Раді Вас бачити!

Першим мовчанку порушив Гел:

— То що, Марку, може все ж розповіси, хто ти насправді?

Його яскраво-сині очі з лукавою зацікавленістю ковзнули по обличчю рудого. Той сидів, заплющивши очі, й з вигляду здавався дрімаючим. Насправді ж просто насолоджувався тимчасовим спокоєм.

— Здається, я вже все тобі розповів, — не відкриваючи очей, спокійно мовив він.

Гел усміхнувся, ледь помітно, як кіт, що щойно приховав пазурі.

— Тільки не кажи, що ти звичайнісінький офіціант.

— Ні, я не звичайний офіціант, — з тим же спокоєм відповів Марк. — Я — власник кав’ярні. Тієї самої, яку ти, між іншим, зруйнував.

— Та ну! — Гел обурено підвів брови. — Я нічого не руйнував. Я рятував тебе!

— Дякую, — буркнув рудий без жодної теплоти.

— Та нема за що, — хмикнув Гел, блимаючи. — Але як на власника кав’ярні, ти надто вже… дивний.

Цього разу Марк нарешті розплющив очі й подивився на нього уважніше.

Гел посміхнувся ширше, вичікуючи.

— У якому сенсі? — злегка насупившись, спитав Марк.

— По-перше, ти володієш силою, яку мають лише безсмертні. По-друге, я не можу читати твоїх думок. І по-третє — звичайних барист космічні бандити не викрадають.

Марк відповів тільки кривою посмішкою й знизав плечима:

— Що за нісенітниця?

— Ти ж і сам знаєш, що ні. Ти зовсім не здивувався, коли я сказав, що я — бог.

— Нічого особливого. Кожного ранку я готував каву для самого Анубіса. Якщо, звісно, він не сидів у витверезнику, — сухо відповів Марк і підкинув до вогнища кілька гілок.

— А коли я перетворився на кота?

— Я був занадто наляканий, щоби одразу зрозуміти.

Його надмірний спокій починав Гела дратувати.

— А коли став драконом? Ти ж навіть не злякався! І тільки не кажи, що до твоєї кав’ярні ходять і дракони!

Марк нічого не сказав. Просто підвівся, струшуючи з колін сухе листя, й неквапом попрямував у напрямку кущів.

— Гей! Куди це ти? — озвався Гел.

— У мене є природні потреби, — терпляче кинув рудий через плече. — Тільки не кажи, що в кущах дроти й мене вдарить струмом.

І зник у гущавині.

Гел роздратовано сіпнув плечем. Його волосся коротко закрутилось у вузол, немов від емоцій, а потім саме розплелося, мовби зітхнувши разом із ним.

— Він нестерпний, — пробурмотів він, звертаючись до кота. — Це ж треба було втрапити в халепу з таким занудою...

Кіт нічого не відповів. Він спокійно спав, згорнувшись у теплий клубок біля вогнища.

— Ну добре. Раз тобі теж не цікаво — піду назбираю ще хмизу. Холодно стає.

Гел потягнувся, як величезний кіт, що прокидається від полуденного сну, і поволі рушив у протилежну від Марка сторону.

Гел неквапом ішов лісовою стежкою, збираючи гілля. Вогонь за спиною вже майже зник у сутінках, а дерева навколо ставали темнішими, химернішими, мов спогади, які краще не згадувати.

Він зупинився, озирнувся. Під ногами хруснуло сухе гілля.

— Як же тут темно... — прошепотів він собі під ніс.

І саме в цей момент щось клацнуло під ногами — нечутно для людського вуха, але не для нього.

Він ледве встиг повернути голову, коли з гілля вистрілила темна металева сфера, схожа на стиснуту кулю. Вона летіла з такою швидкістю, що повітря стискалося, і, перш ніж він устиг бодай рушити, павук вдарив йому в груди.

Хруст.

Біль розірвав його свідомість навпіл. Ребра, мов тріснута мушля, розсипалися всередину. Щупальця кірідового павука зі зловісним цвяхацтвом розгорнулися, вгризаючись у його тіло, пробиваючи серце.

Він закричав, але звук захлинувся у горлі. Коліна підірвались, тіло впало — на спину, у темну траву. Очі розширилися, зіниці тремтіли.

Гел намагався підняти руку — марно. Рух став в’язким, наче його кров перетворювалася на пилюку, повільну і мертву. Він відчував, як його серце б’ється все слабше, як щось металеве стискає зсередини, забиваючи кожен поштовх життя.

— Ні… — хрипко прошепотів він. — Ні, ні, тільки не це…

Світ обертався навколо. У голові лунав гул, якби хтось закрив його в залізній скрині й бив у неї молотом. Навіть магія, що завжди жила в його жилах, здавалася закутою, мертвою. Він намагався вивільнити силу — але вона не йшла. Нічого не працювало.

Навколо здійнялися стіни — шість сторін кірідової клітки, що матеріалізувалися з тіней, блискучі, мов виварений метал. Кожна стіна — суцільна плита, закрита, без щілин, без повітря. Вони підіймалися мов мовчазний саркофаг.

— Я вже був тут… Я вже був у такій клітці… — його думки плутались. Він пам’ятав той раз, коли вивертав собі руки, виривався по частинах, залишав кістки на холодному камені, щоб вибратись.

Та зараз усе було інакше.

Тіло ставало важчим. Болем стискало грудну клітку. Щось у ньому ламалося зсередини. Кров, — його кров, що була усім — ставала сухою, мов пісок у годиннику.

Очі почали закриватися, попри всю його волю. Навіть подих дався важко — повітря, здавалося, стало густим, як смола.

— Марк… — вирвалося з вуст хрипко, майже беззвучно.

І темрява зімкнулася.

-----

Марк зупинився різко.

Щось розірвалося всередині — не думка, не емоція, а мовби нитка, що зв'язувала його зі світом, раптом порвалася. Серце забилося частіше, а в грудях з’явилось відчуття, що щось пішло не так. Жахливо, фатально не так.

Його тіло рушило ще до того, як він усвідомив, куди біжить. Стежка петляла, віття хльостали по щоках, але він не зупинявся. Чим далі тікав уперед — тим сильнішим ставало відчуття холоду, що розповзався по спині. Його дихання ставало усе гучнішим. Паніка вже не ховалась — вона йшла поруч.

І тоді він почув.

Крик.

Відчайдушний, нелюдський, пронизаний болем — Гел.

Марк вбіг у темну галявину — і зупинився, втиснутий у місце, де саме повітря здавалося неправильним. У центрі стояла металева клітка, що виблискувала глухим, мертвим блиском. Шість стін. Без щілин. Без дверей.

Усередині лежав Гел.

Скручений, побитий, обплетений тінями, які пульсували навколо нього, мов хижі змії. Він дихав… ледве. Його груди здіймалися з надзусиллям. Очі — напівзаплющені. На губах — кров.

— Гел! — закричав Марк, кидаючись уперед.

Він торкнувся блискучої поверхні клітки — і відісмикнув руку з криком.

Біль прошив його долоні. Шкіра, ніби торкнулася розпеченого заліза, почорніла миттєво, пішли бульбашки. Він зойкнув, упав на коліна.

На зап’ясті — тавро. Те саме, яке він завжди ховав. Воно пульсувало криваво, мов рана, що раптом знову відкрилася. З нього текла жива кров, гаряча, надто червона. Воно ніби плакало, реагуючи на щось жахливе, старе, знайоме.

— Ні… ні… — хрипів Марк, дивлячись, як Гел намагається підвести голову, не може, знову падає на холодний метал. — Тримайся… тримайся, чуєш?

Він знову кинувся до клітки — знову біль, як лезо. Руки тремтіли. Він ридма вдарив по стіні кулаком — без жодного ефекту.

— Відкрийся! Відкрийся, гадино! — горлав він, немов міг перекричати саму смерть.

Гел тихо застогнав. Його тіло посіпувалось судомами. Марк бачив, як щось рухається у нього в грудях, як метал блимає зсередини.

— Я не дам тобі померти… — прошепотів Марк, уже майже без голосу. — Ти ж… ти ж дратуєш мене… ти не маєш права просто… взяти… і…ти не можеш залишити мене в цьому жахливому місці.

Він втиснув лоба в металеву стіну. Гарячий метал опік шкіру, але він не відчував нічого, окрім безсилля.

А клітка мовчала.

Всередині лежав той, хто завжди жартував, хто не боявся нічого.

Зараз він був мовчазним, зламаним… і майже мертвим.

Марк уже не чув, як кричить. Голос зірвався до хрипу, руки обпалені, пальці — в крові. Металева клітка не зрушилася ні на міліметр. Гел стогнав… тихо… ледве.

— Залишайся зі мною… — прошепотів Марк, знову і знову торкаючись проклятих грат, хоч і знав — буде боляче.

І було.

Кожен дотик — як зустріч з лезом, що точиться в саму душу. Шкіра горіла. Зап’ястя пульсувало, тавро світилася кривавим вогнем. Йому здавалося, що сам простір навколо тремтить, як перед бурею.

А потім щось зашурхотіло згори.

Він підвів голову — і запізно помітив, як на нього падає сітка. Легка, майже невидима… але з тонких, гнучких металевих ниток, що світяться холодним сріблястим блиском. Вона обгорнула його, впилася в шкіру, мов голки.

Біль прийшов не одразу. Спершу — тільки відчуття, що тіло стало важчим. Потім — пекучий жар. Немов шкіру пропускали через розпечене сито, а вени — через кислоту.

Марк скрикнув. Упав навколішки, намагаючись стягти сітку… але та стискалася. Вона жила, реагувала на кожен рух. Метал горів. Він бачив, як на руках з’являються сліди опіків, як нігті тріскаються, як сили витікають з тіла, мов пісок крізь пальці.

Його магія — зникала.

Слово за словом, нитка за ниткою — сітка вичавлювала з нього все, що робило його… ним. Вогонь в очах згасав. Дихання уривалося. Він бачив лише одне: розмите, розірване зображення клітки. І тіло Гела всередині.

— Пробач… — ледь чутно видихнув Марк.

Світ нахилився. Галявина попливла. Голоси стали далекими. Сітка стискалась міцніше, мов глузуючи.

Його думки зупинялися. Немов хтось вимикав одне за одним світла в кімнаті.

І останнє, що він встиг побачити — це рух у тіні.

Хтось спостерігав.

А потім — темрява.