Раді Вас бачити!

Вони відчинили двері — і їхній світ знову змінився.

Жодного мармуру. Жодного холоду чи тіней. Лише безкраїй, налитий сонцем лук, де зелене мерехтіння трав змішувалося з кольорами диких квітів, мов мазки з полотна імпресіоніста. Вітер лагідно гойдав високу рослинність, і кожен рух здавався частиною якогось незбагненного ритму — повільного, гармонійного, надто ідеального.

Небо було глибоке, синє до нестями. І тиша — знову тиша, але вже інша. Вона не гнітила, як у залі. Вона… заспокоювала. Гел ступив першим. Трави торкалися його босих ніг, залишаючи росу, яка зникала, щойно торкалась шкіри.

Вони пройшли кілька кроків углиб поля. Двері за ними зникли без звуку.

— Ну що ж, — промовив Гел, вдихаючи повітря на повні груди, — як на мій смак, цей варіант найкращий.

Марк мовчав. Він дивився на небо. На квіти.

????????????????????????????????????

Імператор з цікавістю роздивлявся хлопців

Світло лягало на обох м’яко, як оксамит.

Гел — смаглявий, високий — майже два метри зросту, худорлявий, але з тим тілом, де кожен м’яз мав власну витончену логіку. Волосся — чорне, густе, довге і хвилясте, спадало по спині, торкаючись пояса. Іноді здавалось, що пасма ворушились, мов окрема істота — живі, чутливі до навколишнього світу. Його очі були глибокого синього кольору, яскраві, як літнє небо, і водночас — холодні.

Поруч із ним Марк здавався меншим, легшим, але не менш вразливим. Його вогняне волосся, розкуйовджене, спадало до лопаток, наче полум’я, що застигло на вітрі. Він був блідим, з блакитними очима, у яких тепер жевріло якесь нове світло — тихе, але рішуче. У його рисах було щось подібне до Гела — відлуння? Тінь?

Хлопці мовчки сиділи серед квітів. Лише шелест трав — і нічого більше. Вони сиділи притулившись спинами один до одного і дрімали. Хоча ні. Інколи вони розплюшувпли очі і з тривогою озиралися.

Красиві і небезпечні. Набагато небезпечніші ніж здаються на перший погляд. Наче звичайні хлопчиська, але ж яка сила...

Імператор посміхнувся. Він не помилився. Він дійсно заволодів чимось надзвичайним. Чимось, що поки, що не піддавалося його розумінню. Та цей світ сповнений таємниць і ці хлопчиська одна з них.

✨✨✨✨✨✨✨✨

Нарешті вони могли трішки перепочити. Хоча ні Марк, ні Гел не вірили в те, що нарешті їх залишили в спокої. Ні. Це була ще одна підступна витівка того хто зробив їх бранцями. Вони сиділи, притулившись спинами один до одного, пильно вдивляючись в далечінь. Кіт хропів на руках у Гела, та й сам хлопець почав кивати головою. Марк відчув як в нього зливаються повіки. Гелу стало нудно. Раптом його волосся ожило і почало лоскотати Маркові за вухом, наче той був котом. Хлопець сіпнувся, і відкинув пасмо. Гел посміхнувся. Йому подобалося дражнити цього рудого. Чорне пасмо знову опинилося на обличчі хлопця.

— Забери свої патли. — сердито пробурчав він.

— Це не патли. — з веселою посмішкою заперечив Гел. — Це вібриси.

— Що?

— Щось на кшталт антен. Я ними світ сприймаю. Як ото коти. — Чорнявий з гордістю скинув головою.

— Ти ж казав, що бог. Тепер стверджуєш, що кіт

— Одне одному не заважає. — Продовжував розважатися Гел.

— Уявляю, що в тебе взагалі взагалі робиться в мізках. — пробурмотів Марк.

— В мене їх не має. Рудий лише стенув плечима.

— Мене це чомусь не дивує... На деякий час між хлопцями повисла тиша. Кожен думав про щось своє. Нарешті Гел не стримався.

— Ну, що володарю кави і тістечок. Зізнаєшся хто ти насправді... Він надто пильно дивився на рудого хлопця. Той не поспішав з відповіддю. Його пасмо знову полоскотало тому шию.

— Я вже все розповів.

— Та ну... Був би ти простим хлопчиськом то не фонив би на півсвесвіту наче міжгалактичний маяк. — не здавався Гел. — Так, що?

— Я тобі не атомна станція. Відчепися. Марк в серцях схопив обридле пасмо і легенько смикнув його.

— Ну добре... — здався Гел. І вмить задрімав.

Знову виникла тиша.

— Знаєш, — тихо промовив Марк, — це занадто.

— Що саме? — Гел лежав на спині, дивлячись у небо. Його голос був м’який, як цей день.

— Усе. Це поле. Небо. Навіть сонце — ідеальне. Тут… ніде немає вад. Ні бур’яну, ні комахи. Навіть вітер однаковий щосекунди. Тобі не здається, що це не місце, а віддзеркалення чийогось бажання?

Гел не одразу відповів. Його волосся легенько ворухнулось, ніби реагуючи на слова.

— Якщо це чиясь мрія… — він подивився на хлопця — …то я не хочу знати, що буде, коли вона скінчиться.

Марк опустив погляд. Пальці торкнулися пелюстки, що лежала на коліні. Та розсипалась на порох, і з вітром — зникла.

— Або якщо ми зайві в ній.

Гел не зміг утриматися. Раптом цей спокій, ця гармонія, яка їх оточувала, здавалася надто важкою. Він ліг, зручно вмостився серед трави, і його очі повільно заплющувались. Вітер ледь торкався його волосся, та й усе довкола стало таким лагідним, що його свідомість почала пливти. Неначе цей світ поглинув його цілком, і вже не було ні страху, ні болю. Тільки — спокій.

Гел ковтнув кілька разів, якби хотів заснути, але то був лише момент розслаблення, відстань від реальності. Його дихання стало рівним. Шум трав, мов пісня вітру, обволікав його, немов вуаль. Він занурювався в дрімоту. Тінь його думок плавно танула, і здавалося, що він зливається з цією безкрайністю.

А Марк не міг спати.

Може, це була інтуїція, або просто холодне відчуття, що цей момент — лише затишшя перед бурею. Хлопець сидів, обережно піднявши погляд до неба, і на його обличчі не було жодного спокою. Його руки стиснуті, а погляд став надто гострим, зануреним у дрібні деталі навколишнього світу.

Тиша. Ідеальна тиша.

Тим не менш, щось не давало йому розслабитись. Якби це була звичайна місцевість, він би вже давно закрив очі. Але все навколо було занадто красиве, і він не міг погодитись, що таке ідеальне місце може існувати без ціни.

І ось тоді він це почув. Спочатку ледь чутно, майже непомітно, а потім дедалі гучніше. Віддалений шум, як громовий рев, що тягнувся по всій безкрайності цього ідеального лугу. Його серце завмерло.

Марк схопився з місця і подивився на Гела, чи той чує це, але той, здається, не реагував. Тільки мирно спав.

Шум наростав. Вітер почав змінювати напрямок. Він став холодним і різким. Ідеальна тиша зникала, неначе хтось раптово обірвав магічний зв'язок між ними і цим світом.

І тоді грім ударив.

Раптово. Блискавка розірвала небо на два. Потужний спалах освітлив навколишній простір, і небо, яке ще нещодавно було таким спокійним, перетворилося на пекло. Невидимий вітер зірвав трави з корінням, і вони закрутилися в дивні спіралі, що кудись летіли, мов вирви. Повітря стало важким і насиченим, немов би світ сам почав руйнуватися.

Гел прокинувся від різкого звуку. Його сині очі блискавично відкрились, але не встиг він встати, як ще один грім глухо прорізав це поле, і блискавка пробила землю поруч.

— Чорт, — прокричав Гел, підводячись. Його сили відразу повернулись, він знову став людиною, але цього було недостатньо, аби зрозуміти, що відбувається.

Марк, тримаючи руку на плечі Гела, спробував втримати рівновагу.

— Що за чорт? — його голос був здавленим. Вони не знали, де знаходяться. Луг, небо — все змінювалося під ударами громів.

Молодші дерева, що раніше зростали по краях поля, виглядали тепер, як обірвані дерев’яні уламки, що зникали у вітрі.

— Нам потрібно йти, — сказав Гел, але Марк почув це як звичайний наказ. Обидва вони стояли на місці, не вірячи своїм очам.

Повітря стало вибуховим, і кожен подих здавався болючим. Вітер рвав їх з місця, смикаючи за собою. Це була не просто буря. Це було як прорив між реальностями, як крик світу, що не бажав існувати більше.

Марк схопив ніж, який він раніше носив із собою, і подивився на Гела. В обличчі того вже не було впевненості.

— Що ми робимо? — голос Марка був схожий на крик.

Гел не відповів відразу. Він тільки пильно дивився на хмари, що почали розриватися на шматки, як шматки зламаного скла.

Грім знову вдарив. Небо над їхніми головами розірвалося, мов гнилий тканинний купол. Знизу вже піднімалася чорна хмара, що поглинала простір. Марк не бачив, куди тікати — поле зникало на очах, розчинялося у пороху. А буря ревіла, мов голодний звір.

— Ми не встигнемо, — видихнув він, прикриваючи очі від пилу, що бив по обличчю.

Гел мовчав. Його волосся — живе, неслухняне — здіймалося у повітрі, сплітаючись у химерні вузли. І тоді щось змінилося.

Світ навколо завмер. На мить усе застигло. Навіть буря наче вдихнула. А Гел… Гел зробив крок назад і глянув на Марка. В його синіх очах палала інша, глибша природа — щось давнє, первісне, небезпечне і величне.

— Тримайся, — промовив він низько, і його голос раптом наче пройшов через кістки.

Марк не встиг відповісти.

Тіло Гела почало змінюватися. Його шкіра затріщала, засвітилася зсередини. Кістки розширювались, руки видовжувались, плечі розросталися, наче за ними щось виростало — крила. Чорні, химерні, з металевим блиском. Тіло палахкотіло синім світлом, розривалося і складалося знову — і от, вже не хлопець стояв перед Марком, а істота, що затуляла половину неба.

Дракон.

Чорний, із лускою, що виблискувала, наче уламки скла. Його очі залишились синіми — все ще ті ж, знайомі очі. Тільки тепер вони дивилися згори, з висоти багатьох метрів.

Марк, ошелешений, але не зляканий, стояв на місці, поки один з гігантських пазурів не опустився до нього.

— Ти ще там? — пролунав у його голові голос Гела. Той самий. Теплий і дотепний.

— Так, — прошепотів Марк. — Поїхали вже звідси.

І тоді дракон здійнявся у небо. Могутній поштовх, і вони відірвалися від землі. Пил, блискавки, зламані дерева — все залишилось позаду. Вони летіли крізь бурю, крізь люту завісу, а під ними світ зникав у хаосі.

І тільки там, у небі, Марк уперше за довгий час відчув — ні, не безпеку, але справжність. Гел поруч. І він ніколи не був просто людиною.