Раді Вас бачити!

– Кьорку! – вигукнула я, підхопившись.

Герцог теж був вродливий, я часто помічала, як поглядали на нього жінки. Служниці вічно бісиків пускали, аристократки зовсім не викреслили з потенційних списків – незважаючи на те, що грошей у нього після смерті батька залишилося не так вже й багато. Навіть Карміна зітхала, як мені пощастило та де другого такого знайти!

Кьорк стояв, упевнений, вітер розвівав поли спеціального темно-червоного подовженого жилета, до якого невидимими нитками кріпився блискучий магічний обладунок.

Світле волосся сколоте вгорі фамільною шпилькою, блакитні очі сяють льодом.

Як він нас знайшов?

Серце знову застукотіло швидше. Напевно, я мала б зрадіти, правда? Зараз він забере мене, і...

І я ніколи більше не побачу Ашрана.

Ніколи?

А раптом Кьорк уб'є його... Герцог палахкотів гнівом і силою, і останні дні їв і спав він явно набагато краще за нас. В жодному магічному вогні точно не горів. Лише на долонях світилися згустки магії, готові атакувати – або відбивати атаку.

Вродливе породисте обличчя перекосилося, з ненавистю дивлячись на Ашрана.

Той стояв навпроти, розправивши плечі. У руках сяяли кинджали.

І все ж я помічала сліди втоми, хоча з розрядженим резервом майже не могла бачити його магію. Скільки в нього лишилося сили? Чи вистачить?

Мені не хотілося, щоб Кьорк завдав йому шкоди. І в той же час я дуже ясно усвідомлювала, що Ашран нас просто так не відпустить.

– Міріель, – знову цей зібраний, трохи командний тон, як завжди, коли Ашран бував напружений. – Будь ласка, вийди. Відійди подалі, щоби не зачепило.

І одразу різкий погляд на Кьорка:

– Випусти її.

– Хіба це я її вкрав? – хмикнув той.

Подивився на мене:

– Виходь, кохана. Я тут швидко закінчу і полетимо додому. Дракон чекає на нас.

Дракон? Він ніколи не катав мене на драконі! Казав, небезпечно. І статутом заборонено. Хоч би скільки я просила!

А зараз... полетимо? Правда?

Зовні пролунав шум, стукіт каміння, що обпадало.

Зуби Ашрана стиснулися, але брова іронічно піднялася вгору. Мовляв, невже? Подивимося.

Але я все ж таки зволікати не стала, нагодою скористалася. Схопивши свою куртку, обережно рушила повз напружених чоловіків. Не втрималася, зупинилася між ними:

– Може, ви не битиметеся? – запропонувала.

– Я не проти, – усміхнувся Кьорк, навіть свічення на долонях зменшив.

– Я не дам тобі забрати Міріель, – озвався Ашран.

– Може, спитаємо в неї самої? – Кьорк глянув на мене, запитливо, вивчаюче.

А я... Так, я шалено хотіла додому! Я мріяла, щоб усе це скоріше скінчилося, як страшний сон! Бажала повернутися до своєї кімнати, у безпеку. Туди, де не доведеться ночувати у печерах.

І, напевно, я мала чесно це сказати! Але чомусь не могла. Язик не слухався, в і без того гудячій голові набатом дзвеніла лише одна думка.

Якщо я зараз полечу. То більше ніколи не побачу його.

І ніколи не зможу забути цей божевільний поцілунок.

І...

Що «і», додумати не встигла. Кьорк ніби уловив щось. Глянув уважно.

– Міріель? Йому не вдалося задурити тобі голову? Знову?

Гнівний погляд на Ашрана.

Ні. Звісно, не вдалося. Я просто... просто ще не прийшла до тями. І взагалі. Втомилася. І... чомусь продовжувала мовчати, не розуміючи, що сказати. Як буде найкраще.

У голові плуталося. Згадувалися... голоси. Так, тільки голоси. Ніякі не поцілунки.

– Міріель, – м'яко промовив Кьорк.

– Ти не забереш її, – твердо повторив Ашран. – Не зараз.

Я подивилася на нього. Все чекала, що він скаже про замітку. Про небезпеку, від якої, за його ж словами, намагався мене врятувати!

Але він чомусь не поспішав нічого розповідати. Зате не витримав Кьорк:

– Що тобі потрібно, шкрад продажний? – виплюнув крізь зуби, свердлячи Ашрана гнівним, зневажливим поглядом. – Тобі хіба мало заплатили?

– Що? – пробурмотіла я вражено.

– Міріель, – зітхнув Кьорк, прикривши очі. – Я обіцяв твоїм батькам, що мовчатиму. Але здається, настав час правди.

– Про що ти? – нічого не розуміла я, так само стоячи між ними, дивлячись то на одного, то на іншого.

– Випусти її і розберемося як чоловіки, – скрипнув зубами Ашран.

– Хто чоловік? Ти? – глузливо смикнув головою герцог, вогонь на його долонях спалахнув сильніше.

Знову перевів погляд на мене:

– Твої батьки заплатили йому, щоб він покинув тебе. Хотіли перевірити його почуття. Перед тим, як благословити ваш шлюб.

Мої батьки... що?!

– ... а він узяв і погодився, – добив Кьорк зневажливо.

– Ашране? – обернулася я до того.

Цього не може бути. Не може бути! Так, у нього завжди було не настільки добре з грошима, як у нас. Але ж його родина і не бідувала, збройова крамниця процвітала, з усієї Саріни замовлення робили!

Невже... його просто купили?!

– Це правда? – прошепотіла я, все ще чіпляючись за відчайдушну надію.

Ашран... не відповів. Відвів погляд. З ненавистю встромив у Кьорка.

Ні. Ні!

– Хочеш знати, за скільки? – промовив той, у голосі майнуло співчуття.

Чи хочу? Навіть не впевнена, чи хотіла б я в принципі це знати, або воліла б залишатися в незнанні. Можливо, Кьорк дійсно вважав, що краще прояснити все одним махом тут і зараз.

Але мій світ руйнувався. Знову. Почуття, що спалахнули з крихітних вугликів, вкотре виявилися розтоптаними.

Чого я собі тільки не намалювала за цей час! А все виявилося так банально.

Не витримавши, я кинулася повз нареченого до виходу. Сльози душили, дихання перехоплювало і повітря не вистачало.

Батьки мали рацію. Йому потрібні лише гроші! Гроші важливіші за мене! І зараз він, напевно, теж думає, як так вигадати, щоб і за мою смерть отримати, і ще й викуп за мене живу!

– Ну ти й мразота, – долинув голос Ашрана.

– Хто б казав, – хмикнув Кьорк.

У печері вже йшов бій, осяюючи спалахами нічну темряву. А я мчала все далі, не бажаючи бачити, чути, знати...

Спіткнувшись, мало не покотилася схилом. Вхопилася за якийсь кущ.

І відчула гострий, уважний погляд.

Підвела голову.

На мене з невеликого виступу дивився дракон. Величезний. Не блимаючи. Не рухаючись, лише трохи поводячи крилами для рівноваги.

Красивий яскраво-червоний звір із золотистими лусочками та смарагдовими очима.

Я ніколи не бачила драконів зблизька. Тільки у небі. І зараз завмерла, заворожена могутньою силою, чарівною магією, яка виходила від нього.

А ще – якоюсь пронизливою тугою, що світилася в очах.

Гордий, мудрий звір. Чомусь дуже сумний звір.

Печера здригалася, неслися приглушені лайки, але я вже не могла розібрати голосів. І бажала лише одного. Втекти звідси. Від обох. Навіть від Кьорка.

Тому що я дуже багато йому розповідала, поки не розглядала його як нареченого. Про Ашрана.

А він знав. Знав, що мене просто продали. Знав і мовчки слухав!

Обдивилась – та коней біля дерева вже не було. Чи то Кьорк передбачливо відв'язав, щоб Ашран не міг нас наздогнати – хоча хто наздожене дракона? Чи то сам дракон злякав.

Дракон...

Він так само не зводив з мене пильного погляду, і підкоряючись пориву, я трохи вилізла по схилу. Простягла руки.

Один рух голови, один «клац» зубами, і залишусь без них. Кьорк завжди казав, що дракони люті і приборкують їх важко та довго.

Але я не відчувала лютості, небезпеки. Навпаки, несподівану, незрозумілу близькість. Ніби... впізнавання.

– Забери мене звідси, – шепнула крізь сльози, що туманили очі.

Дракон нахилив голову трохи набік, придивляючись. Прислухаючись.

– Будь ласка...

Вузькі щілини зіниць на мить розширилися, звір знову трохи повів крилами. А після – мордою. Наче кивнув.

– Правда? – зраділа я, теж прислухаючись, не до кінця вірячи побаченому. Може, мені просто хочеться бачити те, чого немає?

Дракон покосився на печеру, з якої валив густий дим і обсипалося каміння. Ну, так, усередині він не вмостився б, і зрозуміло, чому Кьорку довелося залишити його тут. Зовні. Десь у полі він атакував би нас зверху і перевага була б у нього.

А потім раптом я опинилася верхи на величезній спині. Зойкнула від несподіванки, і одразу від захоплення, коли, відштовхнувшись потужними лапами, звір злетів угору, у зоряне небо.

Потужна драконяча магія обтекла мене, і на якісь миті я відчула себе з ним одним цілим. Його спина, вкрита шкіряними лусочками, виявилася теплою, м'якою і крізь неї навіть ніби потроху сочилася смачна, насичена драконяча магія, наповнюючи мій розряджений резерв.

Не стримавшись, я крикнула голосніше і радісніше, виливаючи емоції.

Це було неймовірно! Внизу пролітали темні громади лісів і гірських відрогів, сяяли поверхні води та нічні вогні селищ.

– Відвези мене додому, до Уривіля! Будь ласка! – схаменулась я, виявивши, що ми відлітаємо все далі в бік Драконячого Кряжа.

Він не відреагував. Чи не чув, чи... мав свої плани? Таке взагалі можливо? Адже це тварина. У Др'орувірі проходять складні та небезпечні обряди, щоб злитися з ними. Набути звірину міць, і одночасно дати їм можливість мислити, як люди.

У нас у Саріні такими збоченнями не займаються, приручають драконів, як і всіх інших тварин. Тих же коней.

Гірські вершини зовсім наблизилися, і я почала панікувати. Про що я думала?

Технічно, звичайно, це він мене забрав і навіть не факт, що справді зрозумів моє прохання. Може, й зовсім вважав здобиччю? Чи Кьорк дав йому такий наказ?

Тоді чому він несе мене все далі від дому?

– Гей! – я судомно намагалася згадати, як звати дракона Кьорка. Герцог мало про нього розповідав, але ім'я ніби мелькало... – Свелітан! – здається, так. – Будь ласка, відвези мене додому чи поверни до печери!

Дракон рикнув, якось недобре, трохи лячно. Ще й головою повів, ніби кажучі «Ні».

– Чому?

Хто б мені став пояснювати. Дракон рикнув знову. Цього разу голосніше та болючіше.

Загальмував різко в повітрі, що я навіть злякалася, чи не полетимо ми стрімголов униз.

Потім зігнувся, немов у хворобливій судомі.

І майже штопором пішов на зниження – у мене аж вуха заклало, незважаючи на те, що його магія ущільнилася і міцно утримувала мене на драконячій спині.

Ми ледве перевалили гори. По суті, тут уже починалися землі драконів, щоправда, через холоди не надто обжиті.

Дракон знову вигнувся, рикнувши. Але зробив віраж, щось шукаючи.

Після опустив мене вниз. До чергової печери. Цього разу не такої затишної і без слідів людського перебування!

Мить – і я опинилася на покритій снігом землі, а дракон штопором помчав угору.

– Гей! – крикнула я услід, в розпачі оглядаючи круті схили. – І як я звідси виберусь?!

Звісно, ніхто мені не відповів.

– Всі в цьому світі ніби раптом вирішили мене позбутися якимось особливо неприємним способом, – пробурмотіла я, намагаючись збагнути, що робити далі.

І фляга з водою, і їжа залишилися там, у Ашрана. І не впевнена, що в нинішньому стані я зможу хоча б розвести вогонь. Магії мало, сухих дров узагалі нема.

Це що ж... Ашран своїми поцілунками ще й резерв мій спустошив?!

Раніше я навіть думки такої не змогла б допустити, а от зараз...

Після всього, що дізналася, я вже й не в таке повірю.

У печері було холодно, але хоч сухо й вітер не задував. Кутаючись у свою не призначену для морозу куртку, я крокувала, щоб не замерзнути, зігрівала паром пальці і намагалася знайти вихід.

Світало, але з іншого боку гір. Перші промені вже лежали на вершинах навпроти, та тільки мій схил залишався в тіні і нагрітися не виходило.

Час від часу наближалася до виходу, поглядала на небо. У мене попереду день. Напевно, треба спробувати спуститись. І я навіть спробувала: підійшла до краю.

Схили були дуже крутими та дуже слизькими! Так я на п'ятій точці до якогось драконячого села з'їду!

А скоріше згину в припорошеній снігом ущелині, і ніхто не знайде.

До підніжжя ніби й було недалеко, але безпечних, видимих стежок не находилося. Натомість виступів, за якими нічого не видно і які треба огинати, – безліч.

Утім, вибору в мене не було. Або померти тут від холоду та голоду, або спробувати.

Тому, смоктаючи замість води чистий сніг, я обережно рушила по найпологішому на вигляд місцю.

Руки майже одразу замерзли й почервоніли. Доводилося хапатися за дрібні кущики, які вибивалися то тут, то там. З-під ніг сипалося ненадійне каміння, місцями доводилося пробиратися мало не сидячи.

Але через якийсь час я подолала найважчу ділянку і опинилася на відносно пологій.

Сіла трохи віддихатися, окинула поглядом печеру нагорі – вона звідси ще виднілася, але піднятися назад мені навряд чи вдалося б.

А може, цей дракон, Свелітан, жив тут до того, як потрапив до гвардійців? Дракони – істоти, що складаються майже цілком із магії. Найчастіше мешкають там, де магічний фон посилений. І гори люблять.

Може, й у цих горах живуть дикі екземпляри? Пересмикнувшись, я роззирнулася. Здалося навіть, чую ляскання крил – але довкола залишалося порожньо і ніякі дикі звірі, на щастя, не поспішали до мене. Ні на лапах, ні на крилах.

Перепочивши трохи, я знову піднялася і наблизилася до чергового крутого урвища, шукаючи безпечнішого спуску.

Не встигла толком придивитися, як...

– Міріель! – пролунало через з-за найближчого виступу.

Здригнувшись, я на мить застигла, боючись подивитися туди. І нікого не побачити.

Або побачити володаря голосу.

Тривога, полегшення... мені ж не помарилося?

Все ж таки повільно розгорнулася.

– Ашран... – видихнула з подивом.

Його верховий костюм у кількох місцях подерся і забруднився в крові, одна рука явно гірше рухалася, а на обличчі проглядалися сліди бійки.

Не такі страшні, як могли б. І все ж боролися чоловіки явно на повну силу.

– А з Кьорком що? – не втрималася я.

Він же не вбив герцога?

Ашран криво посміхнувся:

– Втік.

Угу. Звісно, він виставлятиме Кьорка в непривабливому світлі, раз вже той розкрив його таємницю. Ну, головне, що не переконує мене, ніби мій наречений мертвий. У будь-якому разі я рада була бачити навіть Ашрана! Кого завгодно – аби не залишатися тут самій.

Усміхнулася, заводячи волосся, що вибилося, за вухо. Відчуваючи, як настрій стрімко піднімається і шанси вижити здаються все більш реальними!

Стільки запитань закрутилося в голові. Але Ашран встиг раніше:

– Тебе приніс дракон? – у сірих очах знову щось промайнуло. Тривога, здивування. Нерозуміння.