Чат ЖПТ» прилипло до мене міцніше — гумор явно виходив на новий рівень. Стажист тримається добре. Це дає шанс зайнятись побутом — у мене ж часу трохи більше, ніж у інших. То чому б не провести його з користю? Зробив кілька проколів під дроти, прибрався, поговорив майже з усіма. Але, чесно кажучи, швидко був делікатно вигнаний з кожного місця. Вернувся до техніки: замінив масло в генераторі, глянув виходи. Мало що. Зробив каву тим, хто хотів, але сам не міг. Такі дрібниці — як ремонт душі. Ближче до ночі — ворог ще раз спробував рипнутись. Підтримав стажиста, і все владнали. Ще один день добігає кінця. Ще одна цигарка — на ніч. Меседж рідним: «Все добре». Пара чатів — хтось скинув дурне відео, хтось мем. Переписування з колишньою — знову ні про що. Знову чергова драма, що не драматизується. Падає останній попіл. Я заходжу в бліндаж і примушую себе застигнути перед місцевим Колізеєм — тобто нашим сміттєвим відром. Там у розпалі запеклий бій: професійні мишачі гладіатори зійшлись у турнірі без правил. Мишей у нас багато. Осінь, тепле замкнене приміщення й цілковита байдужість до нас, грізних воїнів, створили ідеальні умови для симбіозу. Вони б’ються в смітнику, шастають скрізь, гризуть мій рюкзак (бо, як виявилось, там була їжа). І я досі не знаю, як вони туди дістались. А що ми натомість? Покращуємо їм імунітет. До отрут. До звуків. До інструкцій, які мали б їх відлякувати. Словом — обмін культурний. Сидимо. Трохи говоримо про день. Трохи жартуємо. І, як завжди, хтось висловлює припущення, що один побратим — не людина. Бо як інакше пояснити, що він зʼїв курячу ніжку, яка тиждень лежала в машині? Так, вона була в спецупаковці... Але тиждень. У машині. Мʼясо. І він живий. Ба більше — задоволений. Каже, ніби свіжа була. Потім — телефон. Сон боком. І знову день бабака. Будильник. Енергетик. Цигарка. Повідомлення рідним. «Новий день. Старий я». Як то кажуть. Черговий звіт про готовність. І — в роботу. Все, як завжди. Принаймні — до обіду. А далі стало цікавіше. По рації почали подавати сигнали: «Готовність зустрічати». Рух трохи пришвидшився. Темп — теж. Все виглядало серйозніше, ніж зазвичай. Я запалюю. Поправляю шолом. Беру «подарунок» для гостей. Рація тріщить: «Контакт можливий з близької»... І... гасне світло. Без коридорів. Без тунелів. Без варіантів кудись іти. Тільки... Темрява.