Раді Вас бачити!

Березень 2020 року. Смт Високі Лози, Вінниччина. Анатолій Савчук.

Ранок п’ятниці не почався зі звичної філіжанки чорної кави без цукру, яку Анатолій Ларіонович випивав щоранку, щойно переступивши поріг відділку. Цього похмурого, сірого ранку його відразу викликали на місце.

Стара церква на околиці, неподалік Качиного озера. Віддалене, глухе місце — ідеальне для злочину, особливо для вбивства. Поруч — занедбане кладовище, де вже понад сто років нікого не ховали. П’ять років тому місцева влада вирішила знести його під торговий центр: пригнали техніку, почали викорчовувати хрести. Та раптом приїхали люди зі столиці — якась фондова організація, — і все зупинили. Через кілька днів техніку забрали. Кладовище так і лишилося гнити: бур’яни, чагарники, притулок для безпритульних собак і місцевих підлітків.

Нещодавно його разом із церквою викупила якась громада. Почали відновлювати храм.

Коли Савчук під’їхав, біля церкви вже гуділо. Три поліцейські машини, швидка. У формі намагалися відігнати цікавих — ті спеціально прийшли, сподіваючись побачити щось «цікаве». Дехто вже знімав на телефони. Анатолій Ларіонович давно перестав дивуватися: людей завжди тягнуло до смерті, сексу й чужого болю. Особливо якщо цей біль — не їхній. Навіть цілком нормальні, з точки зору психіатрії, люди гальмували на трасі, вивертали шиї, намагаючись розгледіти трупи після аварії.

Його пропустили без питань. Назустріч уже поспішала Ганна — місяць тому прийшла до відділку, швидко зарекомендувала себе як талановитий аналітик. Невелика на зріст, повненька, з прямим чорним волоссям до плечей. Зазвичай усміхнена. Сьогодні — ні. Обличчя похмуре, під очима темні кола, пальці, що стискали планшет, ледь помітно тремтіли.

— Анатолій Ларіонович…

Він лише кивнув і рушив до церкви. На сходах сиділа немолода жінка й тихо ридала, витираючи сльози паперовими хустинками, які їй подавала Оксана — стажерка, лише вчора прийнята. Дівчина трималася добре, попри те, що справа виявилася серйозною. Савчук сухо посміхнувся кутком губ. Справна. З неї вийде толк.

Побачивши його, Оксана виструнчилася, віддала честь.

— Пане підполковнику, стажерка Петренко.

Він кивнув і поглядом вказав на жінку, яка вже перестала схлипувати й уважно прислухалася.

— Пане підполковнику, це Іващенко Галина Миколаївна. Вона знайшла тіло.

— Добре. Можеш іти. Я поговорю з нею.

Оксана розвернулася й чіткою, майже парадною ходою пішла до групки поліцейських, які курили осторонь і голосно перемовлялися.

Анатолій опустився на сходинку поруч із жінкою. Дістав з кишені пальто Davidoff і срібну запальничку з гравіюванням — подарунок дев’яностих від одного «авторитета», який тепер, здається, сидить у Раді.

Клацнув. Довго дивився на вогник.

— Ви тут працюєте?

— Чоловік мій, — жінка знову схлипнула, витерла сльози. — Сторож. Відкриває-закриває двері, браму.

— Чому сьогодні ви, а не він?

— Вчора з друзями випив. Я замість нього прийшла. А брама вже відчинена. І двері теж. Стало дивно.

— Але ви все одно зайшли.

— Подумала — може, Ріана. Вона завжди рано приходить, допізна затримується.

— Ріана?

— Реставраторка. Ікони, фрески… по-новому розмальовує.

— Зрозуміло, — Савчук нарешті прикурив. Затягнувся глибоко. — І що ви побачили, коли зайшли?

Жінка затремтіла.

— Свічки… Багато свічок навколо престолу. Ріана завжди працює з прожекторами, як на сцені. А тут — свічки. Я підійшла ближче… і побачила її…

Вона знову заридала — голосно, надривно. Анатолій не квапив. Знає: треба дати час.

— Чому ви одразу зрозуміли, що щось не так?

— Свічки… — прошепотіла Галина Миколаївна. — І тиша. І кров… Господи, за що? Олеся ж була така хороша дівчина… Все життя попереду. Мріяла в учительки вступити. Працювала, мамі допомагала. Бідна Люда… Вона не переживе…

Савчук кивнув Оксані, яка стояла неподалік. Дівчина швидко підійшла, обійняла жінку за плечі, почала тихо заспокоювати.

Він підвівся й рішуче рушив до церкви.

Назустріч одразу вийшов кремезний молодий оперативник з гострими рисами обличчя й пронизливим поглядом.

— Пане підполковнику, старший сержант Лавренюк.

Анатолій лише махнув рукою — вільно.

— Що маємо?

— Вбивство з особливою жорстокістю. Потерпіла — Дацюк Олеся Володимирівна, дев’ятнадцять років, місцева. Тіло виявила й упізнала Іващенко Галина Миколаївна, пенсіонерка, дружина сторожа.

— Причина смерті?

— Зґвалтування й дев’ять колотих ран у груди. Несумісні з життям. Усе сталося прямо на вівтарі.

Савчук стиснув щелепи.

— Ритуальне?

— Дуже схоже.

Він завжди тримався стримано. Колеги вважали його холодним, майже бездушним. Роботом. Але це був лише захист. На такій роботі емоції — розкіш, яку не можна собі дозволяти. Інакше згориш. Або з’їдеш з глузду.

Він підійшов до вівтаря. Свічки ще горіли — нерівно, коптячи. Запах крові, ладану й свіжої фарби змішався в задушливу суміш.

Оголене тіло дівчини лежало на кам’яній плиті, затоплене кров’ю. Дев’ять ран — акуратних, глибоких. Очі широко розплющені — в них застиг жах і благання. Здавалося, вона досі дивилася на святі лики зі стін і купола — байдужі, тьмяні, вічні.

Савчук нахилився. На тілі — жодних синців, подряпин, слідів боротьби. Або не пручалася, або… щось її паралізувало. Снодійне? Транквілізатор? Це вже до експертів.

— Можемо забирати тіло? — несміливо запитав один із хлопців.

— Так.

Він кивнув — коротко, похмуро — і вийшов надвір.

Прохолодне повітря вдарило в обличчя. Він жадібно вдихнув, прикурив нову сигарету. Перед очима все ще стояв її погляд — чистий, невинний, зламаний. У нього теж є донька. Він не міг навіть уявити, як це — втратити дитину.

Його увагу привернула невисока білявка з довгою косою — золотисте волосся важко спадало по спині. Вона розмовляла з Ганною. Савчук рішуче рушив до них.