Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Я думав, усе це лайно залишилося десь там, — глухо буркнув Гел, притискаючи до себе кота. — В далекому минулому. Я відчуваю втому й безсилля. Наче з мене витекло щось важливе.
Кіт, ніби не розділяв меланхолії, спритно видряпався йому на груди, наче по дереву. Й коли біла мордочка зрівнялася з обличчям Гела — видав моторошний крик. Гучний, противний, і страшенно котячий.
Марк підскочив, мов йому підсунули електрошок під спину.
Тіні, що вже сунулись до них, на мить злякано шубовснули вбік, зникли у шпаринах підлогою, розтанули у стінах.
Гел отямився, наче з глибокого забуття, різко струсонув головою.
— Я спав?..
— Тоді прокидайся, бо нас зараз з’їдять, — крикнув Марк, одразу зриваючись на ноги.
Гел озирнувся.
— Трясця… — видихнув він і, витягши з пальців вогняну сферу, жбурнув її у скупчення істот, які знову повзли до них з різних боків.
Полум’я лише блиснуло й згасло, наче його втопили в чорному окропі.
— Не добре, — встиг сказати він.
Кіт уже стояв біля старих дверей, нервово тремтів і волав так, що вуха злипалися.
— Здається, він натякає, що варто тікати, — кинув Гел і смикнув Марка за лікоть.
— Я не проти, — відповів той, відступаючи спиною вперед.
Гел не церемонився — врізався у двері плечем, вибив їх навиліт. За ними тягнувся напівтемний коридор, широкий, затертий часом, вкритий порохом і ржавими патьоками. Стеля дрижала.
Вони мчали вперед. Двері у каюти по обидва боки стояли зачиненими, мов мовчазні гроби. Від кожної тягло щось недобре.
Гел на ходу витяг з кишені одну з тих сигарет, що хапав зі столу на бенкеті. Запалив, втягнув дим і тут же сплюнув.
— Фу! Гниль! — він витер пальці об край свого плаща, з огидою кривлячись.
Кіт на руках замовк і тулився ближче до нього.
Марк опустився під стіну. Голова впала на груди.
— Усе нормально? — запитав Гел, схилившись до нього. — З тобою все гаразд?
— Давно не голодував… — буркнув Марк. — Я навіть поснідати не встиг. Коли ти приперся до мене в кав’ярню — я ж тільки ввімкнув апарат.
— Ага… — Гел озирнувся довкола, розгублено. — Їжа… з тієї зали — то гниль. Треба знайти справжню. Але де?.. Де, чорт забирай? Ненавиджу ці місця. Виберусь — дістанусь до свого корабля й роздовбаю цей об’єкт на космічний пил!
Кіт муркнув знизу.
— І ти також, малий? — Гел посміхнувся краєчком вуст. — Обіцяю: мішок мишей. Найжирніших у галактиці.
Марк, зітхнувши, встав, поточився до найближчого кутка.
— Відвернись, — мовив тихо.
— Що?.. — не зрозумів Гел.
— Відвернись, бо в тебе полетить ця залізяка. Мені потрібно трохи… приватності.
— А-а-а… — Гел підняв руки вгору. — Зрозуміло. Але не в кутки. Це ж все ще корабель. Може бути електрика, дроти — сам себе підсмажиш. Зайди краще в одну з кают. Я почекаю. І подумаю, де тут, чорт забирай, можна знайти бодай шматок справжньої їжі…
Та варто було йому ступити крок як з тіней, що ворушилися за тьмяно мерехтливими лампами, хтось з’явився.
Вона вийшла повільно, ніби навмисно даючи змогу роздивитися себе — крок за кроком, лапа за лапою.
Першою в темряві з’явилася її голова — напрочуд вродлива, майже неземна. Обличчя молодої жінки з ідеальними рисами: високі вилиці, тонкий ніс, повні губи, що склалися в загадкову посмішку. Її очі світилися слабким бірюзовим світлом, і ця світність не зникала, навіть коли вона моргала. Волосся було довге, чорне, блискуче, ніби з павутини, обрамлене металевими прикрасами, що гойдалися на тонких пасмах, мов дзвіночки смерті.
Та щойно вона зробила ще крок — ілюзія розсипалась.
Під тонкою шиєю обличчя гармонійної дівчини переходило у щось зовсім інше. Груди були покриті щільним хітиновим панциром, темно-фіолетовим із синім відливом. Замість рук — довгі сегментовані кінцівки, подібні до павучих лап, із гострими вигнутими закінченнями. Вона мала вісім ніг — чотири з них чіплялися за стіни й стелю, ніби це була звична справа, ще чотири — несли її вперед із моторошною грацією.
Під хітиновими пластинами щось рухалося, ніби в ній жили ще інші істоти — можливо, її маленькі версії. І хоча вона йшла плавно, її тінь на стінах смикалась, наче з нею йшли ще п’ятеро.
— Ого, — прошепотів Марк, — у нас, здається, нова подруга…
Гел витріщився на неї, не в змозі одразу щось сказати. Краса її людського обличчя контрастувала з огидою її тіла так гостро, що мозок не встигав вирішити, чи це небезпека, чи спокуса.
Вона зупинилася за кілька метрів від них, нахилила голову трохи набік, ніби роздивлялася:
— Ви не з наших. Ви — інші.
Її голос був лагідний, приємний, навіть трохи мелодійний, але це робило її ще страшнішою. Бо звук не відповідав вигляду. Якби вона завила чи зашипіла — було б простіше. Але вона говорила як людина. Як спокуслива, холодна жінка.
Гел зробив крок назад.
— Не підходь. — Вам не варто мене боятися. Я лише хочу допомогти вам. Я відведу вас до своїх.
— І багато вас таких? — запитав Гел, ковзаючи поглядом по дивакуватій фігурі.
— Було б більше, — відказала дівчина, що мала павучі риси, — та тут є лаборанти, торний туман і тварюки, які нас вижирають.
— Гарний перелік, — хмикнув Марк. — І чим ви харчуєтеся?
— Тим, що у разі невдачі харчується нами, — з ледь помітною посмішкою відповіла вона. — Ходімо. Ви певне вже змучилися бігати. Без додатків — схожі на лаборантів.
— Ми точно не лаборанти, — запевнив Гел і витер брудну долоню об плащ.
— Йдіть за мною, — повторила вона, піднімаючи руку. Браслет на зап’ястку спалахнув синім світлом. — Не підете — ми й вами похарчуємося.
— Що?! — Гел аж підскочив. — Ти серйозно?
Вона вистрілила — короткий спалах, болючий удар у плече.
— Ай! — просичав Гел, відступаючи. — Боляче, трясця! Усі нас тут ображають, це якийсь жах! Дай сюди свою іграшку — задовбали гратися з вами всіма!
Він рвучко схопив її за руку, легко розімкнув замок браслета, зірвав пристрій. Дівчина вихопила ножа, але Гел уже встиг вибити його з її рук.
— Є ні, так не піде. Наших дівчат ображати не можна, — озвався новий голос.
Каюти з обох боків коридору почали відчинятися. Із них виходили істоти — п’ятнадцятеро, не менше. Людські тіла, обличчя — комах, вовків, ящерів. Найбільший — із ведмежою головою — мовив глухо:
— Відпусти її.
Гел відкинув дівчину-павука вбік, сам швидко защепнув браслет на своєму зап’ястку, лівицею підхопив ножа.
— Санітари бази, кажете, — вишкірився він.
— Їх більше, Геле, — прошипів Марк. — Вони нас і з’їдять.
— Я стріляю — ти добиваєш. Прориваємося через той коридор, — Гел кивнув у темряву.
— Мені це все не подобається… — Марк зручніше перехопив кинджал, обмотаний шматком сорочки. — Але ти правий.
Перший постріл. Синє полум’я прорізало повітря.
Чудовиська розсипалися по каютах — зникла й дівчина-павук.
— Біжимо! — крикнув Гел.
Коридор зустрів їх лунким гулом і ржавими трубами. Вони добігли до старого ліфта, застрибнули — і вже за мить металевий ящик рвонув униз, стрясаючи їх у повітрі.
Секунда — друга — третя.
Глухий удар.
Підлога зірвала подих, ліфт приземлився на палубу. Гел і Марк упали, зіштовхнувшись у купу. Кіт, звісно, приземлився на лапи — прямо на спину Марка.
— Злізь з мене, — прохрипів той. — Шалений. Нічого не скажеш.
Гел сповз убік, сів у кутку, злегка кашляючи.
— Вибач. Мене в армії називали Вервето… Що міжгалактичною і є шалений.
— Ти в армії служив? — Марк скептично підняв брову.
— Давно, — відказав Гел, не зводячи погляду з темряви за дверима ліфта. — Але туди… я не піду.
