Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Коридор за поваленим біомеханічним стражем вів углиб — темний, химерно звивистий, ніби кишка якогось велетенського звіра. Стіни світли трохи — ледь-ледь, як розмазане світло під водою. Марк ішов першим, тримаючи ніж з кіріду обома руками. Зап’ястя знову пульсувало, але біль тепер був другим фоном після напруги.
— Ти чуєш? — пошепки кинув він, не озираючись.
— Так, — Гел ішов слідом. Його дихання було рівне. Але він теж насторожений. Він продовжував притискати до грудей кота. Тварина також здавалася наляканою.
Звуків не було. Але тиша була неприродна — гнітюча, наче щось уважно слухало їх кроки.
Після кількох хвилин блукання тунелем, вони вийшли в… зал.
Але він не був створений руками людей.
Купол над головами тьмяно пульсував живим світлом, а підлога під ногами виблискувала склом. Під склом щось рухалося. Наче тіні в рідині. Під самою поверхнею.
Марк застиг. Гел підійшов ближче, і в його очах наростав жах. А це вже було рідкісне видовище.
— Інкубатор, — сказав він тихо, глухо, наче задушено.
На стінах — капсули. Сотні. Тисячі. Вони тяглися по колу, вгору, заповнюючи стелю, наче мурашник. В кожній — тіло. Неповне. Напівлюдське. Напівінше.
— Це...— Марк затнувся. Його погляд сповз з однієї капсули до іншої. Дитина з механічною щелепою. Жінка з чотирма руками, розплющеними очима й зеленими венами. Хтось, схожий на Гела. Але без очей.
— Вони штампують нових. Сотнями. Тестують форми. Хто виживе — той піде в поле, — голос Гела був майже беземоційним, але щось у ньому надломилося. — Я думав, що це знищено.
— Ти вже це бачив?
— У снах. У спогадах. Не знав, що таке ще можливо. Після падіння Мардука...
В цей момент щось у повітрі клацнуло.
Капсули почали ворушитися. Не всі. Але одна — в самому центрі залу — тріскнула.
Марк ступив назад, інстинктивно.
— Що це було?
— Поганий варіант, — тихо відповів Гел, — дуже поганий.
І з тієї капсули виповзло щось, схоже на мертвецьке тіло, яке ще не вирішило, чи воно має ходити чи повзати. Воно було голе, зі світлою, ледь прозорою шкірою, крізь яку просвічували судини і дроти. Очі не фокусувалися. Але відчувалося — воно бачить.
— Пішли, — сказав Марк.
Але було пізно. Інша капсула — ще одна — відкрилася.
І ще.
Повітря наповнилось шипінням. Начебто кімната дихала, прокидаючись.
Марк втиснувся спиною до Гела.
— У нас план?
— Так, — Гел опустив кота на підлогу.— Не залишитися тут.
— Гідний план.
І вони рвонули, минаючи мерехтливі форми, що стікали з капсул на підлогу. Тіла злипалися, відокремлювалися, оберталися. Хтось уже вставав. Хтось повз. Хтось стогнав, ледь чутно, але так, що волосся на потилиці ставало дибки.
Їм вдалося вислизнути у бічний прохід, коли перший із створінь упав на місце, де щойно стояли. Його кістляві пальці дряпнули повітря, наче відчували їхнє тепло.
Тунель, яким вони вислизнули з інкубатора, не мав стін — лише тінь на тіні, рухому, з пульсуючими прожилками світла. Вони бігли. Хапаючи повітря, стискаючи ніж, відчуваючи піт і адреналін.
А потім усе різко зникло.
Простір, у який вони вбігли, не був схожий на жодне місце, яке вони бачили досі. Марк спершу подумав, що осліп. Потім зрозумів — світло є. Але воно не світло. Воно... відчуття. Химерне, гулке. Стіни — якщо це були стіни — нагадували скло, але викривлене так, що в ньому кожен рух залишав слід. Власне відображення Марка переслідувало його, копіювало, але з затримкою. Він озирнувся — побачив себе двічі, втретє, і одне з "його" відображень помахало йому.
— Ми потрапили у кишеню, — Гел важко дихав, але тримався. — Просторовий злам. Вони використовують це як пастки.
— Це не реальність?
— Це щось між. Як шлунок між світами. Іноді сюди падає непотріб. Іноді — здобич.
Марк торкнувся стіни — вона відступила. Пульсувала. І… відповідала. Йому здалося, що вона шепоче. Не словами. Сенсом. Внутрішнім страхом. Він відчув, як до горла підступає паніка.
— Спокійно, — прошепотів Гел. Його очі світилися. Ні, не світлом — концентрацією. Силою.
Марк стиснув зуби.
— Якщо це пастка — з неї має бути вихід?
— Має. Але не обов’язково туди, куди нам треба.
Навколо з’явились сходи. Вони повзли по стінах, виростали із підлоги, спліталися між собою. Але кожна сходинка дихала, як м’яз.
— Обираємо навмання? — спитав Марк.
— Ти не розумієш… Тут не ти обираєш. Тут тебе випробовують.
— І що нам робити?
— Йти. — Гел знову ідхопив на руки кота. Той вчепився в його плечі. — Йти до кінця. Поки ця штука нас не зжере.
Вони ступили на сходи.
Кожен крок лунав так, ніби хтось плескав у долоні просто біля вуха. Але ніде не було ані джерела звуку, ані тіні. Лише нескінченна перспектива — вгору, вниз, боком, навіть у себе. Сходи вигиналися, як хребти мертвих тварин, а подекуди зникали у порожнечі, яка втягувала погляд, немов безодня.
Марк ішов уперед. А потім — назад. Хоча крокував у тому ж напрямку.
— Я… я щойно був там, — прошепотів він, озираючись. — Але я досі тут.
— Це ілюзія, — сказав Гел, який ішов попереду. — Ні, не зовсім. Це випробування простором. Він хоче зламати твій розум, перш ніж дістанеться до серця.
Марк моргнув — і побачив себе.
— Ти знову залишив нас, — прошепотів його двійник— Ти завжди тікаєш.
— Це не реально, — вичавив Марк, хапаючись за лезо ножа.
— Але ж ти це пам’ятаєш, правда? — озвався знайомий голос і перед ним виник Грег з прочавленим черепом — його давній ворог. — Це ти вбив мене. Але я круто розважився з твоєю коханкою. Вона так і благала мене " ще..ще..не зупиняйся..."
Марк відступив. Сходи вібрували. Простір навколо них зрушив — тепер він був не тільки викривленим, а ще й дихав.
— Гел?! — покликав Марк, та Гела ніде не було.
І раптом він зрозумів, що стоїть на стелі, а над ним — власні сліди, як тіні на снігу.
Це пастка. Це пастка. Це пастка.
— Марк! — голос Гела гримнув десь поруч, крізь стіну. — Не слухай їх! Ріж простір — він боїться болю!
І тоді Марк уперше відчув справжній гнів. Не страх. Не розгубленість. А чистий, кришталевий гнів.
Він ударив ножем у повітря.
Простір закричав.
Не звук — не вухами. Але мозком. Кістками. Лезо розірвало тканину реальності — і вона засичала, розходячись червоними тріщинами. Все довкола здригнулося, як тіло, по якому пустили електричний струм.
З-за розірваного шва вийшов Гел. Закривавлений, з божевільним вогником в очах.
— Ходи. Ми це зламали. Але надовго нас тут не залишать.
Марк зробив крок за ним — і провалився.
Тиша.
Неймовірна, навіть дзвінка. Після гуркоту, крику простору, брязкоту зброї — вона здавалась неправдоподібною, майже образливою.
Марк підвівся першим. Очі звикали до світла. Простора зала, сяюча від люстр, з високими арковими вікнами, прикрашеними мармуровими завитками. Музика лилась із невидимого оркестру — легка, фортепіанна, без емоцій. Наче зламаний автомат грав зациклену п’єсу.
За довгими столами сиділи люди.
Гарно одягнені, мов із фільмів минулого століття. Чоловіки в смокінгах, жінки в сукнях, прикрашених перлами. Вони сміялися, щось обговорювали, тостували... Але їхні очі — коли випадково зустрічалися з очима хлопців — були порожніми. Усмішки не торкалися погляду. Наче маски, що хтось залишив на обличчях.
— Що за… — прошепотів Марк.
— Зізнаюся, — пролунав голос позаду. — Це місце мені вже подобається значно більше.
Гел уже стояв поруч, з сигаретою в пальцях. Його волосся вільно спадало по плечам. Усмішка — широка, розслаблена.
— Гел…
— Ну не може ж усе бути суцільною жахливою пасткою, правда? — Він втягнув дим, глянув на бокал з вином, який йому подала безмовна жінка-служниця. — Може, це наш шанс. Можливо, ми заслужили трохи спокою.
— Це не спокій, — сухо відрубав Марк. — Це… фальш. Ти це відчуваєш. Тут щось не так.
— А коли в останнє щось було "так"? — Гел пирснув, відхилившись на спинку мармурового стільця. — Тобі що, не хочеться трохи розслабитись? Такий шанс буває нечасто: вино, музика, гарно вдягнені небіжчики...
— Це пастка. — Марк не сів. Очі бігали по залі. Йому здалося, що один із гостей… моргнув не тим боком. Ще один — перемкнув вираз обличчя, як змінюють слайд у презентації.
— А хіба пастка не може бути приємною? — Гел затягнувся ще раз. — Може, ми просто стомилися бачити загрозу в усьому. Може, світ не такий уже й…
У ту ж мить один із гостей розчинився. Просто на очах. Сукня повільно осіла на стілець, а замість тіла — залишилась тінь, яка розповзлася підлогою й втекла під столи.
Музика не зупинилась.
— Гел. — Голос Марка задрижав. — Ти бачив?..
— Бачив.
— І?
— І це... не змінює того, що вино добре. — Але пальці його тремтіли, а сигарета вже перетворилась на попіл. Він просто не помічав цього.
Навколо хлопців — шепіт. Неправильний, мов слова говорились поза межами мови. Нотатки іншого виміру. Ланцюг реальності починав знову рватись.
Марк стиснув руків’я ножа.
— Треба вибиратись. Зараз.
— А якщо це наш останній привал? — Гел підвівся. Усмішка зникла. — Якщо далі тільки гірше?
— Тоді краще в пеклі з ножем, ніж у раю без себе.
-
