Раді Вас бачити!

Мене накрило хвилею, яку я намагалася ігнорувати.

Хвилею дурного, нерозумного, тваринного бажання — торкнутися його.

Втиснутися ближче.

Відчути.

Я опустила погляд на його руку — на жилаву, сильну, на те, як м’яз рухався під шкірою, коли він переставляв пальці.

Дідько!

Ця гонка була надто відвертим натяком на те, який він у всьому.

На мить я відчула, як щось стискається десь глибоко — не страх, ні. Солодка напруга.
Але я могла лише спостерігати, як молоді чоловіки красуються один перед одним.

Змагаються, щоб довести щось собі і оточенню.

І в цьому була така вибухова суміш енергії, жаги до життя, прагнення нових емоцій.

Мене теж затягувало в це, тягнуло торкнутися цього урагану, який в змозі роздмухати лише юні серця.

Ще не розчаровані у людях, не втомлені поразками, не розбиті зрадами.

Це п’янило.

Попереду з’явився «Мерседес», який ми почали обганяти.

У вікні я побачила скептичне, майже батьківське обличчя Івана.

Він глянув на нас так, ніби ми були школярами, що зірвалися з уроків.

Після його погляду перегони трохи вщухли, але повністю не зникли.

Марк і Артем все одно змушували «Астон» і «Камаро» вириватися один перед одним — короткими, хижими ривками, від яких у мене щоразу тремтіло всередині.

Це було так… живо. Так молодо. Так безрозсудно.

І я ловила себе на думці, що мені хочеться в цей ураган стрибнути.

Хочеться відчути життя шкірою — повністю, без непотрібних сумнівів.

Хочеться віддатися цьому рухові, швидкості, хаосу.

Як і тому чоловікові поруч.

Втім, шлях був недовгий.

Ми невдовзі завернули з дороги — і Марк пригальмував перед високими воротами.
Він взяв до рук пульт, натиснув кнопку. Ворота ковзнули вбік, відкриваючи двоповерховий будинок з великою критою терасою, альтанкою поруч із басейном і просторий двір, що вміщав місце для автівок, доглянутий газон і клумби.

Далі все закрутилося так стрімко, що я ледве встигала вловлювати, хто, де й куди рухається.

Марка немов затягнуло у вихор теплих, давно знайомих дотиків — його по черзі стискали в обіймах, ляскали по плечу, по спині, хтось навіть спробував відтягнути за вуха.

Влад із Сашею — тепер я вже знала, що вони брати — намагалися перекинути його через себе, а він відбивався, сміючись, але з тим вузеньким прищуром, який я вже впізнавала: це означало, що він зараз би й їх на плечах носив, аби захотів.

Усе це виглядало настільки невимушено, настільки по-домашньому, що я раптом відчула себе свідком чогось цінного — його справжнього світу, не того, що він показує інколи на публіці, не того, в якому ми з ним зазвичай існували удвох… а цього. Гучного, яскравого, живого.

Іван приїхав зі своєю жінкою. Поки він протягував Маркові якийсь загорнутий у стриманий чорний пакет подарунок, дівчина поряд із ним, майже вдвічі молодша за свого чоловіка, манірно назвала своє ім’я:

— Злата, — і окинула мене оцінюючим поглядом псевдо-світської левиці, яку невдало намагалася вдавати.

— Даша, — відповіла я і всміхнулася чемно, хоча в погляді її було щось колюче. Не відверто, ні. Тонше: як спроба оцінити мене, знайти слабке місце, поставити мітку. І чомусь мені здалося, що її не потішила ані моя присутність, ані моє ім’я, ані — можливо — те, як Марк на мене подивився перед цим.

Поки ми розвантажували пакунки з автівок, під’їхало ще кілька машин.

Віталій з Ольгою — подружжя, яке одразу ж зайняло останнє місце на парковці.

Борис, Андрій і Аліна приїхали на таксі, з шумом і сміхом витягши з багажнику велику коробку з подарунком.

На моє запитання, скільки взагалі буде гостей, Марк кивнув на всіх присутніх:

— Оце й усе.

І я розгубилася. Бо думала, що буде значно більше людей. А ці — навпаки — виглядали надто своїми, наче Марк свідомо уникав зайвого оточення.

З усмішками, з півфразами, із саркастичними ремарками, якими обмінювалися так легко, ніби продовжували одну довгу розмову, що триває роками.

Коли Марк знайомив мене з кожним, я ловила на собі погляди — здивовані, оцінювальні, подекуди насторожені. І — так, я відмітила це чітко — він жодного разу не визначив мою роль. Не «моя дівчина». Не «подруга». Не «ми разом». Нічого.

Наче він сам не знав, як мене назвати. Наче боявся брехні. Або правди.

Та, попри все, я не почувалася зайвою. Марк вмів створити навколо мене таку атмосферу, що я була залучена у всі розваги, розмови і спільні дії.

Його присутність, його мимовільні доторки, короткі погляди — ніби постійні підтвердження того, що я тут не випадково. Що він хоче, аби я була частиною цього дня.

Коли ми перевдягалися в купальники, привезли доставку з ресторану: салати, наїдки, торт, замариноване м’ясо, яке хлопці збиралися смажити власноруч.

Поки дівчата допомагали розкладати принесені пакунки з їжею, я трохи звикала до їхньої манери спілкування.

Ольга — невисока, повненька, але з такою природною грацією, яка робила її… неймовірно жіночною, а її чарівна посмішка перетворювала її майже на красуню. Вона була людиною, що підбадьорює одним своїм сміхом. Оля рухалася легко, майже танцюючи навколо столу, розставляючи посуд, і мені від цього ставало спокійніше.

Аліна — наймолодша серед нас, яка спочатку якось сторонилася мене або соромилася, після кількох моїх влучних жартів про чоловіків трохи розслабилася. Тендітна, невисока, натуральна білявка з неймовірно блакитними очима, чимось нагадувала мені ельфійку. Вона завжди уважно слухала, коли хтось говорив, трохи нахиливши голову вбік.

Злата ж покрутилася біля столу декілька хвилин, оглядаючи все так, ніби перевіряла якість сервісу, після чого пішла до Віталія, який взявся змішувати коктейлі.

За цей час хлопці встигли витягти з дому величезну саунд-систему й жартома лаялися під час налаштування колонок, сперечаючись про плейлист.

Лише Іван із Марком не долучилися до галасу. Вони стояли спиною до всіх, над самою водою, щось тихо обговорюючи.

У їхніх позах було щось напружене, довірливе і трохи занадто серйозне для такої веселої атмосфери.

Я перевела погляд на Марка — і в ту секунду він обернувся.

Його очі накрили мене хвилею, як відбиття сонця на воді, від якої хотілося заплющитись.

І я раптом відчула: знову та сама тонка межа.

Те, що почало тріскати раніше.

І я ще не знала, чи хочу ступити ближче — чи неймовірно боюся.