Раді Вас бачити!

Назад дороги немає, - передражнив той голос, наче хлопчисько. Він знову став людиною. Привабливим юнаком з надзвичайним поглядом істоти древнішої за сам Всесвіт. Білий кіт нявкнув. Вони рушили вперед, оминаючи темний провал. Гел і Марк мовчали - слова здавалися зайвими, тендітними в цій чорноті, де кожен звук міг стати пасткою.

— Обережно, — прошепотів Гел. трансформуючись у кота. І вже за мить під його лапою хруснуло.

Підлога піддалась. Марк встиг побачити, як кам'яні плити рушаться, а далі - лише темрява.

Вони обидва провалилися вниз.

Удар був різкий, але неначе приглушений. Їх немов поглинула жива плоть мармуру. Приміщення, в яке вони впали, виявилося величезним залом. Гел підвівся першим, обтрушуючись. Його тіло знову було людським - котяча форма зникла одразу, щойно він торкнувся підлоги.

— Що за... — почав він, але голос зник у тиші.

Стеля губилася у пітьмі, а з усіх боків відходили десятки вузьких, однакових коридорів - мов щупальця якоїсь гігантської істоти. Стіни - холодний сірий мармур, до болю ідеально гладкий. Але варто було придивитися, як по ньому виявлялись символи - вигравірувані лінії, круги, малюнки, що виливалися в складні, химерні орнаменти.

— Тобі не здається, що вони... рухаються? — прошепотів Марк.

— Вони дихають, - відповів Гел. — І щось дихає разом із ними.

Марк зробив крок уперед, і зупинився. Його груди стисли, як після удару. Символи... вони випалювалися в мозку, як спогади, яких не було. Тіні минулого, яких він ніколи не переживав, нахабно вторгалися в розум. Голос у голові шепотів чужі імена. Імена зламаних, проклятих, забутих.

— Мені... погано, — сказав він, сперся на стіну.

Шкіра його зап'ястя почорніла, пульсація стала нестерпною.

Гел вхопив його за плече:

— Не дивись на стіни! Дихай! Це пастка — інформація як зброя. Схоже, ці символи живляться нашими думками. Особливо твоїми.

— Я... не можу. Вони... знають мене.

Тиша знову ожила. Коридори здригнулися. Від одного з них долинув звук - тихий, обережний, як чиїсь кроки... але не людські. Більше схоже на те, як лапи когось надто довгого та тонкого пересуваються по каменю.

— Нас вивчають, — прошепотів Гел. — Як мишей у лабіринті.

— Ти котом був - от і захищай, — спробував пожартувати Марк, але голос зірвався на кашель.

На підлогу легко ступив кіт - спина дугою, очі світилися зловісно. Він насторожено втупився в один із коридорів, потім озирнувся до Марка й коротко, різко нявкнув:

— Йдуть.

Усі проходи здавалися однаковими. Але один з них наче темнів швидше, ніби щось ізсередини поглинало навколишнє світло.

Марк зіщулився. Стіни тремтіли. Символи ледь не почали рухатись назовні, як щупальця. І в глибині - знову те саме шепотіння, що ставало гучнішим...

Кіт стискався в пружну дугу, напружено вигинався, вухо донизу. Потім - ривок.

Чорна стріла з хутра й м'язів кинулася в найтемніший прохід, той, що здавався провалом у саму ніч. Звідти тягнуло сирістю й чимось старим - не просто древнім, а покинутим, вимерлим... і голодним.

— Гел! — гукнув Марк.

Відповіддю став пронизливий, розпачливий нявкіт. Не котячий - людський у своїй безпорадності. Волосся на потилиці Марка стало дибки. Він рвонув уперед - тіло опиралося, боліло зап'ястя, а в голові верещала паніка. Але звук... той крик пронизав його до кісток. Білий кіт побіг перед ним.

Прохід ковтнув їх. Марк ішов навпомацки, торкаючись холодного мармуру, що здавався живим. Серце гупало в грудях так, що здавалося, воно приверне всю нечисть цього місця. Кожен крок - мов проти вітру, проти сили, що тягне назад. Символи тепер горіли просто перед очима, мов тавра.

І раптом - він побачив.

Гел лежав на підлозі. Уже не кіт. Хлопець. Людське тіло, скуцьорблене, скручене в болісній позі, як побитий птах. Під ним темніла калюжа - густа, важка. Із плеча стирчав ніж - довгий, чорний, немов викований зі сну. Кіт нявкав сидячі біля нього, але не торкався, підняв на Марка перелкані очі.

Марк кинувся до Гела.

— Гел! Чуєш мене? ГЕЛ!

Очі того розплющились. Повільно. Порожні. Потім знову спалах - короткий, болючий.

— Не... доторкайся до ножа, — хрипло прошепотів він. — Він... як пастка. Як ключ. Я... бачив.

— Ти мариш, — просичав Марк, хитаючись від болю в зап'ясті, який тепер пульсував у унісон із кожним словом Гела. - Ти не бачив, тебе вдарили.

— Це... було видіння. Ніж... він щось показує. Він створений, щоби ми страждали. І знаходили шлях. Через біль.

Білий кіт жалібно нявкнув.

Позаду щось прослизнуло. Тінь? Вітер? А може... погляд. Відчуття, що на них дивляться стало майже фізичним - як чужі пальці на потилиці.

— Я тебе звідси витягну, — буркнув Марк, стискаючи зуби. Він не дозволить йому тут залишитись.

Марк подивився на лезо. Воно було схоже на шип з мармуру , але то було щось інше - на ньому пульсували ті ж самі символи, які вкривали стіни. І вони... змінювались. Відгукувались на його присутність.

— Якщо не витягти - ти помреш, — прошепотів Марк, а за його спиною коридор нарешті видав звук. Шурхіт. Потім ще один. Легкий, але швидкий. Хтось іде.

— Що... що робити? — Марк відчув, як його серце хоче вирватися назовні. Боліло не лише зап'ястя. Боліло все всередині.

Гел відповів тихо, так, що губи ледь ворухнулися:

— Це... кірід, — прошепотів Гел. — Може... вразити навіть таких, як я.Я не помру. Але... — його голос обірвався, і Марк помітив, як очі того закотилися, потім знову сфокусувались. — Але це значно послабить мене.

Марк важко дихав. Ніж пульсував у такт його зап'ястя. Здавалось, ці дві речі з'єднані одним болем. Він стиснув пальці навколо руків'я. Одним ривком він витягнув лезо.

Мить тиші. Потім - вибух тиші. Не звук - відсутність звуку. Як ковдра, що впала згори й поглинула все: крики, серцебиття, навіть думки. Світ потонув.

Під ногами захиталась підлога. Марк встиг лише подивитися на Гела - той підняв голову, обличчя мертвотно бліде, але живе.

— Що... — почав Марк.

Але слова обірвались.

З глухим тріском підлога розійшлась, наче зітліла тканина. Обоє полетіли вниз - спершу у темряву, потім у світло. Мерехтливе, жовте, ненатуральне світло - його джерело не було видно. Тіло вдарилося об камінь, але підлога виявилась м'якою, як волога шкіра.

Марк підвівся. Дихав важко, кров капала з його зап'ястя, ніж ще світився тьмяним жаром, лежачи поруч. Позаду - порожнеча. Вгору було не вибратись. Прохід зник. Їх затягнуло.

— Назад немає, — сказав Гел, підводячись з натугою. На плечі залишилася лише чорна рана без крові, як затягнуте тавро. — Ми в внутрішньому колі. Вони... вже знають. Білий кіт ліг нявкнув ліг на підлогу, заховав голову у лапах. Здається і він почав втрачати надію.

— Хто "вони"? — Марк озирнувся.

Перед ним тягнулося приміщення, що нагадувало гігантську мармурову бібліотеку, але без книжок - тільки стіни, вкриті символами. Вони пульсували. Деякі - дихали.

— Не знаю. Хто вивчає таких, як я. І... тепер тебе. Марк з підозрою дивився на свого нового товариша по нещастю.

— Вивчає? Мені здається ти знаєш більше ніж говориш. Кажеш бог, а сам темряви боїшся..

— Не темряви, а замкнутого простору. — виправив його Гел.

Марк роздратовано махнув рукою. Мовляв яка тепер різниця.

— Певен якби ти не прийшов попити кави нічого б не сталося.

— Якби я не прийшов попити кави то ти був би тут сам.

Марк роздратовано фиркнув.

— Хочеш сказати, що ці істоти викрали спеціально мене щоб дізнатися рецепт мокачіно?

Гел скривився і торкнувся рани на плечі.

— Який же ти зануда.... Кицюню, йди до мене на руки. Ні не треба, краще будь маленьким. Марк кинув на нього сердитий погляд.

— Зато ти веселий. Прямо Локі.. — Локі? — перепитав Гел, — Це хто? Цікаво ким ти був до того як вивчив рецепт мокачіно? Що вони можуть від тебе хотіти? І чому я страждаю? Марк лише стенув плечима - хотів було відповісти щось різке, але не встиг.

Глухий звук, схожий на гуркіт старого дизельного двигуна, прорізав тишу, як іржавий ніж тканину. Він набирав гучності, розкручуючи простір навколо - стіни наче почали вібрувати, повітря затягувало всередину, як перед вибухом.

Гел завмер. Його руки рефлекторно стиснули білого кота.Очі світилися відчуттям загрози. У Марка серце гупало в такт незрозумілому реву. Він кинув короткий погляд на ніж кіріду, що лежав на камені, і нахилився за ним.

— Зброя, — прошепотів, знімаючи сорочку,і обмотуючи ліву руку, щоб бодай якось захистити себе. — Це все, що маємо?

Гел відповів не одразу. Права рука тремтіла, але очі були крижаними.

— Цього вистачить.

З тунелю вирвалося щось. Металеве. Гулке. Воно ковзало по мармуровій підлозі, залишаючи за собою криваві подряпини - наче розпечений метал торкався льоду. Спершу здалося, що це була машина - три ноги, голова схожа на розтрощений череп, очі - скляні прорізи з глибоким фіолетовим світлом. Механіка й м'ясо переплелися в беззвучному крику.

Марк стиснув ніж. Гел випрямився, і з його спини вискочили короткі кістяні шипи.

— Біотехнологічна охорона, — буркнув він. — Зроблена з тіла і машини. Її не цікавлять переговори.

— Добре, — сказав Марк, не зводячи очей з потвори. — Тоді без зайвих слів.

Воно рвонули на них.

Марк ухилився першим - тіло зреагувало раніше, ніж мозок. Він скрутився, пройшов під лівою лапою потвори, і ножем різонув по виступаючому механічному суглобу. З тріском деталь відірвалася. Метал заіскрився. Потвора видала скрегіт, схожий на радіоперешкоди.

Гел, використовуючи момент, підскочив збоку - удар кулаком у живіт тварюки відкинув її в стіну. Камінь тріснув. Він був неймовірно сильним - Марк аж здивувався, наскільки.

— Праве око - сенсорний центр, — крикнув Гел, ухиляючись від леза, яке раптово вискочило з лівої лапи монстра. — Влучиш - відключиться.

— Ясно, — просичав Марк.

Він покотився вперед, уникаючи ще одного удару, і - мов блискавка - підскочив, вистрибнувши вище голови противника. Ніж кіріду блиснув у повітрі - різонув точно по правому оку.

Гуркіт.

Моментальна темрява. Машина завмерла. Повітря знову стало важким.

Марк важко приземлився, докотився до ноги Гела, задиханий.

— Скільки ще таких?

Гел підійшов до знерухомленого тіла, пробив його ногою наскрізь, аби переконатись.

— Це лише перша хвиля.

— Чудово, — пробурмотів Марк, відштовхуючись від підлоги. — То йдемо до другої?

Гел посміхнувся - вперше щиро.

— Йдемо. Ми всередині якогось космічного апарату, не під поверхнею планети, бо я відчуваю що тут немає пластів породи чи грунту. Суцільні стіни й площини, й такого лайна може бути багато.