Раді Вас бачити!

Березень 1980 року. Смт Верхівка, Запорізька область.

Настирливий стукіт у вікно вирвав Ольгу зі сну посеред ночі. Вона роздратовано буркнула й глибше зарилася обличчям у подушку. День видався виснажливим — весна була порою хвороб. Навіть пообідати не встигла, а коли вже зачиняла сільський медпункт, прибігла бабця Галя з криком, що її дід помирає. Ольга не відмовила — схопила портфель і пішла п’ять кілометрів полем до хати Охріменків.

Коли увійшла, дід уже не дихав. Він був старий, смерть чекала на нього давно, але в душі дівчини оселилася тягуча, отруйна провина. *А що, якби я прийшла раніше? Можливо, врятувала б?* Ці питання крутилися в голові, наче дзиґа, і не давали спокою. Сон прийшов важко: у сні її переслідувало щось безіменне, безформенне — небезпечне й неминуче, як сама смерть. Воно чекало за кожним кутом, випереджало кожен її крок.

Стукіт припинився. Ольга полегшено зітхнула. Якщо хтось помирає — нехай до ранку, випише довідку.

— Олечко! Відчини!

Знайомий чоловічий голос миттєво розігнав рештки сну. Вона зіскочила з ліжка — те жалісно заскрипіло — накинула фланелевий халат і навшпиньки підійшла до вікна. Тремтячою рукою відсунула фіранку. За склом стояв високий молодий чоловік, нервово озираючись. Побачивши її, радісно посміхнувся й помахав рукою.

Ольга прочинила кватирку, висунула голову в холодну весняну ніч.

— Андрію Михайловичу… Що сталося?

Вона подумала, що комусь із його студентів стало зле.

— Я хочу тобі дещо показати. Ти мусиш це побачити.

Голос тремтів від збудження, очі сяяли в зоряному світлі. Ольга ледь стрималася, щоб не вибігти надвір такою, як є. Вона ніколи не зізнавалася собі в цьому, але цей чоловік вабив її з силою, якої вона соромилася. Він уособлював усі її дівочі мрії й ті таємні фантазії, про які навіть подумати було гріх.

Андрій Михайлович Соломко — столичний археолог, що приїхав розкопувати курган у степу. Молодий, але вже з репутацією. Знахідка, на яку він натрапив, обіцяла славу. Поруч із ним Ольга почувалася принцесою. Його увага леститила, як дороге вино.

Вони познайомилися, коли він прийшов до медпункту з порізаною ногою — наступив на скло. Рана була незначною, але розмова затягнулася. Андрій розповідав про свою роботу з таким пристрасним блиском в очах, що Ольга жадібно слухала, відчуваючи дивну спорідненість душ.

— Можливо, завтра? — невпевнено запитала вона, борючись із власним бажанням. — Уже пізно.

Андрій рішуче похитав головою.

— Завтра приїдуть вчені зі столиці. Тебе не пропустять. Я хочу, щоб саме ти розділила цю радість зі мною. Здається, я знайшов щось унікальне — те, що змінить історію. Ходімо.

Він схопив її за руку й потягнув до вишневого «Жигуля». Ольга розуміла, що не варто. Але не змогла відмовити.

Курган стояв за п’ять кілометрів. Дорогу проїхали мовчки.

Андрій допоміг їй вийти, не відпускаючи руки, і повів до кургану, що височів над степом темним, древнім звіром. Назустріч вискочив чорно-білий пес, дзвінко гавкаючи.

— Тихо, Сірко, свої, — кинув Андрій і жбурнув йому ковбасу.

Пес затих. Сторож вийшов із вагончика з рушницею, кивнув і зник у темряві.

Андрій потягнув Ольгу до вузького входу, схожого на пащу. Дівчина зупинилася, відчуваючи раптове благоговіння: тисячоліття тому тут вирувало життя, а тепер у надрах кургану спочивала могила скіфського вельможі — можливо, царя.

Андрій вірив, що ця знахідка перевершить навіть Солоху.

Він потягнув її в прохід. Стеля була низькою — довелося пригнутися, щоб не вдаритися об напівзотлілі балки. Повітря — важке, густе, просякнуте землею, гниллю й солодкуватим запахом згарища.

Ольга змирилася. Страх відступив, лишилася лише гостра, майже болісна цікавість. Андрій запалив ліхтарик: стіни вкриті загадковими символами, стертими часом. Під ногами тріскотіли черепки.

Коридор закінчився масивними дверима з поржавілими ланцюгами.

— Поховальна камера, — прошепотів Андрій, провівши пальцями по написах. — Бачиш? «У цій могилі похована проклята богами й людьми, ім’я якої навіки забуте, а згадка про неї карається смертю й вічним прокляттям у світі живих».

Ользі здалося, ніби вона чує рядки зі старих жахів, які читала в дитинстві.

Він штовхнув двері — ті відчинилися легко, майже безшумно.

— Навіщо ти привів мене? — тихо запитала вона, вдивляючись у його обличчя.

Андрій загадково посміхнувся.

— Так наказала вона, — прошепотів і м’яко штовхнув Ольгу всередину.

Темрява була густою, майже матеріальною. Промінь ліхтарика вихопив кам’яний саркофаг. Навколо — цвяхи, ножі, черепки. Поруч лежав скелет тварини без голови — вовка чи собаки.

Андрій підійшов першим. Ольга застигла, але раптом почула в голові жіночий голос — ніжний, чистий, як гірський потік. Він зачаровував.

— Підійди, — сказав голос. — Не бійся. Я так довго чекала.

Слова лунали незнайомою мовою, але Ольга розуміла кожне.

Вона підкорилася.

Андрій зачаровано дивився на тіло: молода жінка неймовірної краси, у льняній туніці з золотими нитками, прикраси на руках і шиї. Золоте волосся розсипалося, наче шовк. Здавалося, вона ось-ось прокинеться.

Але руки були заведені за спину, ноги скуті ланцюгами, у груди вбитий кілок, а рот забитий камінням. Обличчя спотворене жахом.

Андрій схопив кілок і різко висмикнув його. Ольга скрикнула, вхопила його за руку.

— Хто вона? Навіщо все це?

— Її вбили, — прошепотів він, не відриваючи погляду. — Поховали живою. Стерли ім’я. Боялися, щоб дух не вирвався. Прирекли на вічне прокляття. Ми ніколи не дізнаємося правди.

— Жахливо… — прошепотіла Ольга, втираючи сльози й міцніше стискаючи його руку.

— Так. Вона мучилася дуже довго.

Дівчина затремтіла й притулилася до нього. Його близькість заспокоювала. Руки Андрія обвили її стан. Він нахилився — гарячий подих на щоці, запах парфумів і чогось дикого. Ольга знала, що треба відштовхнути. Але тіло бажало іншого.

Коли він поцілував її, вона відповіла.

Поцілунок був сповнений такої жаги, що в голові запаморочилося. Його руки ковзнули під светр, стиснули груди. Він вивчав її тіло — перше для чоловіка. Божевілля оволоділо ним. Він бажав її так, як не бажав нікого. Вона відповідала сміливо, віддаючись повністю.

Він розстебнув ремінь, спрямував її руку до себе. Застогнав, штовхнув на холодну підлогу, зірвав одяг і увійшов — грубо, не розуміючи, що вона була незайманою. Розум його затьмарився хтивістю. Ольга прийняла його з такою ж пристрастю, стискаючи ногами, рухаючись у такт.

Він загарчав, напружився й вилився в неї. Потім побачив суміш крові й сім’я на її стегнах. Це розпалило його знову. Ольга, хитро мружачи очі, розвела ноги й торкнулася себе. Він накинувся, як звір. Цього разу довше, повільніше, майже жорстоко. Повернув її спиною, оволодів ззаду, міцно стискаючи зап’ястя.

Навколо них почало відбуватися щось незрозуміле: гул барабанів, лязкіт зброї, далекі крики. Тіні заворушилися. Почувся дзвінкий жіночий сміх — ніжний і водночас моторошний.

Потім Андрій підвівся, застібнув штани. Ольга більше його не цікавила. Хоча… Він оцінив її струнке тіло, ніжну шкіру, витончені риси. Красуня. Але не така, як та, що лежала в саркофазі.

— Йдемо, — холодно сказав він. — Скоро прийдуть студенти. Не варто, щоб хтось бачив.

Ольга мовчки кивнула.