Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

— То це твій портал, чи його? — поцікавився Гел, жмурячи очі. — Якщо твій, то, що заважає тобі відчинити його знову?

— Мабуть те, що я бариста, а не швейцар.

Голос в темряві знову розсміявся. Схоже сварка хлопців приносила йому задоволення. Хлопці замовкли. Холодно подивилися один на одного.

— Якщо ти бог то чому не відчиниш портал сам?

Гел не відповів. Марк мовчки почав вивчатм барельєфи. Пальцями проводив по вирізьбленому каменю, зчитуючи символи. Він не відповідав — з катами не домовляються.

Кіт, обережно ступаючи лапами, наблизився до одного з темних кутів і почав шкребти підлогу. Камінь під його лапами луною відгукнувся порожнечею.

— Звідси немає виходу, — продовжив голос. — Але мені цікаво дивитись, як ви стараєтеся.

Регіт. Глухий, порожній, майже тваринний. Гел аж присів, затуливши вуха, — звук пробивав не барабанки,

Кіт коротко нявкнув. Гел озирнувся — звір зник у темряві. Потім — звук: ніби камінь по каменю. Шурхіт. Пошкрябування.

— Що там таке? — Гел підскочив і рушив за ним. У кутку — вузька щілина в стіні. Ледве помітна, замаскована.

Кіт прослизнув усередину, хвіст мигнув — і зник.

— Ну от, — буркнув Гел, — він проліз. А ми?

Марк нахилився, обмацав край отвору. Тісно. Холод ішов звідти ще сильніший, але… інший. Ніби з того боку не було пастки, а щось інше. Чисте. Живе.

— Можемо розширити. Або... — він перевів погляд на Гела. — Ти ж не людина. Перетворися. Просочись.

— Не можу, — коротко кинув Гел. — Ти хіба не відчуваєш? Цей клятий мармур не просто блокує силу. Він вивертає її.

— Чудово, — Марк стиснув щелепи.

— А ти вночі добре бачиш, але не можеш перестати бурчати, — огризнувся Гел. — Це не допоможе.

Хвиля холоду знову пішла з підлоги. Камінь під ногами вкривався інеєм.

— Якщо ми не знайдемо шлях — ми замерзнемо, — прошепотів Марк, вже без емоцій. — Тут не буде битви. Буде повільна смерть.

— А я думав, буде весело, — з іронією кинув Гел, але кутики його вуст тремтіли. — Добре. Думаєш, можна розширити хід?

— Я думаю, що треба спробувати, поки ми ще можемо рухатись.

Вони обидва вперлися в камінь — пальцями, плечима, всією вагою. Гел ковзнув по льоду, вдарився ліктем. Вилаявся. Камінь не піддавався.

— Це якийсь механізм, — нарешті прошепотів Марк. — Він має відкритися. Просто ми ще не знайшли, що активує.

Раптом кіт зсередини голосно зашипів.

— Щось там є… — Гел завмер. — І здається, воно не дуже раде нас бачити. Спробую, Пега не з'їло й мене нічого не вгризе. Я ненавиджу вузький простір, - застогнав мамагаючись пролізти у увузький отвір хоча б рукою. - Кицю. Тут? Так, натиснув на щось й каміння заскреготало, Гел ледь встиг витягти руку з котом.

Камені з хрипким скреготом роз’їхалися в сторони відкриваючи вузький, чорний, мов паща звіра, прохід. Гел підвівся й просичав: — Я туди не піду. Кіт, вмостившись у нього на руках, миттєво дав лапою по обличчю. Гел обурено зиркнув на свого пухнастого "друга".

— Що? У мене клаустрофобія!

— Перетерпиш... — прошипів Марк, як змія, що затаїлася перед стрибком.

Не чекаючи згоди, він ухопив Гела за комір і ривком потягнув його в темряву.

— Ми тут застрягнемо! — голос Гела ставав все тоншим. — Я стоятиму тут вічно, у цьому холоді, сонний, безпорадний…

— Та, що ти за бог такий?...

— Який вже є, такий і бог, — огризнувся Гел.

Прохід тягнувся вузький, задушливо тісний. Стеля тиснула згори, змушуючи Гела нахилятися, ковзати боком. Вологе каміння прилипало до долонь і ковзало під ногами. Морок був майже відчутним — мов густа павутина.

— Граніт, — прошепотів Гел і зник за поворотом.

Марк завмер, прислухаючись. У тиші щось ковзало, шурхотіло. Він рушив далі, і зупинився. Перед ним стояли два коти. Чорний і білий. Ідентичні, мов дзеркальне відображення. Вони сиділи поряд, нерухомо. Марк не здивувався. За життя він бачив достатньо, щоб не довіряти очам.

Гел мав рацію: він не був простим баристою. Лише три роки кави, до того — інше життя. Дуже інше. І тепер це життя знову наздоганяло його. Зап’ястя раптово пульсувало. Біль пройшовся різким вогнем, наче хтось торкнувся шкіри розпеченим залізом. Марк обережно доторкнувся до рани. Пальці зустріли щось тепле. Липке.

Кров.

Він застиг. Мороз пробіг хребтом. Уперше за три роки він відчув це забуте, призабуте почуття — страх. Не той, що породжує адреналін. А той, що повільно роз’їдає зсередини. Старий, знайомий жах. Коти синхронно повернули голови до нього.

— Гел?.. — Марк насилу прошепотів.

Темрява мовчала. Позаду щось зашурхотіло. Короткий рух. Марк зупинився, завмер, вловлюючи кожен звук.

— Мяу, — почувся знайомий, зухвалий голос.

Гел. Тепер уже у котячому тілі. Чорна тінь майнула повз ноги Марка і зупинилася попереду, блиснувши очима в темряві.

— Ти повільний, — прошепотів він, голосом, що був тепер тихим, як подих, але впізнаваним.

— Я не стрибаю по щілинах, як пацюк, — буркнув Марк.

— Це образа для кота, — пирхнув Гел. Його пухнастий хвіст зник за новим поворотом.

Марк важко зітхнув і поповз далі. Тонель наче трохи розширився, стеля піднялася на кілька сантиметрів. З’явився запах вологи — не затхлої, а чистої, живої, як після грози.

Кіт знову замуркотів попереду, вже з іншого боку. Схоже, він знайшов вихід.

— Тут щось є, — сказав Гел, вже людським голосом, лунаючи десь попереду.

Марк випрямився, наскільки дозволяла стеля, і ступив уперед. Повітря тут було трохи теплішим. Каміння втратило крижану вологу. З’явилася слабка, майже невловима ілюзія світла — може, від фосфоричних мінералів у стінах, а може, від того, що вони хотіли в це вірити.

Камінь під ногою раптом клацнув. Марк завмер.

— Що це було? — донісся хрипкий шепіт Гела.

— Не знаю… — Марк схилився. — Але я тобі скажу одне: коли щось клацає в підземному тунелі, це ніколи не до добра.

— Приємно, що ми знову на одній хвилі, — буркнув Гел.

Попереду — порожнеча. Гел у людській подобі стояв перед темним провалом. Над ним — напівзруйнований кам’яний барельєф з обличчям, схожим на те, яке було на стіні в залі з голосом. Обличчя кривилося у хижій усмішці. Білий кіт, який так і залишався котом уважно вивчав що там унизу. Нюхав повітря.

— Я майже повірив, що ми вибралися, — зітхнув Марк.

— Я майже повірив, що ти вмієш жартувати, — відповів Гел.

— Я не жартував.

Тиша. Потім… шурхіт. І десь далеко, глухо, майже нечутно — шепіт.

«Назад немає дороги...»

Олесь Король
Пастка на драконів

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!