Спочатку:
На сторінку книги
Вперше за довгі півтора року Амайя увійшла в простору залу, залиту сонячним світлом. Провела долонею по бамбуковій стіні. На стику світла і тіні та ставала живим полотном. Промені сонця малювали хитромудрі візерунки, котрі змінювалися з кожним рухом небесного світила. Ця стіна не просто розділяла простір — вона була душею кімнати, додаючи тій затишку і гармонії. Її присутність нагадувала про далекий схід, про ті місця, де бамбук тягне свої стебла до безкрайнього неба, де люди вміють цінувати кожну мить і знаходити красу в простоті. Стіна була мовчазним нагадуванням про те, що справжня краса прихована в природних речах.
Щільно вкладені поряд гладкі стебла зачепилися за незвично шорстку для молодої дівчини шкіру. Велике приміщення. Просторе. Тихе. В ньому дихалося не так, як там, в холодному окопі. Тут не гриміло, не свистіло над головою. Не вибухало поруч.
Амайя відірвала погляд від стіни. В кінці зали на вішаку ошатно висіло напрасоване кімоно, поруч — обережно розправлені хокама. На підставці стояли плетені сандалі. Дівчина повільно наблизилася, невагомо торкнулася льняної тканини. З’явилось раптове бажання. Вона зайшла за тонку розмальовану ширму, зняла важку військову форму, скинула берці. Сонячні промені висвітили дрібні подряпини, пожовклі синці та пер***нтовані ребра. Всміхнулася сама до себе:
«Цікаво, чи пам’ятаю я, як правильно зав’язувати кімоно та хокама? Або від Софу-сама знову отримаю палицею по голові?»
Вона знала, цього не буде. Її дорогий Софу-сама лишився в Арасіямі — західному районі Кіото. Зате прилетіла Собо-сама, щоб особисто прослідкувати за лікуванням. Амайя ще раз окинула лагідним поглядом одяг. Софу-сама подарував одяг за півроку до вторгнення. Сподівався побачити її в ньому серед бамбукового лісу, де вони тренувались за часів дитинства та юності дівчини. Не хотілося його лишити без фото. Швидко одяглася. Добре, що осколки з лівої руки вдалося витягти без ушкоджень, інакше було би вкрай важко ладнати з зав’язками та поясом.
Сфотографувалася. Відправила. Знову взялася ходити залою. Сама по собі тілу згадалася розминка. Кисті. Стопи. Нахили голови. Повороти корпуса тіла. Амайя повернулась різкіше, ніж зазвичай. Одразу схопилася за ребро, де кілька місяців тому пройшла навиліт куля.
В голові спалахнуло. Той страшний обрис… Окупант… Постріл… Біль… Гострий і невблаганний. В темному кутку зашаруділа тінь… Захотілося стиснутися. Забитися, вчепитися пальцями в волосся та тягнути його, аж допоки не потемнішає в очах. Проте не так її вчив Софу-сама.
Вона повернулася до того місця, де висіла форма. Взяла з настінної підставки катану. Іменну. Ще один подарунок від нього. В голові пролунав його скрипучий, суворий, але такий рідний голос:
— Кожен зі славетного самурайського роду має носити свою катану з гідністю.
Амайя обережно вийняла її з саї. Забриніло лезо. Якщо страх тут, за спиною — вона дасть йому бій просто зараз.
Вона провернула катану в руці. Вийшло важко. Стрельнуло в ребрі. Дівчина скривилась, але не випустила зброї з рук. Трохи нахилила. Прикрила очі. Світлий зал із бамбуковими стінами розчинився, з’явився ліс, запорошений мокрим снігом. Височезні стебла бамбука шелестіли й перестукувалися. Перший крок. Поворот. Змах. Чорні тіні поповзли звідусіль: із-за стебел, сирою землею, з грайливого струмка.
Від розгубленості катана поважчала в руках. Так багато тіней. Сила силенна. Амайя одна. Стоїть і відчуває гострий біль, котрий пришпилює до землі.
— Ні… — зло вичавила крізь зуби. — Не цього разу, тварюко. Клянуся, здохнеш. Тут поляжеш!
Відвела катану назад й кинулася на одну з тіней. Наблизилась якомога ближче. Підчепила її коліном. Підкинула так, щоб триклятий згусток чорноти підлетів. Тоді розсікла навпіл.
Тінь зашипіла й щезла. На Амайю кинулась інша. Дівчина розвернула корпус й підняла меча. Тінь напоролась на лезо й розчинилась у повітрі. Але поповзли ще…
Амайя нещадно розсікала кожну з них. Ухилялася, прикриваючи тіло й обличчя мечем. Крок між один і два, занесла катану між три й п’ять. Між шість і вісім знову удар знизу. Бій перетворився на смертельний танок, де пущений в дію кожен м’яз, чуття на межі, а душа зливається з тонким, але міцним лезом.
Амайя била по слабких місцях. Перетворилася на голодного до крові, спущеного з ланцюгів звіра. Софу-сама вчив поважати супротивника. Вести бій чесно. Війна навчила бити до останньої крові. Прямо в очі дивитися своєму страху. Боротися, поки ноги рухаються, а руки тримають зброю. Попри страх…
Ще крок. Розвернула стопу. Нахил меча під правильним кутом. Удар на чотири зверху. Ноги в’язнули в багнюці, дощ з мокрим снігом гострими краплями безжально вдаряв по обличчю. Дихання вже давно збилося.
В один момент здалося, наче все… Тіней більше не було. Амайя розслабилася.
Та як тільки обернулася — заклякла, побачивши чергову тінь. Гігантська, чорна з криваво-червоними викривленими плямами. Вона насувалась. Але Амайя й не думала зупинятися. Дівчина з криком кинулась на тінь. Занесла меча… І… Схибила…
Чорний згусток боляче полоснув по ребру. Амайя пискнула й опустилася на одне коліно. Відчувала, як воно вишкіряється. Посміхається підло. Готується вдарити востаннє.
Амайя часто й уривчасто дихала. Біль червоною пеленою застеляв очі. Проте… Цього разу вона не зазнає поразки від тіней. Дівчина зачерпнула крижаний сніг й розтерла обличчя. Холод протверезив. Зняв щільну багряну завісу. До тіла знову повернулися сили.
Вона піднялася й ударила. Розсікла чорну тварюку навпіл. Але та не щезла, як інші. Зібрала свої залишки та поповзла в укриття зализувати рани. А дівчина почула позаду голос, хрипкий і розгублений:
— Йоханий бабай! Катано, ти чо? Прирізати нафіг мене вирішила?!
Амайя отямилася. І тільки зараз побачила, що блискуче лезо меча завмерло коло шиї її побратима Дрона.
— Ти чого підліз, Андрію? — прокашлялась і запитала вона.
Він ніяково посміхнувся.
— Так я, цей-во, провідати тебе прийшов, — він озирнувся навкруги, потім перекинув цупкий погляд на катану в руках дівчини. — Так ти в нас, той, реально чайніз прінцес?
Амайя вилаялась японською з доброзичливою усмішкою.
— Бака, — й пояснила вже українською. — Мій тато японець, мама українка.
Андрій підсумував:
— Значить, джапаніз самурай.Дівчина жартівливо дала йому запотиличник.
— Бака.
Побратим усміхнувся й перекинув руку через її плече.
— Це означає найкращій у світі?
Амайя похитала головою.
— Майже.
До зали увійшла жінка похилого віку. То була Собу-сама. Вона покликала:
— Амі-чан…
Та відірвалась від побратима, в її очах промайнула ніжність.
Вона підійшла до Собу-сама та, вклонившись у відповідь, взяла з укритих зморшками рук глиняне горнятко з відваром. Скривилася від гіркоти й трав’янистого присмаку, але кількома великими ковтками осушила його. Потім ще раз вклонилась і повернула.
Андрій за цим заворожено спостерігав. Аж допоки Собу-сама не звернула увагу на нього. Тоді він бігло кивнув й привітався англійською.
— Good afternoon.
Жінка скептично підняла брову, ретельно розглядаючи молодого чоловіка. Потім поблажливо всміхнулась і щось прошепотіла Амайї. Тоді пішла. А побратим поцікавився:
— Майя це переклад твого японського імені?
— Амайя Хітарі, — відповіла дівчина. — За українським паспортом я Майя Харченко. Це мамине прізвище, — вона гордо всміхнулася. — Два славетні роди. Один запорізьких козаків, інший — кіотських самураїв.
Андрій раптово запитав:
— А якщо дівчина самурай, то… — він задумався, підбираючи слова. — То так і буде «самурай», чи якось інакше називають?
Амайя знизала плечима.
— Можна просто самурай. А взагалі-то онна-бугейся.
Побратим обійняв її.
— Що ж Амайю, українська козачко і японська онна-бугейся, пішли жити коротке цивільне життя.
Дівчина кивнула.
— Чекай, тільки перевдягнуся.
Дрон пішов. А Амайя чомусь обернулась й подивилась в темний кут. Тінь не шаруділа, вона тихо причаїлась. Наче очікувала моменту, коли знов можна вилізти зі своєї схованки. Проте воїтелька тепер знала про її існування. Знала болючі місця. Якщо тінь захоче вдарити — Амайя підніме катану першою!
Червень 2024.
