Раді Вас бачити!

– Сережку віддай! – крикнула я.

Одразу згадалися розповіді Кьорка про рейди в нетрі та жебрацькі квартали, куди мене батьки і на гарматний постріл не підпускали. Але ж тут місто, білий день!

Я смикнулася було за Лілі. Зупинилась.

А раптом у неї спільники?

Злячись на себе, на Ашрана, котрий мене сюди притягнув, на Кьорка, котрий не поспішав рятувати, якийсь час я ще плекала надію, що мила усміхнена Лілі справді покаже сережку братові. І повернеться повідомити, що вона справжня.

Переступала біля ґанку. Де цей ювелір вештається?!

Як раптом двері рипнули, випускаючи пристойно одягненого чоловіка похилого віку.

Мене немов окропом ошпарило. Це ж Лілі «штовхнула» двері, а я навіть не перевірила!

Правду Ашран колись казав, батьки надто опікувалися мною. Надто я звикла до світського суспільства, джентльменів та честі.

– Все гаразд, леді? – поцікавився чоловік.

– Ви ювелір? – визнала очевидне я. – Майстер Токкен?

Він уважно вивчив моє нерадісне обличчя.

– Ходімо, красуне, розкажете, що у вас сталося.

Я кинула погляд на дорогу – сама не знаю, чи то все ще сподівалася побачити Лілі, чи то роздумувала про Ашрана. Треба було мені коня брати і їхати звідси. За решту півдня, дивишся, і до більшого міста дісталася б. Де є мережа наших таверн.

Сухий, невисокий, трохи згорблений чоловік відчинив двері, запрошуючи мене всередину. Насторожено озирнувшись, я увійшла. Готова цього разу захистити всі свої коштовності.

Складна система невидимого магічного проміння просканувала мене, і це допомогло трохи заспокоїтися. Ось до такого рівня захисту я звична.

– Що у вас? – усадив він мене в м'яке оббите темним оксамитом крісло за таким же оксамитовим столом. Сам опустився навпроти.

У приймальні панувала напівтемрява, важкі портьєри прикривали вікна, але підкоряючись помаху руки власника, по кутах загорілися м'які світильники.

– Сережки... були, – зітхнула я. – Хотіла, щоби ви оцінили. А тут якась... – я зам'ялася, підбираючи пристойні слова.

– Лілі? – розуміюче кивнув чоловік, відкинувшись. Мабуть, прочитав все по моєму обличчю і додав: – Відома зграя, що ж ви так необережно. Постійно біля моєї майстерні крутяться, шукають, кого б обібрати. Вже скільки прохань до міської поліції подавав. Та куди там, ті відкупляються, ці їх ніяк зловити не можуть.

– Звідки ж мені було знати, – знизала я плечима.

– Розумію, дівчинко, не ви одна купилися на миле личко і ласкаві манери, вони вміють і в довіру увійти, і підозр не викликати. Що, все вкрали?

– Одну сережку тільки, друга ось... – я дістала прикрасу, і чоловік узяв її до рук.

Над столом спалахнуло яскраве світло. Майстер розпочав огляд, навіть магічні кристали приніс. Вивчав через деякі з них по черзі, паличками обережно торкався. Довго мовчав, нечутно ворушив губами, але що саме, я не змогла розшифрувати.

Нарешті, склавши кристали у оксамитовий футляр, він поклав сережку на стіл і знову відкинувся у кріслі.

Деякий час ніби з думками збирався, потім промовив:

– Скажу як є. Сережка одна, її вже не продати, тільки переробити в якийсь кулон або каблучку. Але навіть так вам тут ніхто стільки, скільки вона коштує, не дасть.

– Чому?!

– Люба, за подібний комплект ви змогли б все наше містечко купити. Тут ні в кого стільки аврій нема, ми не столиця.

– Але... що ж робити? Мені гроші потрібні!

– Гроші можна заробити, – розвів він руками. – Більше, ніж сто аврій, я дати за неї не зможу, просто тому, що не зможу потім продати. Навіть після переробки доведеться везти у велике місто, шукати покупців. Клопітно та затратно. Та й невідомо, яка історія у сережки.

Це що ж, він звинувачує мене в крадіжці?! Я спалахнула, але вчасно прикусила язика.

Підвівшись, він налив мені води в келих. Простягнув, і поки я нервово ковтала, закінчив:

– Ви не поспішайте, подумайте. Приходьте завтра, коли вирішите.

– Не знаєте, хтось у Ельвілі робить портали?

– Та що ви! – округлив очі майстер Токкен. – Це ж складне вміння, такому мало де вчать, та й сили скільки треба влити! Нема у нас таких умільців.

Зітхнувши, я підвелася. Повернула сережку до кишені. Ювелір провів мене до дверей, ввічливо попрощавшись.

Спустившись з ганку, я зробила кілька кроків і зупинилася, не уявляючи, що далі.

Повернутись до Ашрана? Хоч коня забрати.

Йому б мікстури якоїсь купити... або лікаря... І не їв він давно, напевно...

Ні, ні, я про себе маю подумати, а не про цього... зрадника!

Карміна казала, він винаймав для своєї нової пасії кімнату і там із нею розважався! У той час, коли я згоряла від нестерпної пристрасті та образи.

Ось хай тепер розплачується!

Пошукати іншого ювеліра? Сумніваюсь, що у маленькому містечку знайдеться ще один. Може, хоч ранкову газету? Раптом там про моє весілля написали?

Тільки в мене і на це грошей немає, хоч бери та відривай від підвісок по камінчику.

Знову рипнули двері – схоже, ювелір зробив другу спробу залишити власну крамницю. І я поспішила сховатися за найближчим рогом, щоб він мене не побачив.

Попереду виднілася центральна площа, туди я й попрямувала. Може, хоч щось корисне дізнаюся.

Площа виглядала красивою та доглянутою. Над нею височіла білокам'яна вежа ратуші і навіть працював невеликий фонтанчик, в якому з вереском плескалися дітлахи.

На вежі хлопець у розтягнутих штанях виставляв сьогоднішню дату та день тижня – нічого собі, обід уже! У нас це роблять на світанку, та й то магічно. Ніхто драбинами не лізе.

Я марно виглядала хоч одного газетяра, але ті, схоже, на відміну від часовика, виконали свої обов'язки кілька годин тому і розійшлися.

Варто було б звернути до ярмарку – може, знайти заїжджих купців і напроситися з ними? Але я зовсім не пам'ятала, в якій вона стороні. Зізнатись, не впевнена, що зараз і дім Ашрана знайшла б.

Так і не вирішивши, куди йти, тупала в першому-ліпшому напрямку, коли ззаду пролунали неприємні шерехи, шепітки.

– Он вона, – тихий жіночий. І одразу ж різкий чоловічий окрик:

– Гей, красуне, покажи-но, що в тебе в кишенях!

Я обмерла, озирнулася.

Лілі! І ціла зграя злодюжок разом з нею.

Нашвидкуруч обдивилася, проте зграя обрала вдалий порожній провулок, навіть на допомогу покликати нема кого.

– Не бійся, – веснянкувате личко залишалося таким же милим і приємним, але більше я на це точно не куплюся. – Просто віддай нам другу сережку і що там ще в тебе є. І не постраждаєш.

– Хм, а я якраз не проти допомогти їй трохи постраждати, – з мерзенною усмішкою хмикнув один з хлопців.

Лілі шикнула на нього і знову звернулася до мене:

– Нумо. Бачиш, хлопчики нервують?

Напевно, я змогла б втекти. Але не після ночі у сідлі і всіх цих потрясінь, що відібрали левову частку моїх сил. Битися з ними? Але в мене немає жодної зброї, а вони явно не дотримуватимуться правил благородного бою.

Просто віддати другу сережку? А раптом вирішать мене обшукати?

Сумніватися не було коли: зграя вже наближалася, і я сформувала магічну кулю на долоні. Хоча б дізнаюся для початку, чи є у них магія, в кого і скільки. Тільки якщо у всіх і багато, то...

– Шкрад... магічка... – зашипів один із хлопців, вищий і симпатичніший, чимось схожий на саму Лілі.

І виростив на своїй долоні магічне ядро – втричі більше мого.

Точно, що шкрад! Ворухнувши рукою, я свою кульку перетворила на щит. І одразу ж у нього посипалися удари – магів серед зграї було щонайменше троє!

Я відступала, тримаючи щит і намагаючись встояти на ногах. Озирнулася, щоб зрозуміти, де прохід, і не дати притиснути себе до стіни.

І знову побачила примарну фігуру чоловіка! На світлі рис обличчя було не розібрати, але погляд – уважний, пильний, – я відчула абсолютно.

Зграя нікого не помітила, продовжувала просуватися, чомусь не намагаючись взяти мене в кільце. Отже, чекають на підкріплення. Напевно, ззаду.

Один з хлопців кинув погляд нагору, і я простежила за ним.

Ще й на дахах! Збігаються звідусіль як таргани, вчули в мені багату здобич!

У небі щось промайнуло. Росчерк крил... Не може бути!

Кьорк?!

– Дракон? – уловив і хтось із хлопців.

– Дракон у нашій дірі? – глузливо хмикнув хлопець, схожий на Лілі. Задер голову, але там уже нічого не було видно.

Намагаючись не дуже радіти, я все ж таки відчула приплив сил. Нехай це буде Кьорк, нехай забере мене звідси!

– Досить цяцькатись! – рикнув той, який пускав на мене хтиві погляди. – Хапайте її!

Ватага кинулася до мене, намагаючись зім'яти всією своєю колективною магією мій щит.

І цієї миті між нами стрибнула сильна чоловіча постать.