Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Високі Лози, Вінниччина.

Новий день народжувався повільно, неохоче, ніби боявся розігнати ніч. Небо над містечком залишалося важким, синювато-чорним, а тьмяне світло вуличних ліхтарів ледве пробивалося крізь вологу імлу.

Ріана йшла вулицею впевнено, рівно, наче знала кожен вигин бруківки напам’ять. Довга легка сукня ледь шелестіла при кожному кроці, босоніжки тихо торкалися холодного асфальту. На щиколотках і зап’ястях тихо побрязкували золоті браслети з великими каменями — смарагди й рубіни спалахували навіть у слабкому світлі. Вона не відчувала холоду. І вже саме це було неправильно.

Вона зупинилася посеред вулиці, прислухалася. Десь далеко прогуркотів автомобіль по центральній трасі. Пролунав протяжний звук сирени — швидка чи поліція, важко сказати. Потім знову тиша, густа й липка, наче сироп.

Ріана торкнулася пальцями тонкої золотої обручки на безіменному пальці. В’ячеслав. Єдиний, кого вона справді любила. Інші прикраси вона майже ніколи не носила. Сукні — теж лише на особливі випадки. То чому зараз на ній ця майже прозора тканина, що більше нагадувала нічну сорочку? Чому босоніжки? Чому браслети, від яких тягнуло чужим, давнім теплом?

Вона спробувала згадати, як тут опинилася.

Пам’ять поверталася уривками. Після роботи — «Дубовий гай», місцева забігайлівка з претензією на затишок. Келих пива. Ще один. Привабливий хлопець із темними очима й легкою усмішкою. Розмова, сміх, дотик. Потім вино вже в її орендованій квартирі. Секс — швидкий, жадібний, без ілюзій. Тваринні інстинкти, звільнені алкоголем і самотністю. Вони заснули, переплетені, липкі від поту.

А потім — темрява. І ця вулиця.

Чому вона тут? Куди йде? Чому серце калатає так, ніби вже знає те, чого вона ще не усвідомила?

Ріана пришвидшила крок. Єдине, що відчувала чітко, — необхідність поспішати.

Вуличка різко повернула ліворуч. Перед нею постав силует маленької дерев’яної церкви з високою банею, яка дивом пережила століття, війни й безбожні часи. Саме тут Ріана вже майже місяць реставрувала фрески й ікони. Вона знала кожен скрип дошки, кожен запах старого дерева й ладану.

Залізна брама, яку завжди замикав дід Петро-сторож, стояла прочиненою.

Ріана штовхнула її долонею. Брама піддалася легко, майже беззвучно. Жінка затамувала подих і ступила на подвір’я.

Під ногами хруснуло бите скло, уламок бетону, шматок арматури. Гострий біль пронизав ступню — скло вп’ялося в м’яку плоть. Ріана скрикнула, прикусила губу. Кров теплою цівкою потекла по підошві. Вона озирнулася — нікого. Лише стукіт власного серця, гучний, як барабан у порожній церкві.

І тоді вона побачила тінь.

Швидку, змазану. Хтось промайнув у темному отворі церковних дверей. Ріана завмерла. Мозок кричав: біжи, викликай поліцію. Але ноги вже несли її вперед — так буває тільки у снах або в дешевих фільмах жахів.

Вона ступила через поріг.

Усередині панувала інша темрява — густа, жива. Свічки, запалені чиїмись руками, горіли нерівно, кидаючи довгі тіні на стіни. Обличчя святих і ангелів дивилися на неї з пересторогою, з докором. Повітря було важким: пил, старий віск, ладан. І ще щось. Гостре, металеве, нудотне — запах свіжої крові.

Ріана притисла долоні до грудей, ніби намагаючись утримати серце, яке рвалося назовні.

Тріск свічок. Тиша. І раптом — вівтар.

Він палав десятками свічок. На кам’яній плиті лежало тіло.

Ріана кинулася вперед, забувши про обережність. Нога ступила в щось тепле й липке. Кров. Калюжа крові, що розтікалася по підлозі. Запах ударив у ніс, закрутив голову. Її шлунок стиснувся, але вона змусила себе підійти ближче.

Крик застряг у горлі.

Чоловік. Зв’язаний мотузками. Руки за спиною, ноги стягнуті. На грудях — жертовний ніж із довгим руків’ям, на якому викарбувані символи, яких вона ніколи раніше не бачила. Кров сочилася з багатьох ран, злиплося темне волосся з сивиною на скронях. Обличчя — гостре, екзотичне, таке болісно знайоме.

Вона впізнала його миттєво.

Друг дитинства. Той, з ким двадцять років тому вони зіткнулися з чимось, що не мало імені. Той, з ким вони дали обіцянку: ніколи більше не згадувати. Ніколи не шукати одне одного. Ніколи не повертатися до тієї ночі.

— Ні… будь ласка… цього не може бути… — шепотіла вона, наче молитву.

Вона позадкувала. Нога посковзнулася на крові. Падіння. Власний крик.

І темрява розірвалася.

Ріана прокинулася рвучко, вся в поту. Поруч сонно кліпав хлопець, з яким вона провела ніч. Він потер очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Кошмар… — видихнула вона, змушуючи губи скласти усмішку.

Він нахилився й поцілував її — пристрасно, жадібно. Ріана відповіла, обхопила його шию. Його молоде, гаряче тіло притислося до неї. Вона відчула, як він твердіє, як притискається до її живота. Поцілунок вирвав її з крижаного мороку сну.

Секс завжди був для неї якорем. Єдиним, що повертав відчуття реальності.

Він посміхнувся. Рука ковзнула по її шиї, нижче, стиснула груди. Ріана застогнала. Тіло відгукнулося миттєво — низ живота налився важкою солодкою теплотою. Коли його пальці опинилися між її ніг, вона вигнулася назустріч. Він увійшов різко, майже грубо — і це лише посилило її бажання.

Ноги обвили його стан. Вона рухалася в такт, нігті впивалися в його плечі, залишаючи червоні смуги. Він прискорювався, дихав важко, аж поки не затремтів і не впав на неї, видихаючи її ім’я.

Вони лежали, не розмикаючи обіймів. Ріана ніжно перебирала його каштанове волосся, що пахло морем і сандалом.

Потім вона солодко потягнулася, вивільнилася. Підійшла до вікна, підняла жалюзі. Ранкове сонце золотило її довге волосся, що спадало майже до колін. Хлопець залюбовано дивився на неї — на ідеальні вигини тіла, на шкіру, яка світилася в променях.

Вона запалила сигарету. Пальці тремтіли.

По вулиці промчали поліцейські машини з мигалками, слідом — швидка.

— Аварія, мабуть, — прошепотів він, обіймаючи її ззаду й стискаючи груди.

Ріана похитала головою. Струснула попіл просто на підлогу.

— Ні. Я так не думаю.

З вікна виднілися позолочені куполи церкви. Саме туди й прямували машини.

Вона повернулася до нього.

— Тобі час іти.

Він почервонів, почав щось говорити про дзвінок, про зустріч. Ріана навіть не глянула.

На гілці дуба у дворі сидів чорний ворон. Дивно уважно спостерігав за нею.

— Ні, — різко відрізала вона, скидаючи його руки. — Не дзвони. Ми отримали, що хотіли. Іди додому. Твоя дівчина вже обдзвонила всі лікарні й морги.

Він почервонів ще сильніше. Швидко одягнувся. Грюкнули двері.

Ріана запалила ще одну сигарету. Затягнулася глибоко.

Ворон усе ще сидів на гілці.

А десь далеко, за багатоповерхівками, над церквою вже гуділи поліцейські сирени.