Раді Вас бачити!

Імператор сидів у своєму високому троні, немов дитина в кріслі, що йому завелике. Трон був гіпертехнологічним — живий метал, що дихав ледь вловимим гудінням, пульсував слабким зеленуватим світлом у ритмі його пульсу. Він сидів нерухомо, майже картинно — спиною притиснутий до хребетного модуля управління, долоні з'єднані перед собою кінчиками пальців.

Його обличчя — ніби вирізане з гнилої дитячої ляльки, де усмішка була прирощена до щік назавжди. Вузький рот, завжди розтягнутий у неприродно теплої, але отруйної посмішки, видавав одразу — це не радість, це насмішка. Очі маленькі, глибоко посаджені, блискучі як чорні намистинки, хитрі, мов у пацюка, і страшні. Їхній блиск не гаснув ніколи, навіть коли приміщення занурювалось у темряву. Лисина вже виїдала центр його черепа, залишаючи по боках рідке волосся, яке він зачісував назад із педантичністю маніяка, що мріє про контроль.

Він був дрібним — нижчим за середнього чоловіка, хистким і худим, із руками, схожими на тенета. Але компенсував це взуттям — дорогі лаковані туфлі з прихованими підборами додавали йому зросту. Костюм — бездоганно пошитий, чорно-сірий, із ледь помітною оптичною структурою, яка могла змінювати колір залежно від освітлення. На вигляд — ділова акуратність. Але тканина була жива, і вона пам’ятала крики тих, хто доторкнувся до неї без дозволу.

Імператор — психопат з дитячою посмішкою. Колись у нього відібрали іграшку. Його принижували і лупцювали. Та його недооцінили. і відтоді він вирішив: у нього буде все. Іграшки. Люди. Всесвіти.

Він спостерігав — із тією самою посмішкою — як високий хлопець з чорним волоссям почав змінюватися. Його шкіра потріскувалася, луска пробивалась крізь людське тіло, кістки подовжувались, зрощувались, крила, як космічні паруси, вибухнули з його плечей. Перетворення було некерованим — болючим, диким — і прекрасним. Велетенський дракон із очима, що палали божественним вогнем, ревів, а зі стелі обсипались вогнетривкі плити.

Імператор не моргнув. Лише посмішка трохи розтягнулась, відкривши білі рівні зуби — дуже рівні, дуже штучні.

— Значить, ти не брехав, Ґабрієлю… — прошепотів він майже з ніжністю. Його голос був тонкий, оксамитовий, безбарвний — схожий на шурхіт шовку, що вкриває отруєну голку.

Дракон здіймався над лугом, що насправді був ареною — живий символ сили, краси, свободи.

Але Імператор бачив у ньому інше — ключ до абсолютної влади і контролю.

Інший — з вогняним волоссям ще не проявив себе. Намагався здаватися звичайним хлопчиськом. Але Імператор знав — він примусить рудого показати себе. Він і не таких ламав.

Ці хлопці — його пристрасть, його здобич. Вони не розуміють, що вже стали частиною машини, яка перемелює все.

Імператор підвівся повільно — його підбори дзвякнули об підлогу, і зробив кілька кроків уперед. Зупинився. Зазирнув дракону просто в очі, і посміхнувся ще ширше.

— Моє. Усе моє.

Коли дракон зник у морі електромагнітних сіток, Імператор ще деякий час стояв нерухомо. Його очі не кліпали — лише виблискували відображенням розпеченої арени, немов сканери, що аналізують шедевр.

Потім — кроки. Легкі, мов у танцюриста. Впевнені. Симетричні.

Ґабрієль з’явився мовчки, немов промінь світла, що врізався в темну матерію тронного залу. Він був високий — надто високий, щоб бути зручним для споглядання. Його постать — точена, немов виготовлена з білого мармуру за божественними лекалами. Довге світле волосся спадало йому на плечі, блищало сріблом під світлом вбудованих у стелю дрон-ліхтарів. На ньому був сучасний приталений костюм: темно-синій, із тонким золотистим оздобленням, що нагадувало інтерфейси стародавніх машин. І лише два елементи видавали істинне походження — крила. Великі, з бездоганними пір’їнами, вони були складені за спиною, але навіть у стані спокою здавалися згустками осліплюючої сили.

Ангел.

— Я казав тобі, — промовив Ґабрієль оксамитовим голосом, у якому звучала втома тисячоліть, — що вони особливі. Ми полювали на Ключ… і натомість отримали цілий всесвіт.

Його губи ледь торкнула усмішка, але очі залишались холодними. Вони не знали людських емоцій — лише ідеї. Мораль. Владу.

Імператор не повернувся до нього одразу. Він лише похитав головою, ніби смакував слова ангела як вино з непевним післясмаком.

— Обоє? — тихо запитав він, не дивлячись.

— Обоє, — відповів Ґабрієль.

Він говорив просто, без зайвих жестів, як істота, що давно вийшла за межі людської театральності. Але в його голосі було щось ще — слабкий натяк на бажання, що могло бути як цікавістю, так і небезпекою.

— І ти впевнений, що зможеш тримати їх на короткому повідку? — запитав Імператор, стискаючи пальці. Його голос був шовковий, майже лагідний. — Бо якщо один з них справді бог, а другий ще не показав і десятої частини того, що може…

— Ми — Ангели, — перебив Ґабрієль тихо. Його крила на мить здригнулись. — Ми створені, щоб стримувати таких, як вони. Вони здаються сильними, але ми знаємо, як зламати їх Ми знаємо, про страхи драконів усе. А от другий…

— А ти, Ґабрієлю? — нарешті обернувся Імператор. Його посмішка стала вузькою, майже інтимною. — Чого боїшся ти?

Ангел не відповів. Лише дивився на нього довгим, порожнім поглядом, у якому ховалося більше, ніж здавалося. Потім зробив півкроку ближче, схилив голову — ніби віддавав шану — і прошепотів:

— Моє місце — поруч із владою. Поки ти керуєш — я з тобою.

Але в цих словах було дещо інше. Щось, чого Імператор ще не вловив. І це його дратувало. Хоч і збуджувало.

Ґабрієль розвернувся, і його крила ледь зачепили повітря, створивши хвилю холоду. Він зник так само тихо, як з’явився. Імператор знову залишився сам. Але цього разу — з думкою, яка не давала спокою:

> «Обидва…»

Він подивився на екран, на якому дракон ніс рудого. Вони думали, що летять до порятунку, та насправді їх очікувала нова пастка, нове випробування.

— Один відкриє двері, — прошепотів Імператор, знову сідаючи у свій трон. — А другий — зробить так, щоб вони більше ніколи не закрились.

Дракон злетів угору — й одразу ж провалився в брудну воду, зелену від водоростей. Озирнувся — куди не глянь, лише розлоге болото. Згорнув крила, поплив вгору, пробиваючи товщу води, міцно тримаючи Марка, а той — кота. Але кірідовий ніж, з якого все почалося, вислизнув із руки й потонув, лишаючи по собі тільки мить блиску.

Рудий смикався, намагаючись вибратись із драконової лапи, що стиснулася, мов залізна клітка. Та гігантська кінцівка, несподівано виринувши з води, намацала берег і жбурнула туди хлопця з білим котом. Наступної миті щось невидиме вхопило самого дракона — й потягло назад у глибінь.

Марк підхопився й кинувся до води. Там, серед каламутної темряви, сплітались у смертельній боротьбі два гігантських тіла — дракон і якась водяна істота, схожа на ящера. Вона вчепилася в його шию й тягнула до водяного рову, глибше й глибше. Дракон рвав пащу хижака кігтями, залишаючи криваві сліди.

Кіт бігав уздовж берега, жалібно нявкаючи. Марк опустився навколішки, вдивляючись у муть. І враз — знову сплеск! З води виринула ще одна потвора. Рудий ледь устиг відкотитися — клацнули щелепи просто на тому місці, де щойно була його голова.

Марк знову рвонув до берега, хоч і не мав жодного уявлення, як допомогти дракону. Вода заспокоїлась. Бійців більше не було видно.

— Мяу, — тихо й розпачливо плакав кіт, ніби ладен був стрибнути у воду слідом.

І раптом поверхня забурлила. Дракон виринув, вистрелив угору — і впав. Вдарившись об землю, розлетівся навпіл: в один бік відлетіла відірвана лапа гігантського розміру, в інший — відкотився людський силует.

Марк із котом одразу кинулись до нього. Кішка видерлась на руки, пригорнулась, притихла. Марк опустився поряд, почав перевіряти, чи всі кінцівки на місці.

— То не моя, — хрипко усміхнувся Гел, сідаючи в мокру траву. — То наш обід.

— Мене зараз знудить, — пробурмотів Марк, морщачись.

— Їсти все одно треба, — зітхнув Гел. — Тут енергії мало, а киця вже мріє про жертву. М’ясо я добув.

— Його ж треба якось приготувати. Вогню нема.

Гел кинув у мокру траву вогняну кульку — спалахнув димок.

— Добре, що в нас є кірідовий ніж… — почав було він.

— Немає, — перебив Марк. — Я його впустив, коли ми тікали від бурі.

— Халепа… — похитав головою Гел. — Добре хоч, лапу відірвало. Її можна розібрати й без магії.

Він підвівся і наблизився до гігантської лапи — п’ять метрів у довжину, метр у висоту. Кіт, не чекаючи дозволу, вгризся в м’ясо, гарчав і муркотів одночасно.

Марк відвернувся, аби не дивитися на це моторошне пиршество. Відійшов трохи далі, шукаючи хоч якесь паливо, й натрапив на сухі скручені гілки та повалені стовбури. Притягнув їх назад, до того місця, де кіт із червоною мордочкою шаленів біля лапи. А Гел тим часом акуратно відрізав м’ясо й складав на вже зняту шкіру.

— Як тут кажуть… — озвався він, відрізаючи ще один шмат. — Воно не змогло з’їсти нас — тож ми з’їмо його.

Він загорнув м’ясо у товсту лускату шкіру, наче у фольгу.

— Мене вже нудить, — знову проскреготів Марк, але дрова виклав старанно, формуючи багаття.

Гел мовчки вдарив ногою по стовбуру — розламав його навпіл і поклав у вогонь, зруйнувавши при цьому акуратну пірамідку Марка.

— Ну дякую, — пробурмотів той, скоса поглянувши.

— Завжди радий допомогти, — з усмішкою відповів Гел.

— Дурної сили в тобі — хоч греблю гати, — пирхнув Марк, обережно обходячи відрубану лапу, мов хтось міг ожити й без голови.

— У мені й розумної не бракує, — зітхнув Гел, вправно загортаючи м’ясо у відрізану шкіру. — Всесвіт тримається на рівновазі — дурної й розумної сили. Без першої друга не така вже й весела.

Білий кіт, схожий тепер на пухку подушку, відвалився на траву догори лапами, з пузом, круглим як казан, і блаженним виразом на мордочці. Мружився від задоволення, тихо мурчав крізь дрімоту.

Гел кинув у дрова вогняну кулю — тримав її в долоні так довго, аж поки не спалахнули товсті стовбури. Вогонь затріщав, спалахнув живим світлом, проганяючи мокрий морок навколо.

— Тепло-о-о, — протягнув він, з насолодою вмощуючись так близько до полум’я, що край його плаща почав тліти.

— Згориш, — буркнув Марк, морщачись. — Не шкода, але смердітиме на всю галявину.

Гел глянув на себе, зітхнув і ляснув по тліючій тканині.

— Тепер пахну копченим героєм.

Вони сиділи біля вогню, мов навколо не було нічого — ні болю, ні чудовиськ, ні відірваних лап. Просто двоє — вогонь, тепло, і вечеря з монстра.

На перше — шматки м’яса, підсмажені на гіллі. На друге — печеня в шкурі, з хрусткою скоринкою. Гел синтезував трохи солі, обережно посипав, перевірив воду — очистив. Марк спочатку гримався, але потім здався — голод переміг огиду. Хоч і жував обережно, як отруту, дивлячись у бік, аби не бачити, з чого зроблено вечерю.

Тиша була майже святковою. Настільки справжньою й щирою, що ні один, ні другий не зважився її порушити. Обоє мали на язиці щось про вихідний, про відпустку, але так і не вимовили. Вогонь тріщав, кіт перевалювався з боку на бік, уві сні шепочучи "мяу".

Гел трохи нахилився ближче до Марка, шепочучи вже сам до себе:

— Щойно скажемо, що тихо... воно прокинеться.

Марк кивнув. І сиділи мовчки, як солдати, що знайшли острів урагану — і бояться вдихнути занадто голосно, щоби не втратити його назавжди.