Раді Вас бачити!

Першим звуком пролилося дзюрчання струмка зовні, крапель води зовсім поряд – кап, кап.

Капало, здається, з мого власного чола.

У голові було гулко і темно, я різко спробувала сісти – і вона озвалася вибухом.

Магічний резерв жалісно пискнув, і я з жахом виявила, що він майже спустошений. Це ж кілька днів відновлювати доведеться!

Вода капала зі смужки тканини на моєму лобі. Я усвідомила це, коли після різкого руху вона ляпнулася мені на коліна.

Зашелестіло листя.

Зовні було темно, крізь щілини не просвічували промені – але в куточку горів дрібний магічний світильник, даючи більше тіней, аніж світла.

– Міріель?

Я обернулася на тихий голос. Ашран стояв біля входу з наповненою флягою в руці, дивився запитливо, насторожено. Куртка кинута біля стіни, від сорочки відірвана смуга. Здається, та сама, що злетіла з мого чола.

А мене від верхівки до п'ят пронизало спогадом нашого божевільного поцілунку. Місячний попіл! Це було щось... нереальне. Неймовірне. Від чого досі все всередині зводить цілим каскадом незнайомих емоцій і бажань.

Було ж?

А після? Що ще трапилося? Після?

Стиснувшись, я спробувала відсунутися – виявляється, піді мною лежав той самий матрац, і я ледве не скотилася з нього. Зирнула на себе нашвидку: одяг на місці. Сподіваюся, моїм станом Ашран не скористався.

На мою реакцію він похмуро стиснув зуби.

– Міріель, я... щось зробив? – він все ж наблизився, опустився навпочіпки переді мною.

Він – що?!

– Ти не пам'ятаєш? – я одразу і зрозуміти не змогла, що відчуваю з цього приводу.

Він трохи хитнув головою.

Закинувши свою, я нервово посміхнулася. Навіть не знаю, чи відчула полегшення, чи навпаки – розчарування.

Він не пам'ятає, як цілував мене? Наче я єдине важливе, що є в його житті. Взагалі – єдине.

А виходить... це був лише... напад? Цієї дивної хвороби, в якій він не може контролювати себе? А можливо і міркувати розумно теж не може.

До речі, на його долонях жодного сліду крові. І виглядає він набагато краще.

Місячний попіл, може, це мені все примарилося? Такий вплив, щоб витягти з мене залишки жил? Спустошити резерв та душу.

І ніякого поцілунку – не було?

Декілька митей він ніби намагався щось вичитати в моєму обличчі. А я розглядала його: зараз він виглядав майже здоровим.

Приплющивши очі, потерла скроні. Ашран простяг мені флягу, і я кілька разів ковтнула.

– Пам'ятаю, як упіймав тебе біля підлоги, – все ж таки вирішив відповісти на моє запитання. – Але чому ти впала...

Я й сама не дуже пам'ятала, чому впала. Якісь голоси... світіння...

– Ти більше не світишся, – виявила.

Ашран ледь нахмурився, звів брови:

– Ти бачила? – у погляді промайнуло здивування.

– Як тут було не помітити, – пирхнула я. – Мені здавалося, ти зараз весь ліс підпалиш!

– Ти не мала бачити цей вогонь, – пробурмотів він з подивом.

І замовк.

Знову попросити його все мені розказати? Але я вже кілька разів просила. Він не хоче.

Запитати, чому?

А чому він має хотіти мені щось розповідати? Адже це він від мене пішов. Якими б не були причини, але вони – були.

А тепер він ще й не пам'ятає наш поцілунок. Накинувся на мене просто тому, що я поруч опинилася.

Видихнувши, я оглянула свої руки – жодних дивних розводів на них не було. Торкнулася щік. Мені б люстерко. Навпомацки – нічого незвичайного, навіть жару немає.

– Не бійся, це не хвороба і тобі вона не передасться, – по-своєму витлумачив мої дії Ашран.

– А що? – пробурмотіла я.

– Не важливо, Міріель, – трохи хитнув він головою. – Це мої проблеми, і я сам із ними розберуся. Мені шкода, що ти це бачила.

– Тоді наступного разу цілуй ту, кого посвячуєш у свої проблеми! – не втрималася я.

Він завмер. Сіпнувся кадик, зіниці на мить розширилися.

– Значить, мені не примірялося, – озвався дивним тоном, подавшись до мене.

Утримав мою руку, дивлячись у вічі. І мені теж ніяк не вдавалося відвести погляд від нього.

Який же він вродливий. Кожна рисочка, така рідна колись – і все ще дуже знайома. Як же я сумувала за ним! З яким задоволенням вчора стискала ці сильні плечі...

Ашран підняв руку, спробував торкнутися мого обличчя, але я смикнула головою. Схопилася за неї.

– Не смій, – прошипіла. – Ти пішов від мене. Ти змусив мене пережити цей кошмар! Якби не це замовлення, ти і не згадав би про мене! І користуватися тим, що я слабіша... підло!

– Я згадував про тебе постійно, Іскорко, – кожне слово – розпечена лава, що пропалює в моєму серці глибокі рани. Від чого хочеться чи то спурхнути, чи то завити підстреленим звіром.

– Значить, недостатньо, – крізь зуби виштовхнула я, хитнувши головою. Яка знову озвалася болючим гулом. – Щоб прийти і особисто мені все сказати! Як личить порядному чоловікові!

– Я збирався прийти. Після того, як...

Він обірвав сам себе. Обличчя знову змінилося. Емоції, які я нарешті побачила там, раптом різко схлинули. Зникли, залишаючи лише іронічну маску.

– Після чого? – пробурмотіла я.

Дурне серце стиснулося, затріпотіло, забилося швидше, сподіваючись почути щось важливе. Хоча розум посилено намагався йому втлумачити: Ашрана не було не день, не тиждень і навіть не місяць! Більше півроку! І він навіть з Уривіля не уїжджав, розважався там з іншою! Усього й треба було подолати кілька кварталів, які раніше не становили для нього непереборної перешкоди!

– Не важливо, – озвався зовсім іншим тоном. – Все одно не встиг. Ти швидко зібралася заміж.

– О, ти дуже поспішав, – пирхнула я. – Шкода, що не спізнився ще на один день.

Його очі спалахнули, обличчя закам'яніло.

– Їхати зможеш? – запитав.

Після раптом насторожився, прислухався. Схопився різко на ноги, хоч я нічого не чула.

Ну, може, легке ляскання крил. Нічний птах якийсь?

Метнувся до виходу, в руках замерехтіли, проявляючись, заговорені клинки.

– Нікуди вона більше з тобою не поїде, – пролунав глузливий голос.

Його володар постав у проході на тлі нічного неба.

– Кьорку! – вигукнула я, підхопившись.

Герцог теж був вродливий, я часто помічала, як поглядали на нього жінки. Служниці вічно бісиків пускали, аристократки зовсім не викреслили з потенційних списків – незважаючи на те, що грошей у нього після смерті батька залишилося не так вже й багато. Навіть Карміна зітхала, як мені пощастило та де другого такого знайти!

Кьорк стояв, упевнений, вітер розвівав поли спеціального темно-червоного подовженого жилета, до якого невидимими нитками кріпився блискучий магічний обладунок.

Світле волосся сколоте вгорі фамільною шпилькою, блакитні очі сяють льодом.

Як він нас знайшов?

Серце знову застукотіло швидше. Напевно, я мала б зрадіти, правда? Зараз він забере мене, і...

І я ніколи більше не побачу Ашрана.

Ніколи?

А раптом Кьорк уб'є його... Герцог палахкотів гнівом і силою, і останні дні їв і спав він явно набагато краще за нас. В жодному магічному вогні точно не горів. Лише на долонях світилися згустки магії, готові атакувати – або відбивати атаку.

Вродливе породисте обличчя перекосилося, з ненавистю дивлячись на Ашрана.

Той стояв навпроти, розправивши плечі. У руках сяяли кинджали.

І все ж я помічала сліди втоми, хоча з розрядженим резервом майже не могла бачити його магію. Скільки в нього лишилося сили? Чи вистачить?

Мені не хотілося, щоб Кьорк завдав йому шкоди. І в той же час я дуже ясно усвідомлювала, що Ашран нас просто так не відпустить.

– Міріель, – знову цей зібраний, трохи командний тон, як завжди, коли Ашран бував напружений. – Будь ласка, вийди. Відійди подалі, щоби не зачепило.

І одразу різкий погляд на Кьорка:

– Випусти її.

– Хіба це я її вкрав? – хмикнув той.

Подивився на мене:

– Виходь, кохана. Я тут швидко закінчу і полетимо додому. Дракон чекає на нас.

Дракон? Він ніколи не катав мене на драконі! Казав, небезпечно. І статутом заборонено. Хоч би скільки я просила!

А зараз... полетимо? Правда?

Зовні пролунав шум, стукіт каміння, що обпадало.

Зуби Ашрана стиснулися, але брова іронічно піднялася вгору. Мовляв, невже? Подивимося.

Але я все ж таки зволікати не стала, нагодою скористалася. Схопивши свою куртку, обережно рушила повз напружених чоловіків. Не втрималася, зупинилася між ними:

– Може, ви не битиметеся? – запропонувала.

– Я не проти, – усміхнувся Кьорк, навіть свічення на долонях зменшив.

– Я не дам тобі забрати Міріель, – озвався Ашран.

– Може, спитаємо в неї самої? – Кьорк глянув на мене, запитливо, вивчаюче.

А я... Так, я шалено хотіла додому! Я мріяла, щоб усе це скоріше скінчилося, як страшний сон! Бажала повернутися до своєї кімнати, у безпеку. Туди, де не доведеться ночувати у печерах.

І, напевно, я мала чесно це сказати! Але чомусь не могла. Язик не слухався, в і без того гудячій голові набатом дзвеніла лише одна думка.

Якщо я зараз полечу. То більше ніколи не побачу його.

І ніколи не зможу забути цей божевільний поцілунок.

І...

Що «і», додумати не встигла. Кьорк ніби уловив щось. Глянув уважно.

– Міріель? Йому не вдалося задурити тобі голову? Знову?

Гнівний погляд на Ашрана.

Ні. Звісно, не вдалося. Я просто... просто ще не прийшла до тями. І взагалі. Втомилася. І... чомусь продовжувала мовчати, не розуміючи, що сказати. Як буде найкраще.

У голові плуталося. Згадувалися... голоси. Так, тільки голоси. Ніякі не поцілунки.

– Міріель, – м'яко промовив Кьорк.

– Ти не забереш її, – твердо повторив Ашран. – Не зараз.

Я подивилася на нього. Все чекала, що він скаже про замітку. Про небезпеку, від якої, за його ж словами, намагався мене врятувати!

Але він чомусь не поспішав нічого розповідати. Зате не витримав Кьорк:

– Що тобі потрібно, шкрад продажний? – виплюнув крізь зуби, свердлячи Ашрана гнівним, зневажливим поглядом. – Тобі хіба мало заплатили?

– Що? – пробурмотіла я вражено.

– Міріель, – зітхнув Кьорк, прикривши очі. – Я обіцяв твоїм батькам, що мовчатиму. Але здається, настав час правди.

– Про що ти? – нічого не розуміла я, так само стоячи між ними, дивлячись то на одного, то на іншого.

– Випусти її і розберемося як чоловіки, – скрипнув зубами Ашран.

– Хто чоловік? Ти? – глузливо смикнув головою герцог, вогонь на його долонях спалахнув сильніше.

Знову перевів погляд на мене:

– Твої батьки заплатили йому, щоб він покинув тебе. Хотіли перевірити його почуття. Перед тим, як благословити ваш шлюб.

Мої батьки... що?!

– ... а він узяв і погодився, – добив Кьорк зневажливо.

– Ашране? – обернулася я до того.

Цього не може бути. Не може бути! Так, у нього завжди було не настільки добре з грошима, як у нас. Але ж його родина і не бідувала, збройова крамниця процвітала, з усієї Саріни замовлення робили!

Невже... його просто купили?!

– Це правда? – прошепотіла я, все ще чіпляючись за відчайдушну надію.