Раді Вас бачити!

Прокинулась я на тому ж кам’яному ложі, в оточенні все тих же… страшно-загадкових істот.

— А можна щось зробити, щоб ви перестали виглядати, як глисти в непритомності? — простогнала я, намагаючись приглушити новий напад паніки.

І відразу була нагороджена майже звірячим оскалом. Чому майже? Бо молодший вампір попри всю свою загрозливість відчувався абсолютно не страшним, а старший взагалі викликав у мене асоціації з буркотливим, але милим старим.

Звично закутавшись у простирадло, я сіла, прислухалася до себе, шукаючи нитки зв'язку, і майже не відчула. Зв’язок із драконом ледь теплився — озивався десь дуже далеко, приглушено, наче крізь вату. А от демона тепла я майже не відчувала. Ну, про цих двох я не турбувалась. Поб’ються — та й годі. Не вб’ють же один одного? Розважливості вистачить. Швидше я їх приб’ю — за те, що дали мене викрасти.

Набагато більше мене непокоїли ті дивні видіння у дворі… і тривожне, липке очікування, що наростало зсередини.

— А мене тут взагалі годуватимуть? Чи це не входить у програму? — спитала я, коли шлунок втомлено забурчав.

Це миттєво вивело чоловіків з кататонічного трансу. Старий заметушився, заходив навколо столу, блимаючи тінями. А Ксайрен просто завис. Стояв, ошелешено втупившись у моє обличчя.

— Ти мене не боїшся? — нарешті озвався.

— А маю? — злегка насторожено уточнила я.

— Люди бояться вампірів.

— Я теж, — прошепотіла з кам’яним виразом обличчя.

— Теж боїшся? — здивувався він.

— Ні. Я теж людь, — підвелась, утримуючи простирадло на грудях. І зітхнула – з моєю здатністю прокидатися голою в дивних місцях... створення одягу з нічого було б ідеальним даром. Шкода, ніхто не потрудився його мені видати. Але маємо, що маємо.

— Їсти подано, — урочисто промовив Логрен, жестом вказуючи на накритий стіл. Як справжній придворний. Доісторичний.

Ого. Тарілки, келихи, ножі-виделки. Все як у найкращих будинках Лондона. От тільки вигляд гостей трохи не той.

Зітхнула, видихнула і, зав’язавши кінці простирадла на плечі — модно й функціонально, підійшла до столу.

— А можна мені штани й сорочку? Камзольчик у тебе, до речі, теж симпатичний. Подаруєш, га?

— А чим тобі сукня не догодила?

— Яка сукня? — я озирнула печеру, шукаючи бодай клаптик тканини. Нічого.

— У сукнях бігати незручно, — знизала плечима. І насипала собі повну тарілку м’ясного салату. А що? З тим, як часто мене годують, їсти потрібно добре і коли дають. Раптом хтось знов викраде і не запросить на вечерю.

Чоловіки посміхнулися, задоволені моїм апетитом. Виделки та ножі застукали, повисла тиша.

— То що можна зробити з вашим… непрезентабельним виглядом? — запитала я, вгамувавши перший голод.

— Непрезентабельним? — підняв попелясті брови Ксайрен.

— Ну, може, комусь і подобаються анорексики. Але не мені. – зізналася я, виловлюючи, схожу, і на вигляд, і на смак, на квасолину, штуковину. Тільки от синьої квасолі на Землі я не зустрічала.

— Впевнена?

— Абсолютно, — глянула йому прямо в очі, налиті червоним.

— Можеш напоїти нас своєю кров’ю, — флегматично, навіть із якоюсь провокацією, сказав він.

— Ніж гострий позичиш? — я покрутила в руках столовий, оцінила його лезо пальцем.

Ніж виявився гострим. Дуже. Звично потягнула руку, щоб засунути порізаний палець у рот — так, не гігієнічно, знаю, але краще вже так, ніж відкрита рана й повно незнайомих мікробів. Ці хоч свої. Рідні.

Не встигла — руку перехопили. І палець опинився в зовсім іншому полоні.

Не за планом. І точно занадто… зухвало-еротично. І трохи страшно.

Ікла. Які ж у них величезні ці кляті ікла.

Смикнула руку назад — дарма. Віддавати мою кінцівку ніхто не поспішав. Палець облизували, смоктали, майже присмоктувались, як до останньої ложки морозива в спеку. А Логрен, що сидів поруч, з явним зусиллям відводив погляд і шипів, як запальний хамелеон.

Зрештою руку я все ж висмикнула. І докірливо глянула на Ксайрена, який… трішки порожевів. Ранки не було — навіть сліду. Ну от. Доведеться дірявити себе знову…

— Більше чотирьохсот мілілітрів не дам, — попередила я серйозно.

— Що? — злетів у повітря Ксайрен.

— Не треба кричати. Це ж всім відомо. Мені за станом здоров’я не можна віддавати більше чотирьохсот на місяць… чи на три? Не пам’ятаю. Але не більше.

— А це скільки? — втрутився Логрен, дивлячись то на мене, то на Ксая, який уже намагався спопелити мене поглядом.

Я окинула поглядом посуд:

— Два неповні келихи.

— Ніж принести? — з блиском в очах і гострими іклами поцікавився Логрен, уже уявляючи процес.

Я усміхнулась і кивнула. Ну, якщо вже порізатись — то хоча б не кухонним ножем. Та й довго це цідити кров із пальчика. Мабуть. Поки накрапає… А от вену на зап’ясті проколоти — швидко, чисто, красиво. Шприца шкода, що нема.

Вишикувала келихи в ряд, готуючись до процедурки. Але як тільки простягнула руку по ніж — знову перехоплення.

— Не треба, — промовив Ксайрен і втупився в мене суворо.

Я знизала плечима. Ну не треба — то не треба. Я ж не рятівниця, просто від душевної доброти допомогти хотіла.

— Говори за себе, хлопче, — прошипів Логрен і з викликом всучив мені ніж.

Зробивши глибокий вдих, я впевнено встромила гострий кінчик ножа у вену на зап’ясті. Підняла руку над келихом — кров потекла жвавою цівкою. Один келих наповнився до країв. Пересунула руку до другого й встигла подумати, чи не варто джгут…

Не встигла. Мою руку знову перехопили.

Ранку накрили губи. Теплі. Занадто теплі. І надто чуттєві. Легкі рухи язика — і тіло стислося, як струна. Гострі, короткі голочки збудження пробігли по шкірі, відгукнувшись томливим жаром десь унизу живота. Дихання збилось. В роті пересохло. Ого. Так і почесним донором стати недовго…

Висмикнула руку. Обхопила зап’ястя, намагаючись стримати хвилю гарячого, безглуздого бажання. Не зараз. І не тут. А картинки з участю вампіра і столу, які раптом спалахнули в уяві, я швидко і жорстко придушила.

Оце так. Не очікувала я таких реакцій.

Кинула на Ксайрена ображено-збентежений погляд.

Винна усмішка на красивому вже зовсім людському обличчі. Зникла смертельна блідість і зайва худорлявість. А криваві очі потемніли до глибокого карого. Не розплавлений бурштин Рея, а щось тривожне, тягуче… майже чорне. Вабить.

— Тепер ти відвезеш мене додому? — спитала я, намагаючись витрусити з голови наслання.

— Тепер ти моя дружина, — криво усміхнувся він.

— Що? — вибухнула я, ледве не проковтнувши язик.

«Я напоїв тебе своєю кров’ю», — пригадались мені слова Демріана.

— І твоя також? — кинула підозрілий погляд на Логрена, який усе ще тримав порожній келих у руці.

— Що? — здивувався він, а я нарешті розгледіла: зовсім не старий. Максимум сорок, якщо брати за земними мірками.

— Ні, — додав він коротко.

— Фух… — голосно видихнула я. — Хоч щось радує. Може, одразу домовимось: розлучення, дівоче прізвище і роздільне харчування?

Заглянула в очі вампіру — з надією. Але той лише похитав головою й… засміявся. М’яко. Чуттєво. Збудливо.

Не можна так сміятися… Це що? Вплив його слини? Напевно. Більше нікому себе кусати не дозволю. І облизувати — теж. Бо скоро чоловіків солити доведеться. По днях тижня розписувати.

Понеділок і четвер — Рей. Вівторок і п’ятниця — Демріан. Середа з суботою — Ксайрен. Неділю — перепочити. Чи Рона туди вставити? А ще ж Леон… Ох. Ірлінгів терміново треба одружити. Допоки ще не пізно. Хоча… здається, вже…

Наступної миті мені захотілося просто впасти на підлогу, махати ногами й верещати: Поверніть мене до мого дракона! До єдиного, кого я вибрала сама. Хай несвідомо, під впливом гормонів, зате — добровільно. Дем, хоч і не питав дозволу, але принаймні життя мені врятував. А цей?..

— Гад. Паразит. Сволота! — викинула я з губ усе, що кипіло всередині. І першою полетіла чашка. Ксайрен встиг відскочити — й завмер, розглядаючи порцелянові черепки під ногами.

Погано встиг. Бо слідом за чашкою в нього полетів келих. Разом із рештками крові. І знову ухилився, ця сволота. Швидка. Ще й спритна.

Ну нічого, я ще щось знайду!

— Стій на місці, гад! — гаркнула я. — Бач, що вигадав! Я до нього — з щирою душею, з відкритим серцем, а він…

У голову вампіра полетів ніж. Тарілки, чашки, келихи — все вже пішло в хід. Ножі я, як людина практична, приберегла до моменту каяття. Не дочекалась. Стоїть, очі витріщив і ще сміється! І лише в останній момент — хоп — і відстрибнув від чергового снаряду.

— Мене… — ніж зі свистом вгатився в стіну. Ще мить — і влучила б. Але ні, ухилився. Знову.

— …заміж! — гаркнула я, вхопивши не столовий ніж, а той самий кинджал, що мені принесли для кровопускання. Ось їм я зараз кров і пущу.

— Обережно, а то знову поріжешся, — з усмішкою зауважив вампір.

Ага. Поріжусь. Або поріджу...

Я прицілилася, враховуючи прудкість цього вічного ухилянта, і кинула.

Цього разу не встиг.

Кинджал зі свистом пролетів і легенько черкнув його щоку. Чпок — і впав на підлогу. Побачивши подряпину, весь мій запал здувся. Так, хоч і хотілось позбутись вампіра, але різати — вже занадто. Я ж не варвар. І хай я жаліслива, але "кохання зі співчуття" — не мій жанр.

Йому треба знайти пару! Одружити, оселити — і нехай живуть довго та щасливо. Я навіть згодна дружити домами! Тільки щоб не консумувати цей дідьків шлюб. Вампір явно нетерплячий. Укусить — і все калюжка. А потім зненавиджу себе. І його. Особливо його.

Бо примус — це все одно зґвалтування. Навіть якщо обгорнути в романтику та збуджувальні поцілунки. Як би солодко не виглядало — чоловік із такими "замашками" для мене не привабливий.

— Не думай, що я це просто так залишу, — сказала я вже спокійно. — Це підло. Ти так не впевнений у собі, що навіть спитати побоявся? У своїй гарненькій мордочці сумніваєшся? Думаєш, не зможеш зацікавити? Або... Як мені розуміти таку поведінку?

Питання сипались, як каміння. І кожне боліло більше, ніж кинджал.

— Не хотів тебе відпускати, — відповів він іще з тією ж усмішкою. Підступною. Самовдоволеною. Красивою. Надто красивою. Ні, у своїй привабливості він точно впевнений.

Я розсміялась. Гірко.

— Насмішив. Вморив. Якщо когось замкнути — він рветься на волю. А от якщо залишити відчинені двері — можливо, й залишиться. Сила дії дорівнює силі протидії. — недоречно згадався мені Ньютон з його третім законом.

І хоча від фізики я була далека, але цей закон закон — працює в усіх галузях життя.

— Звідки ти це знаєш? — спитав вампір, вочевидь збитий з пантелику.

— У школі вчилася, — відмахнулася я. Легко. Навіть весело.

— Але ж люди вони… — зам’явся він.

— Такі тупі, що не здатні вчитися? — пирхнула я, згадавши картинки з Книги Таємниць. Там їхні люди були схожі на наших неандертальців – такі ж дикуни. — І що б ти з такою обмеженою робив? Тому не запитав мене про згоду? Думав: "Навіщо, все одно не зрозуміє"? Чи вважаєш себе таким щастям, що тобі не відмовляють?

Щось у мене жахливе відчуття дежавю.

— А як щодо ножа і виделки, га? Чи дикуни теж вміли ними користуватися? І ти певен, що я твоя дружина? Зважаючи на місце, яке ти мені визначив...

— Замовкни, — пер***в він. Різко. Жорстко.

Я приголомшено кліпнула очима. Раптово навалилась важка тиша .

Я знову скочувалась в істерику. Знову накручувала себе.

І мені ця моя істеричність зовсім не подобається.

Зробила глибокий вдих… видих.

Розвернулась і пішла до виходу. Пірнула під водоспад, дозволяючи воді змити злість, напругу й залишки гідності, які так і рвались перетворитися на гучну істеричну сцену. Розслабилась, забувши на мить про все.

Потрібно вибиратись.

Не те щоб вампіри мене лякали — принаймні не більше за середню статистику моїх знайомих. Але я скучила. За Реєм. І за Демом теж.

От би заплющити очі, побажати — і бах, ти вже там, де треба. Якби ж усе було так просто.

Потрібно було не в прокляття занурюватися, а читати щось корисне — про портали, про магію. Якої, на жаль… або, може, на щастя — не маю. Хоча… Чи маю?

Як там казала Дейдра? Бачуща. А хто такі бачущі… Чому я не поцікавилась тоді, не дізналась?

Вилізла на камінь, зручно вляглася, заплющила очі. Нагота не бентежила. Сумнівно, що хтось наважиться підійти — Ксайрен, хоч і невротик, але дати мене в образу не дозволить. А сам…

Скоріше образить сам...

Думки про вампіра змусили мимоволі торкнутись ниточок зв’язку. Відчула їх. Дві — товсті, міцні тягнулися від Рея і Дема.

І коли цей холоднокровний демон встиг запасти в душу? І головне — чим?

Ось воістину: любов — зла.

Люблю? Чи не зарано?

Ні. Це ще не любов – проста прихильність. Прив’язаність. Потенціал.

Як там перевіряють? Уяви, що людини більше немає...

Ні. Для мене так не працює. Мені навіть того бридкого Еліяра шкода. А що вже про Рея чи Дема казати…

Не помітила, як заснула — зомліла на білому сонечку, огорнута теплом і водою. І прокинулась… …з криком на вустах.

Кошмар знову прийшов без запрошення.