Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Мілан, Італія.

Тимур прокинувся від власного крику.

Звук ще довго висів у повітрі, відлунюючи від високих стель апартаментів у Порта Нуова. Поруч здригнувся Едмунд — худорлявий, із тендітними рисами, що завжди здавалися надто делікатними для чоловіка. Він розплющив очі кольору молодої трави й одразу потягнувся до Тимура, тривожно торкнувшись його плеча.

— Що сталося?

Голос Едмунда — м’який, низький, оксамитовий — той самий, що заповнював концертні зали й змушував публіку завмирати. Тимур змусив губи скласти усмішку, обійняв хлопця й міцно притиснув до себе.

— Нічого. Просто один із моїх старих кошмарів.

Він поцілував його — повільно, майже благально, ніби намагаючись переконати самого себе, що все гаразд. Едмунд відповів палко, з тим звичним голодом, який завжди спалахував між ними миттєво. Поцілунок трохи розігнав крижаний осад у грудях.

— Сьогодні великий день, — прошепотів Едмунд, торкаючись губами його шиї. — Усе буде добре. Квитки розкуплені за перші години. Teatro alla Scala чекає на нас.

Тимур кивнув. Він знав: прем’єра нового мюзиклу або підніме їх на недосяжну висоту, або поховує все, що вони будували роками. Якщо провал — лише клуби в райцентрах і обласні сцени. Кінець.

«Я сумніваюся в собі», — подумав він, але вголос сказав інше:

— Я не сумніваюся в тобі, мій любий.

Едмунд посміхнувся, відчувши його напругу, й почав цілувати повільно, спускаючись нижче. Коли губи стиснули Тимура, той не стримав стогону, встромив пальці в шовковисте, пофарбоване під стиглу пшеницю волосся. Пестощі були майстерними — Едмунд знав його тіло краще, ніж будь-хто. Кошмар відступав, розчиняючись у гарячій хвилі бажання.

Усе добре. Усе буде добре. Просто нерви.

Едмунд зупинився, притиснувся до нього всім тілом, тремтячи від передчуття. Тимур міцно стиснув його сідниці й увійшов — одним різким рухом. Хлопець вигнувся, застогнав, почав рухатися назустріч. Невдовзі все скінчилося — гаряче, швидко, майже відчайдушно. Вони лежали, не розмикаючи обіймів, слухаючи дихання одне одного.

— Усе буде добре, — прошепотів Тимур, легенько вкусивши мочку вуха з діамантовою сережкою.

Едмунд солодко потягнувся у відповідь.

Тимур підвівся, підійшов до панорамного вікна. За склом — Bosco Verticale: хмарочоси, вкриті деревами й кущами, справжні вертикальні сади в небі. Мілан прокидався. Скляні фасади віддзеркалювали ранкове сонце, на вулицях уже гуляли люди з кавою в руках, газетами, маленькими собачками. Весна тільки починалася, але повітря вже пахло теплом і вологим асфальтом після нічного дощу.

Він прочинив вікно, вдихнув глибоко. Звуки міста — далекий гул транспорту, дзвіночки велосипедів, уривки розмов — повертали його до реальності. Кошмар відступив. Майже.

Едмунд тихо підійшов, поклав голову йому на плече.

— Тут чудово, правда?

— Так. Дуже.

— Ми могли б купити квартиру в цьому районі… коли заробимо достатньо.

Руки хлопця обвили його шию, тіло притиснулося — тепле, готове знову. Тимур відчув знайоме бажання, але цього разу відсторонився.

— У тебе через шість годин репетиція. І Франческа обіцяла показати місто.

Едмунд відсахнувся. У зелених очах блиснула образа.

— У тебе хтось є?

Тимур посміхнувся, притягнув його до себе й поцілував — смачно, довго, заспокійливо.

— Не будь дурником. Просто втомився. А тобі не завадить розвіятися перед прем’єрою.

Він ляснув хлопця по сідницях — грайливо, але з ноткою остаточності.

Тимур ішов Via Verziere повільно, без мети. Сонце вже піднялося вище, місто дихало легко й дорого. Кошмар здавався далеким, майже смішним.

І тоді він побачив її.

Дівчина стояла на протилежному боці вулиці. Довге золоте волосся розвівав вітер, білосніжна сукня — майже прозора — облягала тіло, ніби зіткана з туману. Вона була схожа на видіння, на примарний спогад із минулого.

Їхні погляди зустрілися.

Ірина…

Неможливо. Вона потонула двадцять років тому. Тіло знайшли через два тижні — настільки спотворене, що ховали в закритій труні. Мати збожеволіла, не впустила труну до хати, кричала, що це не її донька.

Дівчина посміхнулася — знайомою, теплою посмішкою — і кивнула, запрошуючи за собою. Потім зникла в переході.

Тимур пішов слідом — не думаючи, не вагаючись, наче хтось інший керував його ногами.

Вона увійшла до старої церкви. Франческа розповідала про це місце — каплицю Сан-Бернардіно алле Осса. Стіни, склепіння, вівтар — усе викладене людськими кістками жертв чуми й інших епідемій. Моторошний шедевр бароко смерті.

Він зупинився перед вузьким входом. Серце калатало важко, лунко. Але ноги вже несли вперед.

Усередині панувала тиша — глуха, глибока, майже матеріальна. Запах старого каменю, воску, ледь відчутної вологи. Дежавю вдарило в скроні з такою силою, що Timур похитнувся. Ніби він уже був тут. Не тут. Але десь дуже схожому. Дуже давно.

Він увійшов до каплиці — і подих перехопило.

Тисячі кісток. Черепи, стегнові, плечові, хребці — викладені в химерні візерунки, в герб, у хрести, у квіти. Темні очниці дивилися звідусіль — байдуже, терпляче, з лиховісною певністю.

Дівчина стояла посеред приміщення. У мерехтінні свічок вона здавалася прозорою. Крізь тонку тканину сукні проглядало тіло — без білизни, з пружними грудьми, темними сосками, темним трикутником лона. Тимур мимоволі ковзнув поглядом по ній. Хоча завжди вважав себе гомосексуалом, до цієї краси залишався не байдужим.

Вона помітила його погляд і посміхнулася. У темних очах затанцювали бісенята.

— Ірино? — голос Тимура відлунював від кістяних стін.

Вона не відповіла.

У її посмішці раптом з’явилося щось чуже, жахливе. Рука піднялася — блиснуло довге лезо. Перш ніж він встиг крикнути, вона з силою встромила ніж собі в груди.

Темна кров хлюпнула на білу тканину, швидко розтіклася великими плямами. Дівчина похитнулася.

Тимур кинувся до неї, підхопив падаюче тіло, притис долоню до рани. Кров текла крізь пальці — гаряча, густа, жива.

— Допоможи мені… — прошепотіла вона, ледь чутно. — Врятуй мене… як я колись врятувала тебе…

Він підняв її на руки й побіг до виходу.

Світ закрутився. Кістки заторохтіли, ніби сміялися. З глибини долинув зловісний, моторошно знайомий жіночий сміх.

Потім — темрява.

Коли Тимур прийшов до тями, перше, що він побачив, були людські черепи. Вони дивилися на нього порожніми очницями й ніби посміхалися — тихо, моторошно, без звуку.

Він лежав на холодній кам’яній підлозі каплиці.

Минуле не відпустило. Воно повернулося — саме зараз, напередодні найважливішого дня в його житті. Клятва, дана в юності, в голодні й страшні роки, знову горіла в грудях.

Він підвівся повільно.

Де б не було те Зло, з яким вони зіткнулися колись, — воно прокинулося.

І цього разу тікати було нікуди.