Спочатку:
На сторінку книги
Першим звуком пролилося дзюрчання струмка зовні, крапель води зовсім поряд – кап, кап.
Капало, здається, з мого власного чола.
У голові було гулко і темно, я різко спробувала сісти – і вона озвалася вибухом.
Магічний резерв жалісно пискнув, і я з жахом виявила, що він майже спустошений. Це ж кілька днів відновлювати доведеться!
Вода капала зі смужки тканини на моєму лобі. Я усвідомила це, коли після різкого руху вона ляпнулася мені на коліна.
Зашелестіло листя.
Зовні було темно, крізь щілини не просвічували промені – але в куточку горів дрібний магічний світильник, даючи більше тіней, аніж світла.
– Міріель?
Я обернулася на тихий голос. Ашран стояв біля входу з наповненою флягою в руці, дивився запитливо, насторожено. Куртка кинута біля стіни, від сорочки відірвана смуга. Здається, та сама, що злетіла з мого чола.
А мене від верхівки до п'ят пронизало спогадом нашого божевільного поцілунку. Місячний попіл! Це було щось... нереальне. Неймовірне. Від чого досі все всередині зводить цілим каскадом незнайомих емоцій і бажань.
Було ж?
А після? Що ще трапилося? Після?
Стиснувшись, я спробувала відсунутися – виявляється, піді мною лежав той самий матрац, і я ледве не скотилася з нього. Зирнула на себе нашвидку: одяг на місці. Сподіваюся, моїм станом Ашран не скористався.
На мою реакцію він похмуро стиснув зуби.
– Міріель, я... щось зробив? – він все ж наблизився, опустився навпочіпки переді мною.
Він – що?!
– Ти не пам'ятаєш? – я одразу і зрозуміти не змогла, що відчуваю з цього приводу.
Він трохи хитнув головою.
Закинувши свою, я нервово посміхнулася. Навіть не знаю, чи відчула полегшення, чи навпаки – розчарування.
Він не пам'ятає, як цілував мене? Наче я єдине важливе, що є в його житті. Взагалі – єдине.
А виходить... це був лише... напад? Цієї дивної хвороби, в якій він не може контролювати себе? А можливо і міркувати розумно теж не може.
До речі, на його долонях жодного сліду крові. І виглядає він набагато краще.
Місячний попіл, може, це мені все примарилося? Такий вплив, щоб витягти з мене залишки жил? Спустошити резерв та душу.
І ніякого поцілунку – не було?
Декілька митей він ніби намагався щось вичитати в моєму обличчі. А я розглядала його: зараз він виглядав майже здоровим.
Приплющивши очі, потерла скроні. Ашран простяг мені флягу, і я кілька разів ковтнула.
– Пам'ятаю, як упіймав тебе біля підлоги, – все ж таки вирішив відповісти на моє запитання. – Але чому ти впала...
Я й сама не дуже пам'ятала, чому впала. Якісь голоси... світіння...
– Ти більше не світишся, – виявила.
Ашран ледь нахмурився, звів брови:
– Ти бачила? – у погляді промайнуло здивування.
– Як тут було не помітити, – пирхнула я. – Мені здавалося, ти зараз весь ліс підпалиш!
– Ти не мала бачити цей вогонь, – пробурмотів він з подивом.
І замовк.
Знову попросити його все мені розказати? Але я вже кілька разів просила. Він не хоче.
Запитати, чому?
А чому він має хотіти мені щось розповідати? Адже це він від мене пішов. Якими б не були причини, але вони – були.
А тепер він ще й не пам'ятає наш поцілунок. Накинувся на мене просто тому, що я поруч опинилася.
Видихнувши, я оглянула свої руки – жодних дивних розводів на них не було. Торкнулася щік. Мені б люстерко. Навпомацки – нічого незвичайного, навіть жару немає.
– Не бійся, це не хвороба і тобі вона не передасться, – по-своєму витлумачив мої дії Ашран.
– А що? – пробурмотіла я.
– Не важливо, Міріель, – трохи хитнув він головою. – Це мої проблеми, і я сам із ними розберуся. Мені шкода, що ти це бачила.
– Тоді наступного разу цілуй ту, кого посвячуєш у свої проблеми! – не втрималася я.
Він завмер. Сіпнувся кадик, зіниці на мить розширилися.
– Значить, мені не примарилося, – озвався дивним тоном, подавшись до мене.
Утримав мою руку, дивлячись у вічі. І мені теж ніяк не вдавалося відвести погляд від нього.
Який же він вродливий. Кожна рисочка, така рідна колись – і все ще дуже знайома. Як же я сумувала за ним! З яким задоволенням вчора стискала ці сильні плечі...
Ашран підняв руку, спробував торкнутися мого обличчя, але я смикнула головою. Схопилася за неї.
– Не смій, – прошипіла. – Ти пішов від мене. Ти змусив мене пережити цей кошмар! Якби не це замовлення, ти і не згадав би про мене! І користуватися тим, що я слабіша... підло!
– Я згадував про тебе постійно, Іскорко, – кожне слово – розпечена лава, що пропалює в моєму серці глибокі рани. Від чого хочеться чи то спурхнути, чи то завити підстреленим звіром.
– Значить, недостатньо, – крізь зуби виштовхнула я, хитнувши головою. Яка знову озвалася болючим гулом. – Щоб прийти і особисто мені все сказати! Як личить порядному чоловікові!
– Я збирався прийти. Після того, як...
Він обірвав сам себе. Обличчя знову змінилося. Емоції, які я нарешті побачила там, раптом різко схлинули. Зникли, залишаючи лише іронічну маску.
– Після чого? – пробурмотіла я.
Дурне серце стиснулося, затріпотіло, забилося швидше, сподіваючись почути щось важливе. Хоча розум посилено намагався йому втлумачити: Ашрана не було не день, не тиждень і навіть не місяць! Більше півроку! І він навіть з Уривіля не уїжджав, розважався там з іншою! Усього й треба було подолати кілька кварталів, які раніше не становили для нього непереборної перешкоди!
– Не важливо, – озвався зовсім іншим тоном. – Все одно не встиг. Ти швидко зібралася заміж.
– О, ти дуже поспішав, – пирхнула я. – Шкода, що не спізнився ще на один день.
Його очі спалахнули, обличчя закам'яніло.
– Їхати зможеш? – запитав.
Після раптом насторожився, прислухався. Схопився різко на ноги, хоч я нічого не чула.
Ну, може, легке ляскання крил. Нічний птах якийсь?
Метнувся до виходу, в руках замерехтіли, проявляючись, заговорені клинки.
– Нікуди вона більше з тобою не поїде, – пролунав глузливий голос.
Його володар постав у проході на тлі нічного неба.
