Раді Вас бачити!

В момент

Згадати помилку минулого.

Квітне сакура.

Весна… Спокій... Шурхіт сторінок старої книги... 

Над головою шуміло гілля нещодавно розквітлої сакури. Поміж тендітних пелюсток гуляв вітер, створюючи неповторну мелодію. Він також й без кінця перегортував пожовклі сторінки, не знаючи, де саме зупинитись. Зелена трава служила килимом. Єднання, котре скоро порушать дзвінкі постукування боккенів та бойові викрики нових учнів.

Какари Такаші в останнє подивився на книгу про духів та створінь Тадасу-но морі — вітер все ще шарудів її сторінками. Тоді поважний кіт-майстер перевів свій погляд на зграйку малих запальних котенят. Озброєні своїми дерев’яними боккенами, вони сіли, утворивши широке коло. Й готувались до навчання. Великого шляху до становлення самураями.

Майстер дивився на них з поблажливістю й посмішкою. Вітер заривався в їхню шерсть та куйовдив її. Дехто відмахувався. А дехто незадоволено шипів. Такі юні, гарячі. Ще на початку нескінченної дороги, котра поведе всіх по різних напрямках.

Він згадував себе. Який вогонь в ньому роздмухувався. Перед тим, як стати видатним самураєм, а згодом й Великим Майстром йому прийшлося немало навчитися. Незлічену кількість разів впасти й знову піднятись. Він захищав багатьох високопоставлених котів. Служив вірою й правдою. Боронив рідне Кіото довгі роки.

Тепер, як сивина торкнулася колись густого сірого хутра. Нюх і слух стали не такими гострими. А тіло поступово втрачало минулу силу й гнучкість, Какари вирішив, що прийшов час навчати нове покоління.

Як будь-який поважний кіт, він відкрив власний Рю Самурайського Мистецтва. Однак, не звичайний.  Звісно, він мав гроші, щоб відбудувати будівлю з дорогими різними дверима. Але що для нього могло бути краще переспіву пташок. Пелюсток сакури на весні, що кружляли та повільно опускались на землю, ніжно її торкаючись. Вітру, котрого якщо правильно почути, він направить меча. Струмка влітку, котрий охолоджує розпечені подушечки лап та дозволяє напитись досхочу. Останнього танку осіннього листя, що палає усіма відтінками жовтого й червоного. А на землі приминається безжальним, але таким прекрасним дощем. Зимового снігу, котрий поколює лапи й вчить тіло рухатись спритніше.

Жодні лискучі стіни не вимуштрують самурая так, як це зробить природа.

Майстер Такаші прокашлявся, привертаючи увагу кошенят. Ті завмерли — сиділи спокійно, майже нерухомо, даючи коту роздивитись їх. Хіба що смикали вушками.

Один з його новоспечених учнів — вірніше одна — привернула увагу.

Юна біла кішечка сиділа непорушно з ідеально рівною спиною, навіть не смикала довгим хвостом, на відміну від інших.

Майстер посміхнувся: «Одразу видно, вчилась, перш ніж до мене прийшла…».

Кицька була одягнена в кейкогі на кілька розмірів більше. Штани вона туго перев’язала на талії, щоб не спадали під час тренувань. Від цього дешева тканина зібралась неохайними складками. Сорочку вона теж ушивала. Та вочевидь не вистачало хисту голку тримати, бо на тканині помічались неохайні стьожки та сліди від голки. На очі кішечка пов’язала саморобну стрічку з грубої мішковини. Залишила вузькі прорізи —  кольору очей її він не бачив. Однак промайнула думка, що десь вони з цією дитиною зустрічались.

Какари Такаші рідко коли брав собі в учні дівчат. Ні, він не був з тих, хто не допускав, що з кішки не буде сильної онна-бугейся. Проте знав, наскільки важко зламати постулати, дбайливо вкладені батьками в малу голівку. Однак ця кицька походила більше на чистий лист, котрий сам обирав, якими чорнилами на ньому писатимуть.

Йому стало цікаво. Він коротко запитав.

— Твоє ім’я?

Кішечка схилила голову та трохи опустила маленькі вушка в знак поваги.

— Мічі, сенсею.

Майстер Такаші нічого не відповів. Задумливо почухав кігтем вуса й повільно покрокував у протилежний бік кола.

Там гордливо сидів чорно-білий котик з піднятими великими вухами. Його хвіст точно маятник колихався з однієї сторони в іншу. Він те й діло робив смішні рухи носом й смикав тоненькими вусиками. Новісінький дубовий боккен лежав поряд, але неправильно. Котик поклав його вістрям до себе. Ще й занадто близько до іншого учня.

Такаші зробив висновок: «Й собі лапу поріже та сусіда поранити може…».

Наблизився до нього.

— А твоє ім’я?

Кошеня відповіло голосно й чітко, не схиляючи голови.

— Кен.

Какари відзначив для себе: «Зухвалий на додачу... — гірко пригадавши. — Я теж був таким колись…».

Майстер відійшов в центр кола та дістав з рукава довгу й тонку бойову голку. Вказав спочатку на Кена.

— Ти… — обвів прискіпливим поглядом ще раз майбутніх учнів й зупинився на Мічі. — І ти. В центр кола! Хочу подивитись на ваші вміння. До трьох перемог.

Обидва котенята вийшли. Кішка звузила очі, вушка розставила в сторони та нахилила. Відвела свій боккен назад. А котик свій направив вістрям на неї. Здавалося, все навколо завмерло, поки Майстер повернувся до книги. Скосився на мить на сторінки, котрі все ганяв вітер. Голосно проголосив.

— Бій!

Мічі першою пішла у наступ. Наблизилась до Кена на відстань в три кроки. Але той упер боккен вістрям в землю, підстрибнув й відштовхнув лапами свою суперницю.

Какари плеснув один раз й показав голкою на Кена, наголошуючи його першу перемогу.

Кицька присіла й простягнула боккен уздовж ноги. Подивилась на свого суперника з-під лоба. Кен самовдоволено посміхався. Мруживши янтарні очі, він глузливо вдивлявся в неї.

Тепер настала його черга нападати. Котик понісся на неї. Мічі спритно поставила йому підніжку. Той захитався, але відстрибнув до дерева й втримався. Кішка розпрямилась й почала відбивати кожен його удар. Чітко й виважено. Вдих — занесла, видих — відбила. Поворот. Перекинула боккен в іншу лапку. Й не торкаючись, пройшлась по плечу. Але Кен віддзеркалив її рухи. Дерев’яні вістря боккенів завмерли коло тонких шийок. 

Майстер плеснув та підняв голку вгору. Це означало нічию.

Кошенята знову розійшлись по різних кінцях. На цей раз наблизились поближче до сакури. Не встиг котик напасти, як кицька стрибнула на нижню гілку сакури. Кен спробував її збити, але вона спритно переставляла тендітні лапки. Коли дійшла до краю перевернулась й застрибнула на свого супротивника, уперши боккена йому лезом до підборіддя. Кен свою чергу підчепив пов’язку.

Клаптик мішковини злетів, демонструючи різнокольорові очі: одне блакитне наче небо, інше зелена як трава. Мічі наїжилась. Зашипіла. Вуха щільно притиснула до голови. Лапами здавила ребра Кена, вільно перехопила його боккен та відкинула в сторону. В її хижому погляді з’явилась готовність захищатись. Не поступиться. Стоятиме до останнього.

Тоді котик злякано заголосив.

— Це дівка! Вона онрьо! Вбивця! Біле хутро й різнокольорові очі!

Мічі розгубилась. Слова суперника вдарили сильніше будь-якої зброї. Кен хитро зщурився. Скористався розгубленістю кицьки. Скинув її та вказав на неї вихопленим вже її боккеном.

— Вона монстр і чудовисько, Сенсею! Женіть її!

Кицька злякано відхитнулась. Не дочекавшись вердикту майстра втекла й сховалась за сакуру.

Какари піднявся. Аж раптом його погляд знову припав до книги. Вітер припинив перегортувати сторінки. Кіт дав собі кілька митей, щоб сфокусуватись на написі. «Онрьо».

Прикривши очі, він підійшов до Кена й спокійним безвиразним тоном запитав.

— Ти вважаєш, якщо дівчина має хороші навички, то вона одразу мстивий дух, мій юний друже?

Кен жваво закивав.

— А хто ще? — повторив вже сказане. — Не може кішка так битись! До того ж ви бачили її зовнішність? В неї очі різні й біле хутро. А я не зустрічав почесних котів зі сніжно-білим хутром!

Майстер гірко зітхнув.

— Треба вміти дивитися глибше… — швидко виринув зі своїх думок. — Про це пізніше, юначе. — повернувся до інших кошенят, котрі як зачаровані спостерігали. — Поки розбийтеся на пари та чекайте на мене.

Кошенята заметушились. Багато з них хотіли потрапити в пару саме до Кена. Котик задоволено мружив янтарні очі від усвідомлення, що з першого ж дня почав подобатись іншим. 

Какари похитав головою й попрямував за сакуру, звідки виднівся кінчик білого хвостика.

Біла кицька ховаючи різнокольорові очі, натирала дерев’яний боккен.

Він звернувся до неї.

— А ти вправна, дитино!

Вона  буркнула.

— Я монстр! Всі так кажуть. Прийшла навчатись, щоб не стати їм. Але все одно...

Майстер сів поряд.

— Навчалась сама?

— Так, — зізналась кицька. — Я вчилась самотужки спостерігаючи. В нас недалеко від дому було два Самурайських Рю. Потайки бігала туди. Дивилась, запам’ятовувала та відпрацьовувала.

— Звідси ця змішана техніка й трохи агресивна манера. — здогадався він. — Зрозуміло.

— Я монстр... — понуро повторила кицька. — Все одно з мене гідної онна-бугейся не вийде…

Какари не змінив спокійного голосу.

— Ти сирота, Мічі?

— Сирота. — відповіла та, соромливо відвернувшись. — Мене виростив Рей-сама. Зовсім малою ще підібрав.

Кіт згадав, де міг бачити її. Тільки тоді на очі йому траплялось щупле котеня, котре мішка з трісками не могло підняти. Катари по-доброму засміявся.

— Знаю я його. Нерідко в нього боккени замовляю для деяких учнів. Талановитий кіт. — він зазначив. — Суровий та вимогливий, але добре серце має.

— Ваша правда! — оживилась Мічі. — Допомагати йому доводилося багато. Та він завжди вірив в мене, не дивлячись на потворну зовнішність! До вас навчатись відправив. — вона знову знітилась. — Але дарма…

Какари підняв брів.

— Ти вважаєш, що через зовнішність тобі тільки один шлях уготований?

— А хіба ні? — обурилась Мічі. — Всі так кажуть…

В голосі кота забриніла туга.

— Ми самі створюємо і свій шлях, і свою долю, і свою майстерність… І онрьо…

Кицька нагострила вушка.

— Але як злого духа можна створити?

Какари Такаші завмер. В пам’яті сплив обрис, котрий став його болючим тягарем.

Колись давно, ще бувши юним зухвальцем, під час того, як розтанув перший сніг, він поступив на службу та встиг розкрити лише частину своїх вмінь. Та цього було достатньо, щоб господар в знак поваги віддав йому в дружини вихованку коваля. Бо у кожного гідного воїна має бути дружина. Вона нагадувала Мічі: тільки її м’яке хутро було не чисто білим — уздовж хребта тягнулась сіра димка. А обидва ока були блакитними наче два кришталево чистих озера. Від неї теж всі погляд ховали, бо вважали потворним чудовиськом. Й самому коту такий дар здавався радше злим жартом.

Спочатку молодий самурай не знав, як підступитись до новоспеченої дружини. Мєй, — так її звали, — жахливо готувала, не вміла глядіти за господарством. Тільки бачила його, смиренно опускала вуха й ховала погляд. Молодого Какари це іноді дратувало. Однак, він нічого не казав. Просто рано вранці залишав дім. Згодом він випадково дізнався, що його дружина прекрасно лазила по дахах.

Вони почали часто вибиратись на нічні прогулянки. І вона відкрилась. Більше не здавалась такою несмачною їжа, почало подобатись голосне муркотіння. А в кришталево-блакитних очах з’явилось щось рідне. Ближче до осені Какари дізнався, що Мєй володіє клинком теж. Саме тоді йому закортіло подивитись, яка його дружина в бою.

Проте він ніколи не бачив, щоб так бились. До останнього. Агресивно, без жалю. Саме Мєй першою запропонувала оголити лезо. Саме вона наступала. Він не зміг перемогти. А побачивши її тріумфальну усмішку та бойовий блиск в очах на тлі сірого затягнутого хмарами осіннього неба, злякався.

Почав віддалятись від дружини. Хоч вона й намагалась повернути його прихильність. Склала меча. Носила куромесоде. Знову намагалась задовольнити їжею, але це все ще була не сама сильна її сторона. Поводилася тихо й непримітно — як і хорошій належить дружині.

Проте одного разу він вже побачив її лик. Пішов до господаря й розповів, що поряд з ним живе страшний мстивий дух. А той натомість дав йому грошову винагороду та похвалив. Цілий день пробув на службі, сподіваючись, коли повернеться — Мей вже забере вихованець.

Лиш під кінець дня, сильний холодний дощ прояснив думки. Самурай здогадався, що можуть зробити з нею. Й чому господар дав йому грошей. Не дочекавшись, поки його відпустять він помчав на підмогу дружині. Краплі боляче хльостали по морді. Лапи в’язли у вологій землі. Тіло в раз стало повільним й здавалося, що кіт все далі від своєї оселі. Рідне подвір’я зустріло його розкотистим громом, тілами кількох воїнів та травою, що просочилась кров’ю. В центрі розкиданих в безжальному бою котів сиділа наїжена Мей. Кров замизкала м’яке хутро. Шерсть вся в пилу стояла дибки. Куромесоде з дорогої шовкової тканини — його подарунок — забруднилось й майже відірвались рукава з візерунком цуру. В очах горіла ненависть. Милу мордочку викривив вишкір.

Помітивши його, вона зібрала останні сили. Підхопилась й понеслась на свого чоловіка. Але в останню мить стрілець, котрий сховався за домом, випустив в неї кілька стріл. Зброя випала з лап кішки. Вона впала йому в руки.

Какари назавжди запам’ятав ці очі. В них більше не було ненависті. Тільки біль й тужба. Коти не вміють плакати. Але тоді кіт був готовий заприсягтись, він бачив вологість в її очах. А може то виходив накип, котрий молодий самурай лишив своїм вчинком в душі Мей. 

Нарешті він хрипло промовив.

— Бо одного разу я сам створив онрьо, дитино. Тепер цей мстивий дух завжди за моєю спиною. А я маю бути наготові, щоб не віддати йому в руки власне життя.

Мічі хмикнула й запитала.

— А хіба з мене ще не зробили монстра?

Лапа з огрубілою шерстю стукнула легенько по голові.

— Запам’ятай, дитино! Шляхів багато. Ти можеш послухатись боягузів, котрі не хочуть вчитися й щось робити та стати онрьо. — він посміхнувся. — А можеш піти проти чуток інших та стати великим воїном. Я б цього хотів.

Кицька з надією подивилась на Майстра.

— Тобто я буду у вас вчитись?

Какари Такаші обернувся й відповів.

— Будеш. Не можна, щоб темрява заволоділа такою вправною технікою.

Він знав, що більше не припуститься жахливої помилки. Не створить сам нового онрьо. Й не дозволить цього зробити іншим. 

Квітень 2024