Раді Вас бачити!

Перед його днем народження я занадто багато думала про нас. Про те, як усе виглядає збоку, як відчувається всередині, як болісно може завершитися. Ці думки з’їдали мене, наче я постійно балансувала між прірвою і височінню. Тому я нарешті поділилася всім із подругою.

— Розумієш, я відчуваю, що ці стосунки такі неправильні… але водночас надто правильні, — слова виривалися з мене пошепки, ніби я боялася вимовити їх уголос.

— Донцова, ти мене лякаєш, — Маша поставила чашку з недопитою кавою так гучно, що порцеляна дзенькнула об скло столика. Вона нервово відкинула волосся за плече, вдивляючись у мене так, ніби намагалася зчитати щось глибше, ніж я казала.

— Я сама себе не розумію, — я зітхнула і відчула, як груди стиснуло. — Іноді мені здається, що я… починаю закохуватися в нього. І мене це навіть не дратує. Попри те, що я знаю, що це все тимчасове, що він поїде, а мені… — я ковтнула повітря, щоби не зламатися, — мені стовідсотково буде боляче.

Я втупилася у вікно, де по склу повільно стікали хвилясті відблиски вуличних вогнів. Наче хтось навмисне розмазував мій внутрішній хаос по прозорій поверхні.

Маша мовчала — і цим мовчанням підтримувала, не підганяла, просто чекала, коли я дозрію до продовження.

— Але навіть розуміючи все це, я не можу… просто не можу припинити з ним бачитися, — я проковтнула клубок у горлі. — Між нами якась хімія. І це не про секс… — я опустила погляд на свої пальці, стискаючи їх так, ніби намагалася вирвати правду з власних рук.

— Не хочу псувати тобі настрій, але пам’ятаєш, що сталося, коли я теж відчула цю «хімію»? — подруга видихнула так важко, наче в ній прокинулися всі старі рани.

Я мовчки кивнула. Занадто добре пам’ятала. Всі подробиці, які ніколи не вивітряться з пам’яті. Машку, яку я з бійкою виривала з рук Миколи-покидька, що бив її так, ніби вона не була живою людиною. Її запухле обличчя, фіолетово-червоні синці, що розпливалися під очима, і тонкий білий шрам на руці, який вона тепер дряпала, коли нервувала. Її ліве око, що після удару так і не відновилося повністю. Тремтячі пальці. Ледь чутне «я в нормі». І мене, яка стояла перед ним із ножем, стискаючи рукоятку так сильно, що рука затерпла.

Маша — старша дитина в родині, яка змалечку не знала, що таке безтурботність. Вона тягла на собі чотирьох братів і сестер, поки їхня мати рвалася на кількох роботах, щоб прогодувати сім’ю після смерті батька. Маша завжди хотіла втекти — і те, що її втеча перетворилася на нову в’язницю, ніколи не давало мені спокою.

Так вона і опинилася в Одесі, вступила в технікум і паралельно працювала: її прилаштували нянею до маленького хлопчика, пустили жити у вільну кімнату. Але підробіток перетворився на повноцінну роботу з хатніми справами, так що в неї майже не залишалося часу на навчання. І коли вона зустріла Миколу — з його посмішкою, дешевими обіцянками і тим легким флером турботи, який так впливає на виснажених дівчат, — вона закохалася стрімко, беззахисно. Переїхала до нього ще швидше.

А потім… Потім почалося пекло.

Ми обидві занадто добре пам’ятаємо, як усе закінчилося. Її заглушене «допоможіть», яке вирвалося крізь телефон, наче крізь воду. Мій шалений біг до її будинку. Двері, що тряслися під моїми ударами. Ніж у моїх руках. Його очі — порожні й п’яні. Її тіло — маленьке, беззахисне, згорнуте на підлозі. І те, як я виводила її, майже несучи, кидаючи йому крізь зуби все, що думала про нього та його «мужність».

Я забрала Машку до себе. І з того дня вона стала для мене не просто подругою — близькою людиною, майже сестрою, перед якою я не вміла приховувати правду.

І зараз, дивлячись на її зболене, але вже спокійне обличчя, я розуміла: мої страхи про Марка — не тільки про майбутнє. Це ще й тінь нашого минулого, яке ми обидві носимо в собі.

Марія підперла щоку долонею, ковзнула по мені поглядом — тим самим, що завжди бачив трохи більше, ніж мені хотілося.
— Ти просто боїшся, Донцова, — кинула вона. — Бо коли з’являється нормальний мужик, у тебе одразу алергія на стабільність. З Богданом теж так було. Пам’ятаєш, скільки він бігав за тобою? Шкода, що його почуття зламалися об дитину. І вибач, що кажу про це.

А я раптом з подивом зрозуміла, що думки про колишнього і безпліддя більше не викликають той задушений біль, що жив у мені після розлучення, не даючи вдихнути на повні груди. Та я лише пробурмотіла у відповідь:

— Всі чоловіки в моєму житті викликають головний біль і підозри, що я себе обманюю.

— Може, то просто оргазмами не добираєш? — знизала вона плечима з абсолютно серйозним виразом обличчя.

Я пирснула сміхом, не витримавши.

— Маш, ти зараз мене морально підтримуєш чи натякаєш, що всі проблеми вирішуються сексом?

— Вісімдесят відсотків — так, — спокійно відповіла вона. — А решта двадцять… теж секс, просто з перервами на поїсти.

А якщо серйозно — не ускладнюй. Живи сьогоденням, отримуй задоволення і не обтяжуй себе безглуздими роздумами.

— Ти жахлива, — я скрутила серветку в руках, але усмішка зрадливо повзла по губах. — Марк не той випадок, про якого можливо не думати, а лише трахатися.

— Вірю, — вона зиркнула на мене. — Але давай чесно: хімія у вас така, що мене самої часом трохи підпалює. Ти б бачила себе, коли розповідаєш про нього. Ніколи раніше я тебе не бачила такою.

— Невже? — я ткнула її носком туфлі під столом.

— Та серйозно! — вона почала загинати пальці. — Ти світишся. Ти нервуєш. Ти задумуєшся про нього вранці, вдень, ввечері, під час роботи, під час душу…

— Я під час душу думаю про кондиціонер для волосся! — обороняюся я.

— Ага, і про те, що було вчора у цьому ж душі… і на кухонному столі… і біля підвіконня, — хмикнула вона. — А ліжко ще ціле?

Я вдавилася повітрям.

— От і розповідай тобі щось після цього…

— Краще розповідай. Бо коли приїде швидка, я маю доповісти анамнез, бо будуть питати, що з тобою. Дай боже тобі витримати цей марафон, бо його юнацька енергія загрожує моїй подрузі не дожити до старості, а мені — втратити подругу.

— Машо, будь ласка, — я розсміялася вже без опору. — Я взагалі-то намагаюся бути серйозною!

— Ой, серйозна вона, — скривила подруга губи. — То вночі твої сусіди геть не сплять, а вдень робиш вигляд, що цей хлопець «просто інтрижка».

— Він і є інтрижка, — вколола я її поглядом.

— Ага, інтрижка, яка оселилася у тебе вдома і не випускає зі своїх чіпких рук цілодобово.

Я зітхнула, на мить замовкла, а потім підняла погляд:

— Просто… іноді мені реально здається, що я влипаю. Повільно, але глибоко.

Марія примружилась, в її очах з’явилася м’якість.

— Окей, досить серйозних розмов, — Марія різко скинула тон, немов протерла повітря між нами долонею. Її очі блиснули тим знайомим бешкетним вогником. — Скажи краще: ти домовилася з Павлом восени до нього поїхати? Він же обіцяв тобі дощ з гетеро чоловіків.

Я закотила очі так, що могла побачити власну потилицю.

— Я взагалі думала, він жартує.

— Авжеж ні, — Маша всміхнулася підозріло широко. — Павло не жартує в питаннях сексуальної благодійності.

Ми обидві розреготалися. І в цьому сміху випарувався той тягар, що щойно сидів у грудях. Бо саме так у мене і в них — спершу психологічна драма, потім іронія, потім трохи нахабних жартів.

Мені подобалося, як легко ремонтується власна душа, коли поруч люди, які не бояться торкнутися навіть розбитих місць.

А всередині все ж ворушилося інше — те неприємно-солодке відчуття, яке виникає, коли згадуєш себе такою вразливою.

Тодішній день повернувся до мене з усіма запахами, шерхотами, тремтіннями…

Я пам’ятаю той момент після приїзду з Богданом з Німеччини, коли він напився… і я побачила його іншим. Занадто чужим. Занадто страшним.

Тоді втекла у недобудований спа-центр — наче в бетонний панцир. Подзвонила Павлові просто, щоб попрощатися перед його відльотом у Мілан… але він почув щось у моєму голосі. Те, що навіть я не знала, як пояснити.

Він приїхав. Не полетів. Залишив коханого, плани, літак — все. Лише для того, щоб, сидячи на мішках зі шпаклівкою серед голих сірих стін, витирати мені сльози.

Я пам’ятаю його оливкові мокасини, вкриті шаром будівельного пилу, на які я дивилася, притулившись до його плеча і виливаючи весь біль. Я пам’ятаю його теплу долоню, що обережно гладила мою спину, втішаючи. І мовчав він рівно так, як мені тоді було потрібно.

Я пам’ятаю смак мартіні, який ми пили з горла. Точніше, Пашка пив, а я, як завжди, зробила лише два малесеньких ковтка. І я пам’ятаю смак і запах тютюну і кави від його тонких коричневих сигарет.

Бо саме в той день я почала курити. Мені тоді сподобалося відчуття нікотинового запаморочення, коли в голові нарешті стало на кілька хвилин тихо…

Саме з того часу я палила — небагато, але іноді, коли треба було вивітрити думки з голови хоч на десять хвилин.

Я знала, що Павло і Марія — це ті дві душі, що втримають мене в будь-якому стані. І тому не боялася того, що неминуче станеться зі мною.

І я, всупереч усім страхам, відчула, як у грудях стає легше.

— Донцова… — сказала Машка тихо, вириваючи мене зі спогадів. — Ти просто маєш колекцію дивних чоловіків. Нормальний в цьому списку — як єдиноріг. Тому дай тому Марку шанс. А якщо ні — ми з Павлом знайдемо тобі когось з функцією масажеру плюс-мінус три швидкості.

Я зірвалася на сміх так голосно, що відвідувачі кафе обернулися.

— Я тебе ненавиджу, — пробурмотіла я.

— Зате я тебе люблю, — сказала вона абсолютно щиро. — І хочу, щоб ти хоч колись обрала хлопця, який не перетворить твоє життя на сюжет драми з елементами порно.

— Так багато прошу? — я зробила безпорадний жест.

— Нереально багато, — Маша зітхнула, — Марк хоча б вміє тримати тебе міцно. У всіх сенсах. Шкода, що він має поїхати.

Я нічого не відповіла. Тільки відчула, як щось тепле, легке й небезпечне одночасно розтіклося всередині.

Мабуть, я вже тоді розуміла — інтрижка інтрижкою… але він під шкіру заходить глибше.