Раді Вас бачити!

— Я думав, усе це лайно залишилося десь там, — глухо буркнув Гел, притискаючи до себе кота. — В далекому минулому. Я відчуваю втому й безсилля. Наче з мене витекло щось важливе.

Кіт, ніби не розділяв меланхолії, спритно видряпався йому на груди, наче по дереву. Й коли біла мордочка зрівнялася з обличчям Гела — видав моторошний крик. Гучний, противний, і страшенно котячий.

Марк підскочив, мов йому підсунули електрошок під спину.

Тіні, що вже сунулись до них, на мить злякано шубовснули вбік, зникли у шпаринах підлогою, розтанули у стінах.

Гел отямився, наче з глибокого забуття, різко струсонув головою.

— Я спав?..

— Тоді прокидайся, бо нас зараз з’їдять, — крикнув Марк, одразу зриваючись на ноги.

Гел озирнувся.

— Трясця… — видихнув він і, витягши з пальців вогняну сферу, жбурнув її у скупчення істот, які знову повзли до них з різних боків.

Полум’я лише блиснуло й згасло, наче його втопили в чорному окропі.

— Не добре, — встиг сказати він.

Кіт уже стояв біля старих дверей, нервово тремтів і волав так, що вуха злипалися.

— Здається, він натякає, що варто тікати, — кинув Гел і смикнув Марка за лікоть.

— Я не проти, — відповів той, відступаючи спиною вперед.

Гел не церемонився — врізався у двері плечем, вибив їх навиліт. За ними тягнувся напівтемний коридор, широкий, затертий часом, вкритий порохом і ржавими патьоками. Стеля дрижала.

Вони мчали вперед. Двері у каюти по обидва боки стояли зачиненими, мов мовчазні гроби. Від кожної тягло щось недобре.

Гел на ходу витяг з кишені одну з тих сигарет, що хапав зі столу на бенкеті. Запалив, втягнув дим і тут же сплюнув.

— Фу! Гниль! — він витер пальці об край свого плаща, з огидою кривлячись.

Кіт на руках замовк і тулився ближче до нього.

Марк опустився під стіну. Голова впала на груди.

— Усе нормально? — запитав Гел, схилившись до нього. — З тобою все гаразд?

— Давно не голодував… — буркнув Марк. — Я навіть поснідати не встиг. Коли ти приперся до мене в кав’ярню — я ж тільки ввімкнув апарат.

— Ага… — Гел озирнувся довкола, розгублено. — Їжа… з тієї зали — то гниль. Треба знайти справжню. Але де?.. Де, чорт забирай? Ненавиджу ці місця. Виберусь — дістанусь до свого корабля й роздовбаю цей об’єкт на космічний пил!

Кіт муркнув знизу.

— І ти також, малий? — Гел посміхнувся краєчком вуст. — Обіцяю: мішок мишей. Найжирніших у галактиці.

Марк, зітхнувши, встав, поточився до найближчого кутка.

— Відвернись, — мовив тихо.

— Що?.. — не зрозумів Гел.

— Відвернись, бо в тебе полетить ця залізяка. Мені потрібно трохи… приватності.

— А-а-а… — Гел підняв руки вгору. — Зрозуміло. Але не в кутки. Це ж все ще корабель. Може бути електрика, дроти — сам себе підсмажиш. Зайди краще в одну з кают. Я почекаю. І подумаю, де тут, чорт забирай, можна знайти бодай шматок справжньої їжі…

Та варто було йому ступити крок як з тіней, що ворушилися за тьмяно мерехтливими лампами, хтось з’явився.

Вона вийшла повільно, ніби навмисно даючи змогу роздивитися себе — крок за кроком, лапа за лапою.

Першою в темряві з’явилася її голова — напрочуд вродлива, майже неземна. Обличчя молодої жінки з ідеальними рисами: високі вилиці, тонкий ніс, повні губи, що склалися в загадкову посмішку. Її очі світилися слабким бірюзовим світлом, і ця світність не зникала, навіть коли вона моргала. Волосся було довге, чорне, блискуче, ніби з павутини, обрамлене металевими прикрасами, що гойдалися на тонких пасмах, мов дзвіночки смерті.

Та щойно вона зробила ще крок — ілюзія розсипалась.

Під тонкою шиєю обличчя гармонійної дівчини переходило у щось зовсім інше. Груди були покриті щільним хітиновим панциром, темно-фіолетовим із синім відливом. Замість рук — довгі сегментовані кінцівки, подібні до павучих лап, із гострими вигнутими закінченнями. Вона мала вісім ніг — чотири з них чіплялися за стіни й стелю, ніби це була звична справа, ще чотири — несли її вперед із моторошною грацією.

Під хітиновими пластинами щось рухалося, ніби в ній жили ще інші істоти — можливо, її маленькі версії. І хоча вона йшла плавно, її тінь на стінах смикалась, наче з нею йшли ще п’ятеро.

— Ого, — прошепотів Марк, — у нас, здається, нова подруга…

Гел витріщився на неї, не в змозі одразу щось сказати. Краса її людського обличчя контрастувала з огидою її тіла так гостро, що мозок не встигав вирішити, чи це небезпека, чи спокуса.

Вона зупинилася за кілька метрів від них, нахилила голову трохи набік, ніби роздивлялася:

— Ви не з наших. Ви — інші.

Її голос був лагідний, приємний, навіть трохи мелодійний, але це робило її ще страшнішою. Бо звук не відповідав вигляду. Якби вона завила чи зашипіла — було б простіше. Але вона говорила як людина. Як спокуслива, холодна жінка.

Гел зробив крок назад.

— Не підходь. — Вам не варто мене боятися. Я лише хочу допомогти вам. Я відведу вас до своїх.

— І багато вас таких? — запитав Гел, ковзаючи поглядом по дивакуватій фігурі.

— Було б більше, — відказала дівчина, що мала павучі риси, — та тут є лаборанти, торний туман і тварюки, які нас вижирають.

— Гарний перелік, — хмикнув Марк. — І чим ви харчуєтеся?

— Тим, що у разі невдачі харчується нами, — з ледь помітною посмішкою відповіла вона. — Ходімо. Ви певне вже змучилися бігати. Без додатків — схожі на лаборантів.

— Ми точно не лаборанти, — запевнив Гел і витер брудну долоню об плащ.

— Йдіть за мною, — повторила вона, піднімаючи руку. Браслет на зап’ястку спалахнув синім світлом. — Не підете — ми й вами похарчуємося.

— Що?! — Гел аж підскочив. — Ти серйозно?

Вона вистрілила — короткий спалах, болючий удар у плече.

— Ай! — просичав Гел, відступаючи. — Боляче, трясця! Усі нас тут ображають, це якийсь жах! Дай сюди свою іграшку — задовбали гратися з вами всіма!

Він рвучко схопив її за руку, легко розімкнув замок браслета, зірвав пристрій. Дівчина вихопила ножа, але Гел уже встиг вибити його з її рук.

— Є ні, так не піде. Наших дівчат ображати не можна, — озвався новий голос.

Каюти з обох боків коридору почали відчинятися. Із них виходили істоти — п’ятнадцятеро, не менше. Людські тіла, обличчя — комах, вовків, ящерів. Найбільший — із ведмежою головою — мовив глухо:

— Відпусти її.

Гел відкинув дівчину-павука вбік, сам швидко защепнув браслет на своєму зап’ястку, лівицею підхопив ножа.

— Санітари бази, кажете, — вишкірився він.

— Їх більше, Геле, — прошипів Марк. — Вони нас і з’їдять.

— Я стріляю — ти добиваєш. Прориваємося через той коридор, — Гел кивнув у темряву.

— Мені це все не подобається… — Марк зручніше перехопив кинджал, обмотаний шматком сорочки. — Але ти правий.

Перший постріл. Синє полум’я прорізало повітря.

Чудовиська розсипалися по каютах — зникла й дівчина-павук.

— Біжимо! — крикнув Гел.

Коридор зустрів їх лунким гулом і ржавими трубами. Вони добігли до старого ліфта, застрибнули — і вже за мить металевий ящик рвонув униз, стрясаючи їх у повітрі.

Секунда — друга — третя.

Глухий удар.

Підлога зірвала подих, ліфт приземлився на палубу. Гел і Марк упали, зіштовхнувшись у купу. Кіт, звісно, приземлився на лапи — прямо на спину Марка.

— Злізь з мене, — прохрипів той. — Шалений. Нічого не скажеш.

Гел сповз убік, сів у кутку, злегка кашляючи.

— Вибач. Мене в армії називали Вервето… Що міжгалактичною і є шалений.

— Ти в армії служив? — Марк скептично підняв брову.

— Давно, — відказав Гел, не зводячи погляду з темряви за дверима ліфта. — Але туди… я не піду.