Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Світло не вимикалося ніколи. Воно не пекло, не сліпило, не мерехтіло — просто було. Рівне, біле, немов саме каміння випромінювало мертве сяйво. Його джерело не вгадувалося, ніби його ніколи не було, а було лише світло.

Камера розміром з кабіну ліфта. Лише низький стік для води в підлозі. Марк сидів на холодній мармуровій плиті, підібравши ноги під себе, обійнявши плечі.

Скільки часу минуло? Дні? Години? Хвилини? Тут усе зливалося в один нескінченний подих порожнечі. Годинника не було. Їжі — ні. Спраги не було, бо з-під стіни іноді капала вода, її можна було злизати з долоні. Але це лише підтримувало тіло.

Думки билися в голові, як птах у клітці. Гел. Де він? Живий? Мучений? Убитий? Відчував, як щось між ними ще тримається — ниточка, тонка, майже примарна. Але вона була. І саме це не давало збожеволіти.

Він не молився, не кликав допомогу — просто чекав. І це було найстрашніше. Його не катували, не били, не кричали — про нього просто забули. І це лякало сильніше за будь-який ніж чи камеру із шипами. Він знав, що його бачать. Що кожна крихта його руху під наглядом. Що його тримають тут не просто так.

"Тебе не знищують, бо чекають, коли зламаєшся сам," — шепотіли думки.

"Гел міг уже померти."

"Це твоя провина."

"Ти не зміг його врятувати."

"Ти не можеш навіть себе врятувати."то к

Його тіло тремтіло не лише від холоду, а від накопиченої тривоги. Він не кричав. Не бився в істериці. Просто сидів, стискаючи зуби, поки з очей не потекли беззвучні сльози.

І коли вже душа почала розшаровуватись, коли він був на волосині від зриву — двері відчинилися. Без звуку. Повільно. Холодне повітря з коридору хлинуло всередину.

Марк не поворухнувся. Лише підняв голову. Рух обернувся болем у шиї — він не розтягувався, не ходив. Сидів.

У дверях стояли двоє. Один — у чорному, довгий плащ, руки за спиною, обличчя не видно. Другий — високий, сріблясті крила і темний погляд.

— Прогулянка, — сказав янгол.

Марк мовчки підвівся.

Вперше за весь цей час він знову відчув страх не від тиші, а від того, що щось почалося.

Він ішов між двома янголами — мовчазними, броньованими, зі зброєю при боці. Кроки давалися важко. Кожен рух нагадував про голод, спрагу, безсоння, холод. У шлунку — пустка. В голові — гул. Та він ішов, тримаючись на волі, яку ще не встигли зламати.

Коридори були світлими й гладкими, немов у лікарні. Камінь під ногами відблискував стерильністю. Повітря пахло металом і якоюсь синтетичною хімією. Усе тут було штучним.

Врешті — зала. Простора, мов тронна, але порожня. В центрі — самотнє крісло з високою спинкою, біле, як і стіни. Його до нього не ведуть, його в нього вкидають — мов марну іграшку.

Марк не опирається. У ньому просто не лишилось сил. Його руки лежать, немов чужі. Він не говорить. Лише дихає — важко, коротко, спазматично.

Він чує кроки. І ще кроки. Хтось заходить. Важко. Повільно.

Він піднімає голову.

Гел.

Той, кого він шукав увесь цей час, кого бачив у снах і у спалахах болю. Стоїть. Живий. І… знищений.

Гел у людській подобі — завжди високий, сильний, з очима, повними вогню — тепер худий, змарнілий, з глибокими тінями під очима. Смаглява шкіра потьмяніла, губи потріскали. Рухи повільні — не з гідності, а з виснаження.

Руки — закуті у ланцюги з кіріду, чорного як ніч металу, що пульсує червоними сенсорами. Вони вбирають силу, стискають його, блокують тіло, розум, кров.

На ньому немає сорочки — лише тонка тканина, схожа на халат, роздерта на плечах. Вени на грудях випуклі, тіло вкрите синцями і тонкими шрамами. Але найбільше боліло те, що Гел дивиться на нього — і в тому погляді вибачення.

"Я не зміг..." — шепочуть очі.

Марк здоигнувся і на мить відвів погляд.

— Я знав, що це подіє, — пролунав знайомий хрипкий голос.

Імператор.

Він вийшов із тіні, потираючи руки, наче щойно завершив шедевр. Його обличчя — бліде, посмішка змазана, як у ляльки. Очі блищать хворобливою радістю. На ньому чорний плащ, закинутий на плечі, і костюм, що більше скидається на обшиавку для трун.

— Подивися, Марку. Подивися уважно. Це — кінець того, кого ти вважав сильним. Це — тварина, яку ти хотів захистити. Подумай, чи варто було.

Він повільно підійшов до хлопця.

— Я можу припинити це. Я дам вам обом волю. Поверну все, що було. Лише одна умова. Відкрий портали. Зруйнуй простір. — прошепотів чоловічок.

Він посміхався. І в цій посмішці було щось солодко - жахливе.

Марк не відповів. Лише дивився на Гела. На чорну, наче смола кров, що повільно крапала з його зап’ясть.

Імператор клацнув пальцями. Один із сенсорів блимнув — і Гел здригнувся.Болісно, тихо. Удар — мов блискавка.

— Згодом ти побачиш, як він буде благати тебе зробити те, чого я прошу. І ти сам будеш благати.

Імператор встав витираючи,вологі від поту руки об піджак.

— Залиште їх. Хай подивляться один одному в очі. Хай визнають, що майбутнього більше нема.

Двері за ним зачинилися. Янгол слухняно залишили приміщення І в тиші — тільки двоє.

Марк. І Гел.

Людина і звір.

Напівмертві, але живі.

Коли двері зачинилися, простір став іншим. Тиша була важча за звук, а світло, що лилось від стін, холодне, мов погляд тирана.

Марк повільно підвівся. Ноги тремтіли, та він йшов. Повільно. До Гела.

Той стояв нерухомо. Ланцюги важко звисали з зап’ясть. На плечах — сліди опіків, синці, шрами. Та очі — все ті ж. Вогонь, хоч і приглушений. Усмішка крива, з кута губ.

— Привіт баристо, — прошепотів Гел, коли Марк наблизився. Голос хрипкий, але ще жартівливий. — Жахливо виглядаєш.

Марк зупинився за півкроку. Його губи злегка затремтіли. Він опустив погляд, подивився на ланцюги. Торкнувся одного — метал одразу ж обпік його. Він стиснув зуби, але не відсмикнув руки.

— Гел…

Марк сів навпроти. На кам’яній підлозі. Між ними — кілька сантиметрів і безодня. Його голос зірвався на шепіт:

— Він вимагає відчинити портали. Я не знаю… як це зробити. Я не пам’ятаю. Я не можу відкрити портал. Вони думають, що я… що я знаю як… але я не знаю. Я навіть не знаю, хто я. Чому я такий...

Гел схилив голову набік. Очі м’яко спостерігали за ним, як у хижака, що став сторожовим псом.

— Імператор — дурень, — сказав він. — Вони всі такі. Думають, що сила — це біль і контроль. Але це завжди любов і хаос. Ти не можеш пам’ятати те, чого не маєш. Або ще не готовий мати.

— А якщо я взагалі не зможу? — стиха. Голос, як крижинка в склянці. — Якщо я не зможу…або якщо він дізнається, що я не той хто йому потрібен?

Хлопець з відчаєм дивився на Гела. Той лише сумно посміхнувся у відповідь, і обережно торкнувся рудого пасма.

— Марку, я в цьому світі стільки, що забув запах весни. Але я знаю, що твій страх — справжній. І я тобі скажу от що: мене не зламають. Мене били, варили, розбирали на шматки — і що? Я знову тут. І навіть зараз — виглядаю краще, ніж цей кволий імператорчик у шкірі дохлого павука.

Марк подивився на нього. Уперше — прямо, без страху. Іпосміхнувся.

— Ти жартуєш…

— Я завжди жартую. Бо це єдине, що залишає мене живим. І знаєш що? Ще не пізно.

Рудий повільно кивнув.

— Вони будуть шкодувати. — з люттю прошепотів він.

Гел усміхнувся.

— От тепер ти знову схожий на себе.

— Ну що, дівчатка, домовилися?

Імператор увійшов, руки складені за спиною, обличчя перекошене самозакоханою насолодою. За ним — двоє янголів, у чорних обладунках, із світлом у зіницях. Озброєні до зубів, мов тіні війни.

Марк не відповів. Його тіло все ще тремтіло, але очі вже були спокійні — дивились на Гела.

— Тиша? Ну, буває. Але у нас стільки часу, — імператор наблизився до крісла й ковзнув пальцями по підлокітнику, — що можна й трохи… повеселитися.

Він кивнув одному з янголів. Той підійшов до Гела. З металевих труб на стелі крапнув перший струмінь — рідина із сильним запахом трав і металу. Розчин беладони.

Гел завмер. В очах — не страх, а інстинкт. Тваринний, древній. Потім тіло судомно здригнулося. Ланцюги з кіріду почав спалахувати сенсорами, пробігаючи пекучими хвилями по нервових закінченнях.

Марк рвонувся, але не зміг підвестись.

— НІ! — голос його розірвав простір.

Імператор зупинився, звертаючись до нього з фальшивим подивом:

— Ти щось сказав?

Гел уже не стояв. Впав на коліна. Його руки тремтіли, нігті залишали сліди на мармурі. Беладонна горіла в жилах, вимикаючи здатність до регенерації. Марк бачив, як хребет Гела трохи зміщується — тіло руйнується зсередини.

— Досить… — хрипко сказав Марк. — Зупиніть це…

— Ні. — Імператор нахилився ближче, майже до вуха. — Я хочу подивитися, як у тебе щось… зламається.

Гел усміхнувся крізь кривавий кашель.

— Бачиш, Марку… — прошепотів він, — я… ще дихаю.

І тут — тіло різко вигинулося. Марк бачив, як в очах Гела згасає світло.

— НІ!

І в цей момент повітря зсередини простору стиснулося.

Раптом тишу порушив тихий гуркіт. Світло блимнуло і згасло, зловісно клацнувши в стінах. Приміщення занурилося в темряву — повну, всепоглинаючу, мов передвісницю Кінця.

— Що це в біса коїться?! — прорізав морок розлючений і, як не дивно, наляканий голос Імператора. Його нота страху була такою справжньою, що озвалася химерним відлунням у серцях присутніх.

Та саме в цю мить почалося щось… таке, що виходило за межі розуміння, логіки й навіть віри.

Темрява не зникла — вона відступила. Її витіснили мільйони різнокольорових вогників, що повільно спливали в повітрі, з'єднані між собою тонким, пульсуючим сяйвом, немов павутиння часу й можливостей.

Та це були не просто вогники.

Добре придивившись, кожен побачив: то були світи. Незліченна кількість світів — різних, прекрасних, жахливих, диких і божественних. Світів, що жили, дихали, і чекали. Мільярди галактик, планетарних систем, зірок і мороків пропливали навколо — повільно, велично, як нескінченне дихання Всесвіту.

І серед цього неймовірного, пульсуючого сяйва стояв він.

Марк.

Не зв’язаний. Не закутий.

Марк стояв посеред світів, і світи корилися його подиху. Його очі світилися віддзеркаленням тисяч вимірів, а волосся пронизували зорі — ніби давні боги, втомлені чекати, нарешті зважилися коронувати його.

Не в’язень. Не жертва. Не людина.

Марк був проявом самого Всесвіту — його серцевини, його пам’яті, його можливості. В ньому злилися час, матерія, простір, і щось глибше. Його тіло світилося, але не пекло. Він був спокійний, але не холодний. Величний, але не відчужений.

Імператор стояв приголомшено. Він відступив. Навіть янголи відвели погляди, бо знали: на Боже дивитись — небезпечно.

І саме в цей момент зі світом з'єдналися всі інші світи. Виникли портали — живі, пульсуючі, не контрольовані жодною машиною чи магією. Вони просто були.

Далі буде...

Олесь Король
Пастка на драконів

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!